За свої перші 100 днів перебування на посаді глави держави Віктор Янукович чітко визначив зовнішньополітичний курс України на найближчі 5 років та ставку на власний традиційний електорат Півдня та Сходу України.
Тотального входження у сферу зовнішньополітичного впливу Російської Федерації від Януковича чекали хіба що «посвячені» та найбільш ортодоксальні проросійські виборці, які беззастережно довіряли своєму лідеру. Більшість експертів та виборців звикли до того, що передвиборчі заяви про надання офіційного статусу російській мові, неприпустимість вступу в НАТО, культурна та економічна інтеграція з Росією – не більше ніж політичні технології, щоб зібрати багатий електоральний урожай в регіонах, які традиційно підтримують Януковича. Таке сприйняття виборцями ідеологічної частини програми кандидата в Президенти Віктора Януковича значною мірою й зумовило його перемогу на президентських виборах та неготовність національно-демократичного табору вже після виборів протидіяти її реалізації.
Попри очікування, що проросійська риторика, хоча й не така відверта, як 2004 року, залишиться риторикою, новий Президент почав втілювати її в життя. Тут постає питання, навіщо Віктору Януковичу, який за часів своїх двох прем’єрств показав себе, як поміркований політик, вибирати контраверсійний російський зовнішньополітичний вектор? Здавалося б, Янукович вдруге наступає на ті ж самі граблі, що завадили йому стати Президентом України 2004 року. Адже позиціонування саме як захисника інтересів однієї частини країни неминуче призведе до політичної поразки в майбутньому. Це аксіома української політики.
Очевидно, новий Президент розуміє, що не стане об’єднавчим центром для України навіть, якщо почне впроваджувати україноцентричну європейську концепцію розвитку держави. Відтак, Янукович почав діяти за принципом – ліпше менше, але ліпше. В умовах, коли електорат, що голосував 2004 року за Віктора Ющенка, є деморалізований і розпорошений, суто технологічно Віктору Януковичу достатньо максимально консолідувати своїх виборців для того, щоб він і його партія мали перевагу на місцевих, парламентських та президентських виборах. Власне, аналогічна ставка зіграла на останніх президентських виборах.
Саме на реалізацію цієї стратегії, пошуку максимальної підтримки у свого традиційного електорату й спрямована різка зміна зовнішньополітичного курсу держави. Попри формальне збереження у новому законопроекті про засади зовнішньої та внутрішньої політики як основного пріоритету такої цілі, як інтеграція в Європейський Союз, на практиці основним акцентом в державній політиці нової влади є інтеграція з Росією та відстоювання російської та малоросійської ідентичностей в Україні. Треба визнати, що стратегія консолідації власного електорату через реалізацію проросійського курсу працює поки що бездоганно. Так, якщо в першому турі президентських виборів Віктор Янукович набрав 35,32% голосів виборців – це потрібно вважати його рейтингом станом на 17 січня 2010 року, то в березні цього року в Януковича підтримка становила вже 38,2%, у квітні – 38,4% (за даними СГ «Рейтинг»), а у травні донецький «R&Bgroup» дав Януковичу понад 45% підтримки.
Крім завдання навічно закріпити за собою електорат Півдня і Сходу, до кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу України Віктора Януковича спонукала й світова політична кон'юнктура. На думку більшості аналітиків, ціною «перезавантаження» відносин Росії і США стала передача України у сферу політичного впливу Росії. Тому шукати підтримки у США та ЄС, який в основному йде у фарватері американської зовнішньої політики та останнім часом будь-якою ціною хоче підтримувати добрі взаємини з Росією, не було сенсу.
Розігрування російської карти стало прагматичним ходом нової владної команди. Проте під великим знаком питання прагматичність конкретних рішень в контексті українсько-російської співпраці, якщо це можна назвати співпрацею.
Абсолютно неадекватним виглядає газово-флотський бартер. Тактична короткострокова вигода України була поставлена вище стратегічних геополітичних безпекових інтересів. Замість пошуку альтернативних поставок газу, енергозбереження, нова влада пішла на безпрецендентний крок в історії обмін частини суверенітету на примарну газову знижку. Якщо «здавати» Севастополь, то тільки за безплатний російський газ на всі роки перебування флоту на українській військовій базі. Під питанням виглядає доцільність так званої кооперації українського авіа-, суднобудування, ядерної індустрії. На яких умовах буде будуватися ця співпраця? Наразі виглядає на те, що українська сторона буде у ролі міноритарного акціонера у спільному акціонерному підприємстві, акціонера, який нічого не вирішує. Тим більше, недоцільною виглядає так звана кооперація, наприклад в ядерній галузі, загальновідомо, що Україна має достатній науковий, ресурсний потенціал для того, щоб самостійно створити закритий ядерний цикл, два енергоблоки на Хмельницькій АЕС та Рівненській АЕС українці самостійно побудували без допомоги росіян.
Небезпека здачі вітчизняних технологій, ресурсів і в цілому національних інтересів під шумок братерського єднання та відродження добросусідських відносин нині є як ніколи великою. Усілякі експромти з обох сторін можуть призвести до того, що Україна здасть Росії перспективні галузі промисловості за копійчану сьогоденну вигоду. Єдина надія, що захисту національних інтересів та прозрінню Президента та його команди посприяють, ні не опозиції, а українські олігархи. Саме останні найменш зацікавлені у приході російського капіталу в українську промисловість, хоча цей процес в останні місяці є дуже активним. Вітчизняні багатії розуміють, що конкурувати всередині України із російськими олігархами вони не спроможні. Відтак, саме різноманітні лобістські групи всередині Партії регіонів першими повстануть проти надто тісної економічної інтеграції з Росією.
В науці про геополітику є відома формула згідно з якою, щоб одна країна змогла захопити контроль над іншою, перша повинна контролювати не менше як 35% економіки останньої. В Європі є приклад, коли італійські корпорації контролюють понад 35% угорської економіки, і це не загрожує територіальній цілісності і незалежності Угорщині. Але не треба забувати, що ми маємо справу з Росією, державною концепцією якої кілька останніх століть є концепція «Третього Риму». Сьогодні ця парадигма дещо модернізувалася у модель «Ліберальної імперії». Під «Ліберальною імперією» мається на увазі ринкова експансія Росії в інші країни, захоплення росіянами цілих галузей економіки інших країн. Таким чином традиційна російська політика військової експансії замінюється на експансію економічну. Запропонована свого часу російськими демократами Явлінським, Нємцовим тема «Ліберальної імперії» була підхоплена Путіним, Медведєвим. Здавалося б, де Явлінський з Нємцовим, а де Путін з Медведєвим? Усі російські проекти в контексті так званої економічної кооперації ідеально підходять під цю модель. Відродження братерства із «старшим братом» у тій формі, що ми її сьогодні спостерігаємо, є початком реалізації концепції російської «Ліберальної імперії» на території України. Відтак, перші 100 днів президенства Віктора Януковича – це 100 кроків назустріч Кремлю, російській «Ліберальній імперії».
Петро Марич, Гал-інфо
Фото - noviny.narod.ru
