За наслідками голосування в ході виборів народних представників до парламенту та місцевих рад вже сьогодні можна робити певні висновки, а також прогнозувати варіанти конфігурації більшості у Верховній Раді.
Перш за все варто зазначити, що до зміни системи виборів не були готові ані виборці, ані влада, ані самі партії. Зокрема, політична свідомість більшості українців не готова до здійснення усвідомленого прагматичного вибору партії на основі аналізу попередньої діяльності її представників та вивчення програми, з якою партія іде на вибори. Це, своєю чергою, дозволяє самим партіям легковажно та популістсько ставитися як до написання програми, так і до обіцянок, тез та гасел, що лягають в основу агітаційної кампанії. Домінуюча частка виборців здійснює вибір, покладаючись на емоції та відчуття, а не на логіку та власну поінформованість. Неготовність влади, яка позначилась у довжелезних чергах, численних помилках у списках виборців та неможливістю проголосувати окремим категоріям громадян, наприклад правоохоронцям, можна виправдати лише тим, що ці вибори були найбільш демократичними за всю історію незалежності України.
Варто також зауважити, що діюча виборча система впроваджена із випередженням розвитку політичної культури і свідомості українського суспільства, а також випередженням розвитку партійного будівництва. Такий крок був вчинений парламентарями цілком свідомо і спрямований він був, як на захист корпоративних інтересів великих партій, так і заради спонукання до більш прогресуючого розвитку і політичної системи, і політичної свідомості.
Однак за 5 років політичні реалії знову вимагатимуть нового витка розвитку, що неодмінно призведе до зміни виборчого законодавства, про що вже сьогодні заявляють представники як помаранчевого, так і біло-синього табору. Гадаємо, що наступні зміни виборчого законодавства торкнуться місцевих виборів. Зокрема, законотворцям потрібно буде вирішити питання розведення виборів у часі, а також змінити виборчу систему виборів місцевих представників, і таким чином, подолати прірву, яка виникне між обранцями та виборцями внаслідок проведення виборів – 2006 за жорсткою пропорційною системою.
2 варіанти коаліції і один варіант розпуску парламенту
Цікаво, що за результатами голосування найбільш дисциплінованою, міцною та природною за багатьма ознаками більшістю була б та, яку могли б утворити Партія Регіонів та БЮТ. Додавши кількість мандатів, яку отримають ці дві політичні сили, ми отримаємо більшість у понад 300 голосів. Така більшість була б максимально корисною для її учасників (і загрозливою для країни), адже давала б можливість вносити зміни у Конституцію країни. Живучість цієї більшості можна було б шукати у популістичних коріннях, якими живляться ці партії. Більшість виборців ПР так і для БЮТ є настільки пасіонарні у своєму виборі, що вони готові будуть сприйняти будь-які пояснення від своїх вождів, навіть якщо вони лежатимуть поза площиною логіки. Окрім того, у БЮТі є чимало представників колишньої влади, які без проблем знайшли б спільну мову із Партією Регіонів. Однак політична ситуація складається так, що цієї коаліції не буде. Основною причиною, на мою думку, є не стільки ідеологічні чи бізнесові розбіжності учасників цих партій, скільки потреба співпраці із Президентом країни Віктором Ющенком, що диктує необхідність створення коаліції із Блоком „Наша Україна”.
На сьогодні існує два варіанти створення такої коаліції: ідеологічний (помаранчевий) — НУ+БЮТ+СПУ; та прагматичний — ПР+НУ (+НПУ за умови проходження). У першому випадку коаліція може розраховувати на 230-260 депутатів, а в другому 250-280 депутатів.
Головною перевагою помаранчевої коаліції є об’єднання політичних сил, які зуміли консолідувати більше половини виборців країни у ході президентських виборів. Цей крок буде бальзамом на душу багатьом прихильникам помаранчевих, а також теоретично полегшить спілкування коаліції із Президентом. Втім, як показує досвід 2005 року, співіснувати партії помаранчевого табору абсолютно не вміють, а радше діють, як лебідь, рак і щука з відомої байки. Долають великі сумніви, що за такий короткий термін колишні партнери навчилися бути більш толерантними і менш амбітними для того, щоб змогти реалізувати другий шанс на співпрацю. Навпаки, як виборча кампанія, так і післявиборчі коментарі багатьох представників помаранчевих партій демонструють високий рівень взаємо непорозуміння. Таким чином, хоча помаранчева коаліція є більш реальною і очікуваною, існує досить висока ймовірність, що її діяльність буде супроводжуватися постійними внутрішніми конфліктами, а існування буде нетривалим. Радше за все, наслідком другого пришестя бютівців у виконавчу владу буде ще більше падіння рейтингу довіри до Президента та Блоку „Наша Україна” разом з одночасним підсиленням у торгах за коаліційні дивіденди інших потенційних партнерів — Партії Регіонів. Окрім того, черговий розкол між помаранчевими тільки поглибить розкол в суспільстві, позбавить політичну систему стабільності, знизить темпи розвитку країни через зниження інвестиційної привабливості.
Найбільшим недоліком коаліції Партії Регіонів вважають не стільки ідеологічні розбіжності, адже вони не є настільки великими, як звик вважати пересічний виборець. Насправді топ-менеджери Ахметова не менше прагнуть зближення із Європою, аніж націоналісти із „Нашої України”, а від визнання України з боку США країною із ринковою економікою підприємці Донбасу отримають в багато разів більше користі, аніж їхні колеги із Західної України. Все-таки головним протиріччям, який заважає консолідації ПР та НУ, є ворожість частини політичних еліт та присутність у списку Партії Регіонів людей, яких „Наша Україна” неодноразово звинувачувала у серйозних порушеннях закону. З іншого боку, якщо б така коаліція відбулася, то обидві політичні сили мали б достатньо часу, аби пояснити цей крок своїм виборцям. Коаліція була б приречена на довговічність, тим більше, що ідеологічним підґрунтям для її утворення стало б об’єднання та консолідація Західної і Східної України. Проте наразі виборці не готові сприйняти такої коаліції, а лідируючі політичні сили в країні, ще не дозріли до того, щоб приймати рішення не оглядаючись на своїх прихильників, а навпаки прийнятими рішеннями формувати свій електорам.
Існує ще третій варіант розвитку сценарію, про який так багато говорили напередодні виборів, — розпуск парламенту Президентом. В принципі, можна припустити, що партія влади затягуватиме переговори по створенню коаліції до безвихідного становища. В такому випадку, будуть ініціюватися варіанти цілком нежиттєздатних коаліцій — НУ+ПР+СПУ, або НУ+БЮТ+ПР+СПУ. Затягування часу унеможливить створення будь-якої коаліції і дасть можливість Президенту розпустити парламент та призначити нові вибори. Звісно, результат цих виборів буде аналогічний, однак за цей час, посилаючись на негативний досвід попереднього парламенту, Президент може через суд визнати конституційну реформу недійсною і повернути собі президентські повноваження за часів Кучми. Однак такий варіант є малоймовірним. Більш реальним є те, що Ющенко використовуватиме право розпуску лише як вагомий аргумент у переговорах із ймовірними партнерами по створенні коаліції.
Загалом можна прогнозувати, що наступний український парламент досить сильно нагадуватиме попередній польський лівий парламент із усіма його кризами коаліцій, популізмом і проблемами формування виконавчої влади. З іншого боку, такий нетривкий стан у парламенті змусить народних обранців, задля забезпечення хоч якоїсь стабільності із форсуючою швидкістю приймати закони про опозицію, кабінет міністрів та ін. Окрім того, цей парламент, як і попередній відзначатиметься сильною централізованою опозицією і різновекторною більшістю. Загалом варто відзначити, що якщо не так давно політологи порівнювали розвиток політичної системи України із розвитком політичної системи в Росії, то тепер для цього немає жодних підстав. Українська політична система остаточно змінила вектор і тепер її можна буде порівнювати із політичними системами східної Європи, зокрема Польщі. Наразі ми відстаємо в розвитку від наших сусідів як мінімум на 5 років.
