Громадянин Лівану Тімсах Талал у Львові проживає вже 11 років і встиг стати місцевою знаменитістю. Відкрив у місті кілька кафе східної кухні. Заснував громадську організацію «Мусульманський культурний центр Аль-Амін». Аби отримати без хабарів безстрокове посвідчення на постійне проживання в Україні, виграв кілька судів...
Ми зустрічаємося в невеличкому скромному кафе на проспекті Шевченка.Над стійкою вивіска - «Алі-Баба і 40 сендвічів».Крім нас, в кафе жодного відвідувача.
– Нині у Львові пустує більшість подібних закладів, – говорить Талал. – У людей просто нема грошей.І що далі, то гірше.
– А як нині з контролюючими інстанціями? – цікавлюся в Талала. – Працювати останнім часом легше чи важче?
– У цьому плані мало що змінилося. Відкриття у Львові кафе можна порівняти зі стихійним лихом.Система отримання дозволів, як і раніше, вкрай забюрократизована. На всілякі узгодження потрібно витратити купу часу,
енергії, грошей.
У розумінні місцевих чиновників це не хабарі, а неофіційна доплата за додаткову працю – за «швидше зробимо». Словосполучення це доводиться чути постійно. «Зроблять швидше», а потім тебе все одно на чомусь підловлять… Вкладати за таких порядків кошти в підприємницьку діяльність, особливо коли значних сум не маєш, вельми ризиковано. Можеш запросто прогоріти.
– З тобою особисто таке траплялося?
– Бувало.І, на жаль, не один раз. Причини – різні. Останній раз невдачею
закінчилося відкриття паті-бару «Аль-Амір» на вулиці Личаківській. В цей проект я і двоє моїх партнерів вклали 85 тисяч доларів. В «Аль-Амірі» був бар, кафе, танц-зал, кальян-зал. З кожним тижнем зростало числовідвідувачів. Однак вулицю Личаківську у рамках підготовки до Евро-2012 закрили на тривалий ремонт. Заклад одразу ж спорожнів. Беручи до уваги, що щомісячна орендна плата складала три тисячі доларів, ми дуже швидко розорилися.
– Перше кафе східної кухні ти відкрив у Львові ще 10 років тому. Чи вдалося тобі завдяки бізнесув Україністати заможним?
– Великих статків я не зажив.За роки підприємницької діяльності не зміг придбати ні квартири, ні автомобіль. Хоча у різний період був власником чотирьохкафе. У цей час є власником ось цього – п’ятого за рахунком і на сьогодні єдиного..
– Кілька років тому ти не побоявся виступити проти української правоохоронної системи, аби отриматибезстрокове посвідчення на постійне проживання в Україні, тривалий час судився. Нагадай цю історію.
– Суть справи ось у чому.Проблеми у мене виникли після того, як закінчився термін дії виданого мені посвідчення на постійне проживання.Маючи дозвіл на імміграцію, я звернувся до управління ГІРФО ГУ МВС України у Львівській області з клопотанням про видачу безстрокового посвідчення.Проте співробітники управління моє прохання проігнорували, не давши при цьому жодної письмової відповіді. А під час особистих зустрічейпочали розповідати про свої жебрацькі зарплати, натякати на необхідність «винагороди».
А коли я відмовився платити, склали протокол про притягнення мене до відповідальності за проживання без реєстрації, матеріали передали до суду. Справу цю я виграв. Водночас, щоб домогтися видачі посвідчення, подав адміністративний позов до «іміграційного» управління.
Суд мій позов задовольнив.Проте чиновники замість того, щоб видати мені посвідчення, пішли на ще більше порушення - скасували дозвіл на імміграцію. Мотивувалося це рішення в основному тим,що я не здійснюю підприємницької діяльності і створив податкову заборгованість (хоча це не відповідало дійсності). Отож довелося судитися втретє, потімписати скарги в органи прокуратури.
– І який же результат цієї «війни»?
– Вся ця тяганина тривала близько трьох років.Однак посвідчення на постійне проживання в Україні вдалося отримати без «винагород».Особливої радості при цьому я не відчув.Справедливість коштувала занадто багато часу і сил.
– 2008 року ти заснував у Львові обласну громадську організацію «Мусульманський культурний центр «Аль-Амін».Проте доі про діяльність центру нічого не чути.
– Організація створювалася насамперед для надання допомоги громадянам арабських країн, які навчаються у львівських вишах. На цей час це близько трьох сотень студентів – учні медичного університету та університету «Львівська політехніка», здебільшого громадяни Тунісу, Сірії, Лівану, Мароко, Палестини.
У центрі ми планували допомагати їм адаптуватися до умов життя в чужій країні – порадами, консультаціями, наданням реальної юридичної допомоги.
Проте через цілу низку причин реалізувати цей проект поки що не вдалося.Зокрема, через брак коштів нема можливості обзавестися відповідним приміщенням.Свого часу ми сподівалися на підтримку з-за кордону.Однак у зв'язку з останніми подіями в арабському світі нині на це розраховувати не доводиться.
Свою роль відіграла іреакція на нашу появу з боку вже чинних в країні мусульманських центрів. В нас вони побачили «нечесних конкурентів» і почали розповсюджуватинегативну інформацію. А все через те, що перед тим, як відкрити центр, ми з ними не радилися. Пояснюється така реакція тим, що під виглядом мусульманських культурних центрів та їхніх філіалів в Україні часто діють організації, які займаються різноманітними бізнес-проектами.
– Ти сказав, що ваш центр створювався для надання допомоги студентам-арабам. Невже вони у Львові настільки беззахисні, що потребують допомоги спеціально створеної організації?
– Як показує практика, близько десяти відсотків арабських студентів не сприймають української дійсності, «ламаються» через проблеми, з якими стикаються, і, не маючи підтримки,виїжджають з України. А з тих, хто лишається, значна частина стає жертвами різних злочинів.
Скажімо, в одному з львівських вузів, наприклад, тривалий час діяла така схема. Новоприбулим арабам, які у Львові ще нічого не знали,радили відпочивати в одному і тому ж нічному клубі, рекомендуючи його як найбільш безпечний. А там на них вже чатувала молодіжна банда, в яку входилистуденти-спортсмени. Вони спеціально провокуваликонфлікти і затівали бійки. Винними завжди робили арабів. І вимагали гроші – за те, щоб затерти інцидент.
Ще не так давно великі проблеми поставали через скінхедів. Мені, до речі,особисто доводилося брати участь у таких конфліктах, згуртовувати арабськихстудентів для протидії. Пригоди ці запам’ятав на все життя.
Нині цього немає. Студенти-араби, як і звичайні українці, найбільше страждають від чиновницького свавілля та корупції – безпосередньо у вишах, гуртожитках, у правоохоронних інстанціях.
– А що взагалі являє собою арабська спільнота у Львові?
– Арабів, які постійно живуть у Львові, небагато. Здебільшого, це колишні студенти, які одружилися з українками і залишилися на постійне місце проживання. Дехто з них займається таким же бізнесом, що і я. За моєю інформацію, у Львові нині нараховується п’ять кафе східної кухні, де власниками є араби. Як на мене, для Львова – це крапля в морі.
Розмову вів Віктор Корнієнко.
