У визволеному від проросійських бандформувань Лисичанську сталася знамена подія – в місцевому пологовому будинкународилась перша «післявоєнна» дитинка. Як кажуть лисичанці – дитина нової України.
Сьогодні Лисичанськ схожий на людину, яка на деякий час потрапила до рук шахраїв-бандитів. Людину, яку обібрали, принизили і хотіли залишити в рабстві на віки віків. Але сталось так, що знайшлись добродії, які ціною власного життя та здоров’я відбили та повернули свободу, нехай і пораненому та пригніченому, але нескореному свободолюбивому українському Лисичанську.
Місто потихеньку оговтується від пережитого. На дорогах ще лежать зруйновані артилерійськими обстрілами дерева, бетонні слупи, електромережеві та тролейбусні дроти. Деінде на будинках сліди війни. Вибиті шибки, розтрощені дахи, рештки від шиферу та черепиці… Цього тут чимало. Військові визволили це місто і пішли далі нищити терористів, передаючи естафету іншим населеним пунктам.
Дитячий садочок «Колосок». Раніше тут була база бойовиків, а тепер розмістились бійці батальйону «Донбас». Прямо біля входу стоїть чимало ящиків з мінами до мінометів.
- Ось подивіться, який подарунок від бандитів ми знайшли у міській адміністрації, - каже командир роти батальйону Донбас Сергій розкриваючи ящики. – Це 82 міліметрові міни якими найманці обстрілювали нас. Відверто кажучи, по цих мінах видно, що російські бойовики вже тривалий час готувались до нападу на Україну. Адже ящики явно знаходились у так званих «закладках» - закопані в лісах, або в когось на дахах. Що ці боєприпаси не військового зберігання свідчить те, що багато мін в поганому стані, іржаві. А водному з ящиків ми знайшли навіть осине кубло. Армійці такого не допустили б.
Лисичанці показали «привіти від Путіна» - ракети від російської системи залпового вогню «Торнадо». Кілька їх застрягли у дворах і навіть жилих будинках. Ідемо провулками між будинків, перед кожним під’їздом складена з цеглин, або з простих камінців грубка, зверху обсмалені каструльки. В них тутешні люди готують їжу, варять чай. Справа в тому, що в місті лише почали відновлювати подачу електроенергії, води та газу. Залишаючи Лисичанськ, бандити підірвали або знищили всі важливі для міста вузли життєдіяльності та комунікацій. Також терористи залишили за собою чимало мін-пасток, що само собою ускладнює і без того важку роботу ремонтників.
- А ви знаєте, відсутність світла і газу принесло для нас і свої позитивні результати, - каже Володимир, що якраз ламав на подвір’ї якісь дошки на дрова. – Раніше ми навіть не знали своїх сусідів з будинку напроти. Бо в кожного був телевізор, Інтернет… А тепер перезнайомились всі. Допомагаємо один одному чим можемо.
-Може й добре, що тепер немає світла? – додала Ольга, яка якраз готувала обід для своєї родини. – Немає цього жахливого російського телебачення і наші «інформаційні інваліди» починають поступово «виліковуватись».
Варто було лише зупинитись, як навколо зібрались мешканці навколишніх будинків. Вони розповідали жахливі речі, що відбувались з ними під час окупації. Про те, як вони разом з дітьми ховались в підвалах і погребах від обстрілів найманців. Як «російські визволителі» грабували магазини і простих людей. Забирали все. Власне через це в місті закриті кіоски і магазинчики дрібних підприємців. І щоб вберегти від знищення бодай обладнання магазинів, підприємці почали писати на дверях оголошення для маргиналів: «У магазині нема нічого».
- Можна вас пригостити чаєм, - запропонувала тітка Оля, - я сама роблю свій збір з польових трав. Тут всім подобається! Заходьте в гості!
За рогом будинку цих привітних лисичанців ми натрапляємо на першу російську ракету. Вона майже вся ввійшла в землю. До найближчого вікна будинку всього кілька метрів. Поруч тротуар, по якому ходять жителі. Мабуть, було недоречно питати людей про те, чи бояться вони ходити і жити поруч з такою небезпекою. Але…
- Звичайно, моторошно, та ми вже звикли, - відповів перехожий. – Вже були в нас військові сапери, сказали що це безпечно. А українським військовим ми віримо на сто відсотків.
Побачене надалі просто шокувало. На певний час здалось, що потрапили в часи другої світової війни. Російська кількаметрова ракета пробила дах і три житлових поверхи та застрягла між першим поверхом і підвалом. Двері до квартири відкрив нам місцевий мешканець Василь Васильович.
- Тут живуть, вірніше жили, мої добрі знайомі, - розповів чоловік. – Вони якраз готували собі їсти, як прилетів ось цей «привіт від Путіна». Добре, що не розірвалась. А то б загинули і вони, і всі ми. Приходили сапери, тепер шукають кран чим витягнути залізяччя з хати.
Ще за кілька кварталів нам показали знищену бойову броньовану машину бандитів. На тому місті найманці влаштували засідку для наших військових, собі на погибель. Залишки БРДМ чорною міткою нагадують про наслідки нахабного сепатризму.
Та, разом з тим, життя в Лисичанську поступово починає налагоджуватись. З відновленням електропостачання відкриваються двері супермаркетів, починають працювати поштовий та електронний зв'язок.
- Терористи залишили нам жахливий спадок, - розповідає перший заступник міського голови Лисичанська Андрій Шальнєв - Перебиті кабелі підстанцій, знищенні водогіни тощо. Все доводиться відновлювати, до центру міста ми вже почали подавати електрику. На черзі інші райони.
Окремих слів подяки заслуговують Лисичанські медики, які на своїх швидких під обстрілами їздили містом і привозили поранених громадян. А коли терористи почали нищити карети швидкої допомоги чи просто відбирати їх у бригад, то медики пересіли на власні автомобілі і все рівно приїжджали до людей. Медики розповіли, що проблем з медикаментами в місті особливо немає. Адже ще до нападу були запаси і їх вдалось врятувати від розграбування бандами, що прийшли сюди з Російської Федерації.
А ще люди у визволених містах несамовито потребують інформації про події в державі. Наклад спецвипуску газети «Народна Армія» розібрали за лічені хвилини. А люди все підходили і підходили, запитуючи, чи не маємо ще нашої газети…
Залишали Лисичанськ по мості, якій під шаленим обстрілом врятували інженери Збройних Сил України. Зупинившись на блокпості перед мостом, побачили біженку, що пішки поверталась до свого дому.
- Дітки наші! Військові наші! Ви ж нас не покинете тим іродам? – запитала вона. І таке запитання доводилося чути від багатьох лисичанців, з якими того дня спілкуватися.
Все у них буде добре, як у Славянску, Краматорську та інших визволених від бандитів та російських найманців містах, де люди завзято налагоджують мирне вільне життя. Адже Українська армія разом з ними. Назавжди.
Тарас ГРЕНЬ, Юзеф ВЕНСКОВИЧ, «Народна армія». Фото Тараса ГРЕНЬ.
