Слухай онлайн
Політика

Турецький цугцванг Путіна

Два національні лідери своїх країн, харизматичні президенти із схильністю до диктатури – Президент Турецької республіки Реджип Ердоган та Президент Росії Владімір Путін – зійшлися у заочному двобої за майбутнє домінування у Сирії та на всьому Близькому Сході. (Цугцва́нг (із німецької мови Zugzwang – "примус до ходу") – положення в шашках чи шахах, в якому будь-який наступний хід гравця веде до погіршення його позиції).

Близький Схід та, зокрема Сирія, – регіони багаті  на нафтопродукти, які до того ж мають ключове стратегічне значення з огляду на транспортування нафти та газу із країн Перської затоки – Іран, Ірак, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ – до Європи. Це  фінансовий ключ до більшості сучасних конфліктів та воєн у світі. Це двобій «Газпрому» із європейськими конкурентами. У разі перемоги останніх – це майбутнє Євросоюзу без російської нафти та газу. Зрештою, перемога або поразка будь-якої сторони цього  конфлікту приведе до зміни карти Близького Сходу, а в далекій перспективі – і карти  світу. При цім, поразка Росії у цьому геополітичному протистоянні грозить самому її існуванню у теперішньому путінському варіанті.

Історія питання

Стосунки Росії з Туреччиною із самого початку двосторонніх контактів були  напруженими. Османська Імперія та згодом Туреччина завжди підтримувала кримських татар як близький по вірі та мові народ у їхній боротьбі проти російської експансії. 1568 року розпочалася перша в серії із 13 російсько-турецьких воєн, під час яких були перемоги та ганебні поразки в обох імперій. Остання  війна у 1877-1878 роках стала найболючішою поразкою для Османської імперії та перемогою Росії в протистоянні із турками, що і привело турецьку державу спочатку до занепаду, а потім до перетворення у світську республіку. У  Першій  світовій  війні  Туреччина  з  1915 року брала  участь на боці Центральних держав  – Німеччини, Австрії, Італії  – і  була ворогом Росії.

1916 року російські війська значно просунулися в Закавказзі, захопили Трабзон (Трапезунд) і район озера Ван. 1921 року РРФСР і Закавказькі республіки уклали  мирні договори із Туреччиною Кемаля Ататюрка. Карська область була повернена Туреччині, але у складі Грузії  залишився округ Батумі, де за договором була створена Аджарська АССР.

У Другій світовій війні Туреччина оголосила нейтралітет. Після закінчення війни, бачачи прозахідний   курс  турецького уряду на побудову сучасного світського суспільства,  СРСР пред'явив  територіальні претензії  до Туреччини (повернення  переданих  в 1921 році територій) і зажадав  зміни статусу чорноморських  проток (зміни умов конвенції Монтре  від 1936 року), включаючи визнання права СРСР на створення військово-морської бази в Дарданеллах . У відповідь на це у 1952 році Туреччина вступила в НАТО .

Лише після смерті Сталіна 30 травня 1953 року Радянський уряд заявив про  те, що"уряди Вірменії  і Грузії  визнали  можливим  відмовитися від своїх  територіальних претензій до Туреччини" і що "Радянський уряд вважає  за можливе  забезпечення безпеки СРСР з  боку  проток на умовах,  однаково прийнятних як для СРСР, так і для Туреччини".     У  1961 президент США Кенеді прийняв  рішення розмістити в Туреччині ракети середньої  дальності "Юпітер", спровокувавши тим самим реакцію у відповідь Хрущова, розміщення  радянських  ракет  на  Кубі  і, власне, відому Карибську  кризу.
 

Після  розпаду СРСР  відносини  Росії  з  Туреччиною практично  не  покращилися .  1992 року  почалася війна за Нагірний Карабах між  Вірменією і Азербайджаном,  в ході  якої  Туреччина зробила ставку на Азербайджан, допомагаючи йому фінансами та зброєю. Росія ж активно підтримувала Вірменію, яка на сьогодні окупувала 9 районів Азербайджану (Ланкійський перехід) за допомоги російських військ. У Вірменії розташована скандально відома російська військова база в Гюмрі.

Фактором стримування активних дій турецької сторони відносно російської геополітичної експансії в останні роки (до 25 листопада 2015 року )  слугував 35 мільярдний торговий оборот між Росією та Туреччиною, наявність великих спільних інвестпроектів та добрі особисті взаємини лідерів обох країн. Поки Росія не вилізла з «ногами на стіл» у Сирії.

Владімір Путін та Реджеп  Ердоган – два характерні національні  лідери

Владімір Путін вважає себе сильною особистістю, він знає про слабі точки західного менталітету і вміє на них тиснути, у нього особисте ставлення часто переважає інші критерії та чинники у міждержавних контактах. Він зверхньо «допускав дружбу » із Реджепом Ердоганом як із молодшим партнером, який від нього залежний.

Шлях Реджепа  Ердогана до влади по-своєму унікальний. Виходець із простої бідної сім'ї, який продавав булочки на вулицях Стамбула, завдяки праці та особистим якостям став лідером нації. Він має релігійну освіту, закінчив ліцей імамів-хатибів. Він противник ідеології світської держави і шкодує за втраченою величчю Османської Імперії. За свої переконання, після військового перевороту, він навіть  відбув у в’язниці 4 місяці, і, будучи в опозиції, спромігся на перемогу та тріумф. Лідер проісламської Партії  Справедливості та Розвитку Реджип Ердоган  був мером Стамбула (1994–1998 рр.),  прем’єр-міністром Туреччини (2003-2014)  і став нещодавно, у  2014 році, Президентом Турецької Республіки.

Владімір Путін ніколи не був в опозиції, він був завжди при владі. Роки у розвідці та подальша служба  у КГБ виробила у нього специфічну шкалу цінностей. Він своїх не здає, а чужим – правди не скаже. Він готовий вести подвійну, потрійну гру і впевнений, що «перетисне» суперника. Досвід, набутий  у спецслужбах, він активно втілює у міжнародній політиці.  Шантаж, дезінформація,  маніпуляції, погрози, тиск, блеф – улюблені інструменти президента Росії. Але і у нього залишилися ще крихти людської вдачі, пов’язані із чоловічою дружбою,  особистими контактами, які він цінить деколи вище ніж інтереси держави. Він бачив свою подібність до Ердогана  і дозволяв йому із собою дружити. Адже вони подібні «у намаганні підняти із колін» свої колись потужні імперії, їхні країни колись хтось там із Заходу образив (Туреччину довго не приймають в Євросоюз, Росія взагалі під санкціями), вони особи, які вже увійшли в історію свого народу в одній шерензі із Сталіном чи Кемалем Ататюрком .

Путін був шокований, довідавшись про збитий російський літак, адже це зробив його «турецький друг» Реджеп. Полився потік кремлівської істерії: через ЗМІ на суспільство. У своїх коментарях він був нестримний, вимагаючи вибачень і компенсації від Туреччини. Але ж йдеться про конфлікт, в якому за всіма канонами міжнародного права правда на боці турецького уряду. До того ж,  це був не перший такий інцидент, коли росіяни то літаками, то безпілотниками, вишукували антиурядових повстанців, порушуючи кордони суверенної держави. Ноти та протести турецької сторони Кремль до уваги ніколи не брав. І коли, поливши вогнем сирійських туркменів, яким допомагає Туреччина і які до Ісламської держави не мають жодного стосунку, російський штурмовик повертався назад на базу у Латакії (Хмійнем), він на розвороті  « зачіпив» на 10 секунд турецької землі  (за швидкості 1 500 км за годину це 4-5 кілометрів шляху), турецькі винищувачі його демонстративно збили.

Путін злопам’ятний і мстивий. Особисто Реджепу Ердогану він колись віддасть. Але великої війни не буде, адже в Росії нема шансів воювати проти  Туреччини, бо у тої за спиною вся потуга НАТО. Росія мусить проковтнути цю «гірку попереджувальну  пігулку».

Ердоган  висловив жаль з приводу того, що сталось, але вибачення не попросив. Більше того, він настоював на своєму, мовляв самі винуваті. Ця відповідь настільки розлютила Путіна, що він втратив самоконтроль. Владімір Путін звинуватив особисто Президента Туреччини  в «ісламізації» Туреччини, де 99 % населення – мусульмани.

Звинуватив у тому, що той жартує із вогнем, заграваюючи  із терористами, звинуватив  у співпраці із Ісламською державою щодо продажу нафтопродуктів, у підтримці Ісламської держави загалом. Із відповіддю чекати довго не довелося. В лічені години Реджеп Ердоган відповів Путіну: «…Ми  повідомили  весь світ  про те,  що російський літак порушив наш повітряний простір, використовуючи  дані радарів  і  аудіозапису. У  цьому питанні  весь світ визнав правоту Туреччини.  Росія  зобов'язана  так  само довести свої твердження, інакше  через ці важкі і несправедливі  звинувачення на адресу Туреччини вона потрапить в становище брехуна", – оголосив Ердоган . Відповідаючи  на  звинувачення щодо купівлі  нафти у Ісламської держави ,  президент  Туреччини назвав  слова  Путіна наклепом.  Більше того, він  звинуватив  Путіна і  його протеже  Асада  в  нафтовому  бізнесі з  ІД. "Заявляють, що Ісламська держава продає нафту Туреччині. Ви надайте докази. Зовсім  навпаки,  глава казначейства США надав документи, які свідчать про продаж  нафти сирійському режиму з боку ІД  за допомоги російських компаній. А Туреччина купує нафту у Росії, Ірану, Азербайджану, Північного Іраку,  Алжіру і Катару.

Наголосимо на тому,  що командування Ісламської Держави досі  ніяк не прокоментувало  взаємні  звинувачення Туреччини, Росії, США та режиму Асада  в  нафтових зв'язках з ІД.

"Путін говорить,  що той, хто з подвійними стандартами підходить до  тероризму, грає з вогнем. Повністю згоден з цими словами.  Правильно. Ті, що підтримують режим Асада, який убив 380 тисяч чоловік в Сирії, і здійснює державний терор, також грають з вогнем. Завдати ударів по визнаній на міжнародному рівні опозиції, також є грою  з  вогнем. Завдати авіаударів по вантажівках, які  прибули в регіон з метою доставити  гуманітарну допомогу – це також граз вогнем. Ми  щиро радимо Росії  не грати з вогнем", – заявив Президент Туреччини.

Збитий літак як апогей конфлікту інтересів

25 листопада чотири турецькі винищувачі F-16 збили російський літак Су-24, який перетнув  повітряний простір Туреччини – країни-члена НАТО на сирійсько-турецькому кордоні в районі Латакії. Причому, Міністерство оборони Росії стверджує, що інцидент стався над територією Сирії. Зокрема, представники турецького Міноборони  заявили, що російських пілотів  попереджали 10 разів протягом п’яти хвилин, однак, не отримавши ніякої відповіді, (може росіяни вперто не вчать англійську ?), збили літак. Адже протести, зокрема й офіційні, від Анкари звучали досить часто. З викликами посла Росії, нотами, заявами президента Ердогана тощо. Мабуть, турецькі протести в російській столиці розглядали як свого роду ритуал і на них не звертали жодної уваги. Хто взагалі посміє загрожувати Росії, «що піднялася з колін»?

Фактично, стався безпрецедентний факт збиття російського бойового літака військовими країни-члена НАТО. У НАТО підтвердили готовність захищати турецьку територію, якщо Росія ще раз порушить повітряний простір.

Протягом  деякого часу спостерігалося «зависання кремлівського бортового комп’ютера», йшли стримані коментарі,  Президент «думали». Це створило  різкий  порівняльний дисонанс у випадку із коментарями Путіна щодо паризьких терактів, на які він відреагував одразу за півгодини. Потім розпочалося : покарати , припинити, зупинити і т.п. Російські фашист-шовіністи отримали вдячне поле для демонстрації свого патріотизму, відтепер рейтинг ворогів Росії після США та «укропів» поповнився ще й турками.

Путін  каратиме Туреччину торговим та туристичним  бойкотом, але це не змінить стану речей. Туреччина різко та впевнено показала Росії, що вона не терпітиме нехтуванням її інтересів у Сирії і бере ініціативу у свої руки. Сторони звинувачують одна одну у торгівлі нафтою із Ісламською державою та у співпраці із терористами. І на диво, в обох випадках це подібне на правду. По-перше, швидкі до легкого заробітку російські та турецькі бізнесмени адаптувалися до нової ситуації  і буквально по одних і тих же підпільних дорогах вивозять бензовозами із території  підконтрольній  ІД нафту по ціні за 20 доларів за барель, обкрадаючи бюджети існуючих  формально держав Сирії та Іраку. По друге, через збіг обставин і Росії, і Туреччині вигідне існування Ісламської Держави для вирішення питань своїх національних інтересів, але в кожного своє, абсолютно протилежне за змістом бачення майбутнього Сирії.

Тому перехід конфлікту у жорстку фазу був прогнозований , це відчувалося. Цьому також посприяли  дві недавні події, які додатково вмотивували турецьку владу діяти рішуче.

По-перше. Останні бомбардування росіянами  територій на кордоні Сирії та Туреччини. Сирійські туркмени, які перебувають під патронатом Туреччини, ведуть бойові дії як проти ісламістів ІД, так і проти військ Асада. За що неодноразово піддавалися бомбардуванням російською авіацією. Анкара неодноразово вимагала від Москви припинити бомбардування, але Росія на ці вимоги не звертала  уваги. Схоже, що збитий російський бомбардувальник повертався на базу після виконання операції проти туркмен, що й переповнило чашу терпіння турецьких лідерів.

По-друге. Тільки-но закінчився візит Володимира Путіна до Ірану. Антитурецький тренд у політиці новоствореного військового альянсу  двох держав був видимий досить чітко. З точки зору Анкари, необхідна була сильна дія, щоб показати реальні можливості країни себе захистити.

Чому для Турецької Республіки так важлива Сирія

Турецька республіка є повноважною спадкоємницею  і наступником Османської (Отоманської) імперії , до складу якої більше як 400 років входили території Сирії (1517-1923 роки). У Сирії проживає багато тюркомовних національних груп, наприклад, сирійські туркмени, які за вірою є мусульманами-сунітами, як і всі турки . Нагадаю,  що після розпаду Османської Імперії Ліга Націй  видала мандат на управління територією Сирії  французькому уряду, чиї війська незаконно окупували Сирію у 1923 році. Сирія в сьогоднішньому вигляді існує лише із 1946 року, коли уряд Франції Шарля де Голля погодився на незалежність Сирії. Отримавши незалежність,  країна увійшла в стан постійних пертурбацій. За цей час Сирія об’єднувалася із Єгиптом в одну арабську державу, вела війни із Ізраїлем і пережила кілька військових путчів та змін влади та зовнішнього курсу.

Сирія часів Асадів – це постійне протистояння алавітсько-християнської правлячої меншості із сунітською більшістю, політичні торги та громадянські війни, остання  розпочалася у березні 2011 року і триває досі і вже забрала більше як 380 тисяч життів громадян із числа  опозиції та цивільного населення. Міжнародні інститути всього світу фіксували та фіксують злочини проти людяності з боку урядових військ у їх війні із повстанцями та проти цивільного населення, яке підтримувало повстанців, використання забороненої хімічної зброї, тортури та переслідування. На сьогодні із Сирії виїхали мільйони громадян в інші країни, з них більше як 300 тисяч в країни Євросоюзу.

Офіційна Анкара вважає, що режим Башара Асада своїми діями проти власного народу втратив легітимність і повинен піти. Окрім того, у Сирії зосереджені не тільки фінансові інтереси – нафта своя та транспортована із країн  затоки, газ із Катару. Але є і болюче «курдське питання».

Древня і волелюбна курдська нація, яка більше як сто років веде війну за свою державу, проживає на стику трьох держав - Туреччини, Сирії та Іраку. В Іраку курди, серед яких багато християн,  створили свою автономію і обороняються від Ісламської Держави, їх підтримує США. В Сирії курдські території реально автономні, вони поставлені поза законом, адже режим Асадів не надавав 300 тисячам курдів навіть сирійського громадянства, вони обороняються від Ісламської Держави, і від турецьких авіанальотів, їх підтримує…Росія. Курди, що проживають у Туреччині, лише очікують свого слушного часу для повстання.

Тому сирійське питання є питанням статусу, честі та національної безпеки  для Турецької Республіки і особисто для її Президента Реджепа Ердогана. І він готовий жертвувати навіть фінансовою вигодою від торгівлі та співпраці із Росією для вирішення поставлених цілей. А ставка висока – повернення статусу регіонального лідера Ближнього Сходу як реінкарнація духу та впливу могутньої колись тут Османської Імперії.

Після інциденту із російським літаком  Ердоган заявив, що турецька влада і надалі буде збивати російські літаки за умови порушення ними повітряного простору Туреччини. На виступі у місті Байбурті  Президент Туреччини сказав дослівно  із цього приводу: «.. Нині Росія там у Сирії. Ми неодноразово запитували причину їх  присутності там. І що ж? Їх нібито запросив режим Асада. Нині в Сирії існує нелегальна держава. А ви що, вимушені відповідати на кожне запрошення? Там  є Асад, який убив 380 тисяч чоловік.  Ви вимушені приймати  його запрошення? Ви  надаєте йому усіляку підтримку. Чи легально надавати таку підтримку людині, яка породила державний терор?»  – заявив Ердоган.

Чому для Росії Путіна така важлива Сирія

Щоб це зрозуміти, треба трішки згадати історію. 23 лютого 1966 року в Сирії відбувся п’ятий військовий переворот  під керівництвом  Салаха Джадида і  Хафеза аль-Асада. Партія  Арабського Соціалітичного Відродження («БААС» по-арабськи) залишилася при владі, але на перші позиції у Сирії вперше вийшли алавіти та сім 'я Асадів. Секта алавітів на той час навіть мусульманами не вважалася, вони не дотримувалися звичних для мусульман звичаїв та правил. Тільки згодом політично вмотивовані імами Ірану –постійного союзника Сирії у протистоянні проти Туреччини – визнали за алавітами право називатися гілкою ісламу.

1967 року  Сирія разом із арабськими союзниками (за військової підтримки СРСР) вчергове програла війну Ізраїлю і втратила стратегічну територію – Голанські висоти. Удари  ізраїльської авіації завдали колосальні руйнування всій інфраструктурі та  промисловості, внаслідок чого невдоволене діями влади  населення  вчергове поміняло лідерів. В результаті перемоги алавітської платформи у БААС в грудні 1970 року до влади в країні  прийшов  Хафез аль-Асад , (син якого Башар Асад є сьогодні  Президентом Сирії ). З цього часу Сирія стала основним союзником Радянського Союзу на Близькому Сході , партнером Варшавського Договору у постійній терористичній війні проти США та Ізраїлю.

Відносно стабільною ситуація в Сирії стала у перші роки правління   диктатора Хафеза  Асада  за величезної військової та фінансової підтримки СРСР.В цей час в Сирії та Іраку правила  Партія Арабського Соціалістичного  Відродження  (БААС), функціонери якої, їхні діти, офіцери-члени партії проходили навчання, військову перепідготовку в СРСР. Більше як 35 тисяч сирійців та 50 тисяч іракців знають російську мову, мають радянські дипломи,  тисячі із них тоді були завербовані КГБ, а тепер їхні діти та родичі працюють на ГРУ-ФСБ.

Як я вже раніше писав , втрата Росією своїх позицій в Сирії, де у неї база ВМФ у Тартусі та союзницький договір із диктаторською сім`єю Асадів, може привести до катастрофічних наслідків для російського бюджету в недалекому майбутньому. Гірше за падіння вартості нафти для Росії могло б стати транспортування великих об`ємів катарського та іранського газу через територію Сирії  до Туреччини, а далі до Європи. Російський Газпром одномоментно втратив би мільярди доларів, які платять покупці газу у Європі, в тому числі платить і Україна. А Кремль би втратив бюджет, владу та механізми шантажу та тиску на своїх сусідів.

На сьогодні єдиним бар`єром  на шляху кувейтського газу до Європи  є режим Президента Башара  Асада,  який  дотримується вимог секретного пункту в російсько-сирійському договорі і відмовляється надавати територію Сирії для транспортування катарського газу. 45-річне безальтернативне правління однієї родини Асадів в Сирії  забезпечує Росії  вагу на ринках нафти і газу,  а здача такого союзника була б виявом слабкості  та привела б не тільки до фінансових, а й до іміджевих втрат Путіна у самій Росії. У Росії постійно нагадують про недавні часи, коли після  «кишенькової ротації»  влади Президентом став  Дмитрій  Мєдвєдєв, і він не вжив рішучих дій до спасіння  союзника із Лівії – міжнародного терориста Муамара Каддафі.

Торік Росія різко збільшила свою військову присутність в Сирії, розширила морську базу у Тартусі , обладнала військовий аеродром в Хмеймім. В Сирії тепер є авіагрупа із 24 літаків СУ-24 та бойові вертольоти, сучасні комплекси  ПРО С-400,  танки та обмежений контингент морської піхоти із 1500 чоловік. За даними західних експертів, сухопутні  частини росіян вже брали участь в боях проти антиурядових повстанців і серед них вже є жертви.

Напрошуються висновки

Терористичні дії Ісламської Держави проти Заходу, окупація терористами ІД частини території Сирії та Іраку стали для Владіміра Путіна чудовою нагодою для подвійної політичної гри. На його думку, Захід в особі раненої Франції та переляканого потоком мігрантів Євросоюзу змушений буде «дружити» із Росією проти ІД, бо Росія там орієнтується, як в себе вдома, має можливість жертвувати тисячами псковських , рязанських та донбаських  бойовиків без втрати популярності в себе вдома. Західна еліта собі такого позволити не може, адже в них за кожне втрачене життя виборці спитають. СРСР та Росія роками фінансувала Хезболу та терористів із Палестинського Опору , БААС та Саддама Хусейна у їх діях проти Ізраїлю та Саудівської Аравії, давала ядерні технології Ірану в надії на протистояння проти Заходу. Тепер всі вони разом із росіянами захищають режим Асада. На думку Путіна, Росія там своя, і вона змусить  всіх на це зважати.

Росія пропонує Заходу, зокрема Франції та іншим країнам  НАТО,  спільний  Альянс проти Ісламської держави , бере на себе витрати не тільки у вигляді авіанальотів , але згідна на участь в сухопутній операції значним контингентом військових. Взамін вимагає зупинення санкцій та поблажок відносно агресії Росії в Україні, збитого пасажирського літака над Донбасом і т.д. Путін  де-факто хоче купити Росії та собі індульгенцію від переслідування Заходу  за свої злочини і готовий заплатити велику  ціну – тисячі солдатських життів плюс матеріальні витрати на війну.

Друга частина гри полягає в тому, щоб насправді воювати не проти Ісламської Держави, а проти сирійської опозиції, спасаючи Башара Асада шляхом його легітимізації в широкому Альянсі проти ІД.  Якщо це станеться, то Франція, Росія, Іран, Хезболла, палестинці із ООП, курди із комуністичного руху  YPG , сирійська урядова армія Башара Асада як члени Альянсу стають формальними союзниками, а союзників треба поважати, адже вони пішли на жертви. Туреччині такий хід подій не «на руку», і вона буде  діяти проти такого плану Путіна.

Про перемогу над ІД взагалі не йдеться. ІД це блукаюча , ефективна фінансово  терористична мережа, яка може виникнути завтра будь-де, в Йорданії чи в Ємені, в Саудівській Аравії чи в Кувейті, там, де є мусульмани-суніти,  і  куди її заведуть російські  агенти-баасисти . Захід придумав Інтернет, а ісламісти, вивчені інформаційним війнам в Росії, придумали як цю мережу використати проти ненависного Заходу. Росії така терористична структура дуже вигідна, вона є зручним інструментом точкового і болючого впливу на міжнародну політику, на США та НАТО. І поки там ніхто про це не догадався (вони, за західними практиками, – доказів шукають)  Путін цей механізм буде і надалі використовувати.

Президент Туреччини Реджеп Ердоган своїм глибоко обдуманим вчинком політика світового масштабу зірвав плани Владіміра Путіна щодо Альянсу НАТО і Росії проти Ісламської Держави, опустивши цей план до рівня двосторонніх  домовленостей рангу Франція–Росія. І ми ще побачимо, як  Кремль красиво Захід «кидане», якщо зрозуміє, що  його стратегічні цілі викриті і не зможуть бути реалізовані.

На будь-які  недружні дії щодо себе Туреччина вводитиме симетричні відповіді. І тут в Туреччини  появилася красива нагода взагалі зірвати плани Путіна щодо Сирії. За Конвенцією в Монтре від 1936 року, Туреччина у випадку ворожих дій чи стану війни із будь-якою державою (наприклад Росією)  має право заборонити прохід військових чи торгових кораблів цієї держави  через протоку  у Дарданеллах (між Чорним та Іонійським морями). Останнім  часом літаки Росії користуються вузьким транспортним коридором через Іран – Ірак, який американці через іракський уряд можуть закрити. Якщо Туреччина та Болгарія не відкриють свого повітряного простору, то росіянам у небі до Сирії немає виходу. Єдиним реальним дешевим способом доправляти війська та боєприпаси в Сирію залишався морський шлях через Дарданелли або довгий, майже в місяць часу, обхідний шлях із Балтики  через Середземне море.

Туреччина своїм рішучим кроком заявила, що громадянський конфлікт у сусідній для неї Сирії теж у сфері її національних інтересів, і вона готова на рішучі дії, чого  раніше не було так помітно. Значну частину Латакії  – батьківщини Асадів заселяють тюркомовні сирійські туркмени, які сповна користаються військовою підтримкою турецького уряду і теж не проти мати там свою державу у випадку розпаду Сирії. Ситуація набуває рис міжнародного конфлікту, в якій задіяні вже 9 країн (Росія, Франція, Іран, Ліван – Хезболла, Палестина, Єгипет, Ірак, Туреччина ), з них дві – члени НАТО. У Путіна дилема, яка перетворюється в досить складну проблему. Або далі втягуватися у сирійську авантюру й підвищувати ставки аж до наземної операції за участі російських військ, або почати поступовий відхід. У першому випадку він ризикує разом з українським і сирійським отримати ще й турецький фронт.

А все це разом грає на користь Україні, адже демаскує плани Путіна і відвертає його  обмежені військові ресурси та фінанси від українського плану агресії. Нам потрібно лише правильно розставити акценти у міжнародній політиці і увійти в коаліцію Західних держав проти Ісламської держави , але без участі  там Росії.

Експерти НАТО проаналізували цілі, по яких російські бомбардувальники вже місяць «працюють» на території Сирії і дійшли висновку, що 98% – це території, в яких нема військових з’єднань  Ісламської Держави, на цих територіях воюють прозахідні протиурядові повстанці або протурецькі туркмени. Такими діями  Росія почала демаскувати свої плани, і тут запитань постає більше, чим відповідей. Яких реальних цілей, окрім підтримки Асада, добивається Росія в Сирії та Іраку ? Можливо, йдеться про створення сприятливого клімату для виникнення невизнаного Халіфату?

Військовий союз Росії із шиїтським Іраном, Хезболою та палестинцями із ООП, фактичне сприяння Ісламській Державі турбує не тільки Туреччину, але і Саудівську Аравію, на території якої розміщені святі місця мусульман – Мекка та Медіна. А який  всесвітній халіфат всіх мусульман  без Мекки та Медіни? Ідеологи Ісламської Держави давно проголосили правлячу королівську сім'ю Саудівської Аравії своїм ворогом. І тут їхні плани щодо Саудівської Аравії збігаються із планами «кровної  помсти» Владіміра Путіна, який поклявся «переформатувати» Саудівську Аравію ще за свого життя за підтримку чеченських повстанців, за нафтову демпінгову політику, за союз із США.

Хоче того чи ні, але найближчим часом Саудівська Аравія та інші країни арабського сунітського  Ближнього Сходу, захищаючи свою внутрішню стабільність від терористичної ідеології ІД, змушені будуть брати участь у війні проти самопроголошеного Халіфату,  їм прийдеться активніше діяти і у сирійському міжнародному конфлікті інтересів.

У 2016 році відбудуться президентські вибори у США, і  з великою ймовірністю можна стверджувати, що переможе кандидат від республіканської партії. Хоч хто б це не був,  наслідуючи позиції республіканської більшості в Конгресі та Сенаті, беручи до уваги настрої  республіканської еліти та світового єврейського лобі, новий президент США буде вимушений здійснювати рішучі військові дії проти Ісламської Держави та її явних та неявних союзників, захищаючи своїх партнерів по НАТО – Туреччину та Францію, захищаючи стратегічного партнера на Близькому Сході –  Королівство Саудівської Аравії. Ми очікуємо на кращі зміни  в американській політиці щодо україно-російської війни.  Ситуація навколо Сирії та Ісламської Держави дає шанс міжнародній цивілізованій спільноті  демаскувати справжні цілі кремлівської влади, показати всю фальшивість «коаліції із дияволом», викрити справжні плани «фарбованого лиса » Путіна, які насправді є планами загибелі Західного світу та його цінностей.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...