От є таке - приїжджаєш в давнє бойківське село і прикипаєш душею, що й їхати звідтіля не хочеться. Щойно вийшов з автівки - аж задихнувся від густого карпатського повітря, напоєного пахощами сіна, різнотравня і квітів при садибах.
Топільниця, що на Сатросамбірщині, тягнеться аж на сім кілометрів уздовж однойменної річки! Коли щось питалися в тутешніх, то нам казали: “Отак підете дорогою, там будуть два мости, а потім ще чотириста метрів і спитаєтесь...”
Село старе і величеньке - кажуть, засноване ще у 1422-му році. Але є версії й дещо пізніші. У Топільниці мешкають півтора тисячі мешканців. Усіх не бачив, бо на вулицях було не дуже людно. Нарід порався на громадженні сіна і в полі. Гаряча пора, яка рік годує.
Гори тут не дуже високі - десь мені по плече. Топільниця знаходиться на висоті, що трохи вища за Високий замок у Львові, але тут чомусь тепліше і не так вітряно. Довкруж не надто високі гори, але цілком пристойні навіть для Шотландії - Гострий Верх (777 м), Ґрон (640 м), Кичера (613 м), Деришір (607 м) та інші.
Часом, щоб пізнати історію села, варто просто вчитатись в місцеві топоніми. Топільниця складається з Долішньої і Горішньої. Відтак Горішня включає Границю, Кривулю, Лан, Підцеркву, Шляхту і хутір Сигавку. А Долішня — Ґерберівку, Двораки, Долішній кінець, За бродом, Малиші, Параскева. Є різні версії назви села, але всі сходяться на тому, що вона походить таки від назви річки Топільничанки, що в повінь часто заливала долину і топила худобу та людей. У польських джерелах твердять, що назва села від того, що тут були теплі джерела, які не замерзали навіть взимку. Не знаю як тут взимку, але вода в потоці надзвичайно чиста і прозора.
Цікаво, що на топільницькій парафії греко-католицької церкви служив отець Василь Антонич, батько геніяльного поета Богдана-Ігора Антонича. В селі збереглась справжня перлина - дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована ще у 1730-му році. Надзвичайно гармонійна і пропорційна. Одна лиш біда - її так оновили, зашалювавши новими дошками та вкривши “сяючою” бляхою, що аж очі боліли. Годі щось розгледіти. За церквою старовинний цвинтар із цікавими надгробними пам’ятниками.
На горбочку зазнайомились із тутешнім старожилом - Іваном Васильовичем Голубцем, 1923-го року народження. Він жав серпом траву для своєї корови. Чоловік хоч вже в поважному віці, але ще бадьорий духом і з чіпкою пам’яттю. Чимало розповів про те, як жило село за Польщі, за німців, про бої під Краковом, де він втратив око на фронті. Усе життя тяжко гарував. Та й досі не сидить склавши руки. За все пережите не розгубив оптимізму і почуття гумору. Дуже тішуся, коли зустрічаю таких людей. Вони - сама історія, жива і пам’ятлива. Найбільше вражає, що попри біду, голодне дитинство, війни, біль і страх, чоловік не обізлився на весь світ, душа не вкрилась іржею злості і заздрості. Просто жив, плекав дітей, любив своїх кревних і весь час працював. Мо’ тому й дав Бог таку довгу життєву дорогу. За всю розмову пан Іван не вимовив жодного слова нарікань. Навпаки, казав, що нині жити файно - навіть в обід можна собі полежати! Колись собі такого не міг дозволити. Лиш наприкінці розмови, важко підвівшись з призьби, тихо поскаржився, що трохи ноги болять...
Топільниця велике і жваве село із доглянутими садибами, веселими садками і яскравими квітниками. От лиш дорога могла б бути кращою. Цією дорогою ми й рушили в бік Стрілок. Раптом до нас прибився тутешній песик із усміхненою мордочкою. Він заплющив мрійливо очі і муркотів як кіт, коли йому почухали за вушком. Але то тривало не довго, бо треба було залишати гостинну і затишну Топільницю. Щоб уже у Львові знов мріяти про наступну мандрівку на Бойківщину - край працьовитих і погідних людей.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
