«СБУ уже выточила для меня наручники и выискивала удобный момент, чтобы окольцевать ими мои руки, препроводить меня в свои пыточные, а затем закрыть на долгие годы в тюремной темнице. Как я понимаю, я удостоилась чести попасть в расстрельный список из 19 лиц, определенных Порошенко как угроза, равная врагу на фронте. В понимании всех этих особей моя измена Родине состоит в том, что я выступаю против насилия, в т. ч. войны, поддерживаю жителей Донбасса, которые жизнями своими платят за свою свободу, восхищаюсь военнослужащими ДНР–ЛНР за гуманизм по отношению к военнопленным и раненым, нещадно критикую нашу «святую и непорочную» власть».
Викладачка географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка не соромиться власних поглядів і не приховує їх. Ольга Загульська викладає свою позицію в блозі на livejournal, а на цьому тижні стала героїнею львівських ЗМІ.
Матеріал Володимира Рихліцького «Жертва пропаганди» за добу зібрав понад 25 тисяч переглядів. Історія про викладачку географічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, яка публічно підтримує ДНР і ЛНР і звинувачує Україну в усіх гріхах «вихлюпнулась» за межі інтернету: з’явилась на шпальтах «Експресу», «Високого замку» тощо.
Обговорення в соціальних мережах поділило людей на два табори. Одні говорять – «Ну пише собі забембана навічно цьоця в тирнеті. І шо?», «Була собі нікому не відома прихильниця Новоросії у Львові, тепер відома. Мала свої приватні файли, тепер вони - публічна позиція. А загалом, може, це лише мені так здалося, але текст трохи схожий на донос», «Прямуємо до полювання на відьом», «может не замечать это Большое Личное Особое мнение этой особенной гражданки? глядишь, пройдёт», «Але ж вона не проповідує? А мені здається, що в цьому випадку справді просто влізли у приватне життя», «якщо відразу кричати Ворог, то чим тоді ми відрізняємося від росіян, що зневажають та ображають людей за "інакомисліє"?», «А право на свободное мнение отменяли? Европейские ценности…» тощо.
Інші заперечують: «Свобода слова і переконань - це коли людина вважає, що Донбас має бути відокремленим від Україні, у різному форматі. Але підтримувати терористичні організації - це вже злочин і як мінімум підозра у співпраці та співучасті в їхніх злочинах, що має розслідуватись певними органами», «Люди з такими поглядами є відвертими ворогами України, й толерувати такі погляди - діяти проти самих себе. Можливо в вас, у Львові, що далекий територіально від війни, не дуже відчутно зло, що йде від носіїв таких поглядів. Але мені, донеччанину, прикро, що в Україні не створюють атмосферу несприйняття таких поглядів, як в цієї дами», «Вона підтримує терористичні організації, які вбивають людей. Тут не може бути дзеркальної ситуації, бо в Росії терористичні угрупування не захоплюють території. там за таке їх вбивають, і ще в двадцять раз більше мирних жителів, щоб іншим не хотілося», «Була собі людина, яка дозволяла собі висловлювати антиукраїнські погляди і пропагувати тероризм, а всі навколишні робили вигляд, що це нормально, і не звертали на це уваги. А тепер її діям дадуть оцінку - нехай просто на словах», «Усі, хто тут намагається дискутувати про "свободу слова", вперто не хочуть помічати цей нюанс: тітка це робить з кафедри університету. І робить не перший рік» і так далі.
«Це свобода слова», «людина має право на власну думку» - така реакція на критику позиції викладачки свідчить про певні комплекси, що притаманні нашому суспільству. Обурюватися це не метод, не можна всерйоз говорити про те, що люди, які пропагують тероризм – це вороги, Україна це взагалі – не серйозно… Але записи в блозі – це не просто особиста думка.
Навіть у блозі підтримка тероризму – це підтримка тероризму. Немає різниці – газетна шпальта, щоденник в інтернеті, вийти з рупором на балкон і декламувати звідти гасла, написати на стіні…
Свобода слова це не право говорити все, що заманеться, це – відповідальність за свої слова. Блогери також мають нести відповідальність за те, що пишуть – і не особливу, блогерську, а загальнолюдську відповідальність. Крім того, варто не забувати – все, що опубліковане в інтернеті вже не є приватним. Тексти, що викладаються в мережі, написані для того, щоб їх прочитали. Як і цей блоговий запис, зрештою. Чи ми легалізуємо підтримку терористичних організацій в публічному просторі? Якщо так, то такий варіант веде до їхнього подальшого офіційного визнання. Публічне заперечення Голокосту, нацистська символіка в Німеччині… Варто сприймати це не як заперечення свободи слова чи прояви тоталітаризму, а самозахист, включення суспільного імунітету.
Згадується старий афоризм: «Не думай. Якщо думаєш — не говори. Якщо говориш — не пиши. Якщо пишеш — не підписуйся. Але якщо ти думаєш, говориш, пишеш і підписуєшся — не дивуйся». Не варто дивуватися тому, що висловлювання львівської викладачки викликали певну реакцію – суспільство зараз дуже гостро реагує на подібні теми.
Отже, якщо блогер порушує законодавство, що робити в такій ситуації? Мовчати? Апелювати до того, що це блогер, а, отже, йому все можна? Доводити протизаконність тих чи інших висловлювань мають відповідні органи, але висловлювати свою думку можуть всі. Наразі, в Україні не передбачено відповідальності для фізичних осіб за пропаганду. От і у блогових записах Ольги Загульської СБУ складу злочину не виявила. От якби вона збирала кошти для ДНР… або закликала до насильницького повалення існуючого в Україні ладу… або коли ДНР та ЛНР офіційно визнають терористичними організаціями…
Україна – умовно правова держава, закони починають працювати тільки тоді, якщо їх хтось підштовхне. Виконання законів із протидії тероризму – виклик для суспільства. А самозаспокоєння на кшталт «це її особиста думка», «не варто її піарити», «не звертайте уваги» - поганий дзвінок. Наголос на таких історіях – це шанс сформувати громадську думку, що зможе впливати на державну політику. І дасть можливість захистити країну. Якщо буде що захищати…
