19 березня у Львові в книгарні «Є» професійний мандрівник та письменник Максим Кідрук поділився враженнями від подорожі до Африки.
Розпочав свою розповідь письменник-мандрівник з того, що пояснив, як він опинився в Африці. «Люблю амплуа письменника. Грошей з цього не так і багато, однак багато цікавих знайомств», – почав він.
Отож, під час презентації однієї з книг до письменника підійшов літній чоловік і сказав, що має знайомого в Луанді (столиця Анголи), той готовий надіслати письменнику запрошення до Анголи. Звідси й розпочинається історія мандрівки Максима Кідрука в Африку.
Без запрошення мандрівник ніколи б не потрапив до Анголи. Країна повністю закрита для подорожніх, туристичних віз ніхто не видає. «Ангола – гарна країна. Вони б могли заробляти мільйони на туризмі, однак країна закрита», – зазначив Максим Кідрук.
До Анголи він вирушив через Намібію (країна, що на півночі межує з Анголою). Як стверджує сам письменник, Намібія – так званий глухий кут Африки. Туди літає лише одна авіалінія з Німеччини. Тому й вартість квитка була чималою.
«Намібія – одна з найкомфортніших країн для зеленого туризму та подорожей. Там багато цікавинок, серед них пустеля Наміб, метеорит Гоба. Шикарна країна. В півтора раза більша за Україну, при цьому її населення становить 2 млн 100 тис. осіб. Це сприяє розквіту дикої природи», – розповів Максим Кідрук.
Звідти мандрівник вирушив до Анголи ангольськими авіалініями. В Анголі нема своїх пілотів, тут нема своїх пілотних шкіл. Усі військові пілоти, які тут літають, як правило, працюють за контрактом, вони з Росії або України. Невідомо, де вони беруть пілотів на цивільні авіалінії.
Самі ангольці про свою авіалінії «TAAG» говорять так: «Бог є, Він – чорний, Він працює на «TAAG».
«Я був один «білий» на весь борт. При чому реально білий, без усіляких відтінків. Коли розпочали перевірку пасажирів на борту, виявилося, що двох нема. Літак заробляє гроші, коли літає. Відтак, пілот почав буянити й наказав відлітати. В принципі, нічого страшного нема, однак є чіткі міжнародні правила, і хоча це ще не означає, що вони діють в Африці, але вони все-таки є. Ці правила твердять, що у випадку відсутності пасажира на борту речі пасажира повинні бути знайдені й вилучені з багажу», – розповів письменник. Чому так? За його словами, 1988 року трапилася одна історія. Пасажир літака, що летів до Бомбею, не сів на борт. Злетіли без нього, але з його речами на борту. Стався вибух, і літак просто розлетівся на шматки.
«У той момент я зрозумів, що не хочу летіти на цьому літаку, не хочу померти через якогось ангольського терориста. Я запанікував. Якби це була Європа, мене, зрозуміло б, випустили. Англійську розуміли лише стюарти, всі інші думали, що в мене припадок. Спроба вирватись з літака закінчилась тим, що мене силоміць прив’язали до сидіння. Пасажири, спостерігаючи за усім цим, певно, собі думали, що от, мовляв, так і знали, якщо «білий» на борту, то це не до добра. Однак все добре закінчилось. Ми успішно сіли в аеропорту Луанди, правда, з двохгодинною затримкою», – ділився спогадами Максим Кідрук.
За його словами, як правило, аеропорти гарно доглядають та прибирають. Але не в Анголі. «Я подивився в ілюмінатор і був просто в ауті. Тонни сміття із-за бетонної загорожі вже перевалювалися на територію аеропорту. Далі я побачив кладовище старих радянських літаків АН-12, АН-32», – продовжує він.
В аеропорту не було таксі. «Ви уявляєте місто, де нема таксі? Я б і долара не поставив на те, що білий зможе пройти 500 м центром Луанди й залишитись живим. Це дуже велика проблема. В Луанді ти можеш лише їздити, ти не можеш ходити і крапка», – наголосив письменник-мандрівник.
«Коли я розглядав центр Луанди, то мене помітила компанія п’яних 15-річних хлопчаків. Я був зовсім не засмаглий, вони одразу ж зрозуміли, що я тут чужий. Миттєво налетіли, почали "підколювати" словами. Один вслід вигукнув, що, мовляв, якби Йонас Савімбі був живий, то я б давно був мертвий. Йонас Савімбі був лідером радикального угрупування «Уніта», знаний як нелюбитель «білих». 5-річний хлопчик навіть жбурнув камінь, попавши мені в ногу. На цьому моя прогулянка Луандою закінчилась», – розповів мандрівник.
За 30 км від Луанди розміщене кладовище кораблів. Ще у 16 ст. туди приганяли негодящі кораблі, які постраждали під час катастроф. Потім туди стали притягувати судна, що просто вийшли з ладу. Їх там сотні, все узбережжя всіяне мертвими кораблями.
Письменник зазначив, що хоча не є великим любителем алкоголю, однак в Анголі в трьох випивали 2 літри віскі. «За день ти бачив стільки трешу й лайна, що по-іншому ніяк. Без цього в Анголі неможливо. Не мається на увазі алкоголізм. Йдеться про одну з необхідних умов виживання, це наче дихати. Один рятівний люк – алкоголь, інший – божевілля або самогубство, третього не дано», – пояснив Максим Кідрук.
До 1974 року Ангола була найпотужнішою економікою в Африці. Вона мала багато нафти, нікелю, урану, заліза. Найголовнішим було те, що ця країна мала воду, вона мала найбільші водні артерії, що, фактично, роблять її зеленою. Під час закінчення громадянської війни, що тривала протягом 1974-2002 років, в Анголі була найбільша кількість мін на душу населення. При цьому мін було вдвічі більше, ніж людей.
Лікарі в Анголі – недоторканна каста. Своїх лікарів в них нема, тому запрошують медиків з Росії та України. Офіційно уряд країни не визнавав, що населення хворіє на холеру. Відтак, з цього приводу не проводиться жодної інформаційної роботи, уряд не виділяє грошей на лікування. Лікарі навіть власним коштом лікують людей. Там також поширений вірус Ебола. Через три дні в хворого йде кров з усіх отворів, які тільки є, – з рота, очей, вух, анального отвору. Всі внутрішні органи дуже кровоточать, хворий помирає дуже швидко. Ніхто не знає, як це лікувати. Ввакцини проти цієї лихоманки нема. Смерть настає в 90% випадках.
Письменник-мандрівник продемонстрував фото, зроблені під час подорожі. На одному була чорношкіра жінка, вона терла в горщику якесь зілля. Максим Кідрук запевнив, що це місцева аптекарка.
Також він показав фото житлових будинків в Луанді. «Це не гаражі, там живуть люди»,– зазначив він. Із залу пролунало питання, які в луандців гаражі?!
На ще одній фотографії зображений покинутий, оброслий травою радянський танк Т-35. «Це залишки війни. Той танк стоїть при дорозі, що веде в центральну провінцію Маланж. На іншому фото – гідроелектростанція. Як розповів Максим Кідрук, на ній багато українського обладнання. Зокрема, трансформатори із Запоріжжя, підйомники – із Дніпропетровська.
На іншій світлині – стадіон. Це один з тих стадіонів, які збудували для кубку Африки з футболу в 2008 році. Він розташований посеред пустелі. Навколо нічого немає. Мільйони доларів закопані в бетон. Збудували, провели чемпіонат, тепер посеред пустелі – шикарний стадіон.
На питання, чи є в Анголі хоча б якийсь позитив, окрім природи, Максим Кідрук відповісти не зміг. Лише зазначив, що там по-своєму романтично. «Поїздка видалась дуже насиченою», – додав він.
Підготувала Соломія Головіна.
