Я б дуже хотів, щоб у цьому храмі в затишному і прадавньому Рогатині побувало якомога більше українців. Особливо юних. Щоб ніхто не міг їм потім говорити, що хтось приніс нам культуру і порядок. Святодухівська церква (1598 р.) та її ренесансно-бароковий іконостас (1650 р.) вражають і зачаровують витонченістю, шляхетністю і досконалістю ліній та образів.
Не раз бував в Рогатині, але якось все проїздом дорогою на Франківщину. Вперше втрапити до славнозвісної церкви Зішестя Святого Духа, яку за красу і автентичність включено в список світової спадщини ЮНЕСКО, мені пощастило торік перед Новоріччям. Було морозно, вітряно і сніжно. Але на тлі білих полотен сніговиці, храм виглядав святково і піднесено. На жаль, тоді мені не пощастило потрапити всередину, щоб побачити старовинний вівтар. І я постановив обов’язково повернутись і таки побувати у церкві, яка уже майже три десятиліття служить музеєм, зберігаючи скарби галицької землі.
Недавно я знову опинився в славному Рогатині. Цього разу в сонячну і жарку погоду. Ховаючись від палючих променів у тіні старовинних кам’яниць, я проминув центральний Майдан із пам’ятником Роксолані, пройшов попід оборонними мурами старовинної церкви Різдва, ще кількадесять кроків поміж приватними садибами і ось - знову перед дерев’яним парканом, за яким височіють дві гостроносі вежі Святодухівської церкви...
Влітку вона ще прекрасніша, ніж взимку - оточена старовинним цвинтарем, у зелених шатах смарагдового листу... Мені знову перехопило подих від одного вигляду цього рукотворного дива, збудованого понад чотири віки тому. Хотілось просто посидіти під її теплими стінами і послухати як б’ється серце храму. Але треба було спершу потрапити всередину, щоб побачити заповітний іконостас і я попростував до дверей церкви, які, на щастя були відчиненими!!!
З церкви якраз вийшли відвідувачі. Купивши за 50 гривень квиток, переступив поріг храму і раптом опинився в дивовижному просторі якогось казкового корабля, що плине на хвилях часу. Крізь високі вікна у його трюм яскравими пругами падало сонячне проміння, якась бабуся замітала долівку, здіймаючи легку куряву, що золотилась на світлі і мені здавалось, що потрапив у якийсь казковий чарівний світ.
Ступив крок, другий і постав перед сяючим іконостасом. Напевно так мало статись, що я побачив його саме того дня, при сяйві сонця, святковим і розкішним... Неймовірної краси п’ятиярусне диво створили галицькі художники сотні літ тому! Якось описати ці прекрасні ікони важко, бо слова надто вицвілі і кволі, щоб передати насичені і водночас легкі образи святих, Ісуса, Богородиці. Вони дивляться наче повз і водночас крізь мене.
На бічних дияконських дверях два найвідоміші образи іконостасу - Архангел Михаїл та Мельхіседек. Виконані рукою справжньго митця, для якого нема неможливого. Архангел в сяючих військових обладунках та святкових одежах, попри грізний меч в руках, схожий на юнака, що вперше йде на бій зі злом - від нього струменять надія і віра, сила і жага до життя. Він рвучкий і нестримкий. Сивий Мельхіседек тримає в руках дари причастя - хліб і вино. Його образ - сама мудрість і спокій. Ці ікони експонувались у Відні на міжнародній художній виставці.
Вразили великі ікони Богородиці та Ісуса. Мати з дитям і лик Боголюдини, що застерігає вірних від гріха, вчить бути людиною... Важко відвести погляд від дивовижних образів Ісусового житія та апостолів, обрамлених витонченою та золоченою різьбою. Просто свято для очей! Але, роззирнувшись, побачив в бабинці експозицію інших ікон, зібраних із різних галицьких храмів. Тут теж можна “зависнути” на годину, милуючись трохи наївними, але такими щирими образами, що від зворушення пробиває на сльозу. А ще ж є чудові зразки дерев’яної різьби!
Остаточно мене добила пропозиція милої співробітниці музею піднятись на дзвіницю!!! Скрипучі сходи, переплетіння балок, скріплених дерев’яними кілками, невеличкі віконця, через які видко розімлілий від сонця Рогатин і старовинні надгробки довкола церкви... А ще цей неймовірний запах старого дерева, солодкаво-золотистий, медовий, пряний... Це щастя!
Я не хотів звідсіля йти. Цей пречудовий храм прийняв мене і відкрив свої багатства. Напевно, не всі. Такі давні церкви вміють берегти таємниці. Кажуть, що під нею є старовинні крипти і підземний хід до церкви Різдва. Можливо колись і ці таємниці мені відкриються. Просто треба вміти чекати. А я вмію.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія
