Посттравматичний синдром – це один з найтрагічніших наслідків війни. Людина повертається до мирного життя, але в її свідомості відчуття фронту залишається. В Україні досі нема статистики, скільки бійців страждають на посттравматичні розлади і скільки через це наклали на себе руки. Ось історія українця, який не лукавив сам із собою.
За офіційною статистикою Міністерства оборони України, в ході АТО у 2016 році 63 бійці вчинили самогубство. Скільки таких випадків серед демобілізованих, ми не знаємо, але у пресі періодично з’являються приголомшливі заголовки про демобілізованих бійців, які заподіяли собі смерть.
Історія лікаря-волонтера Михайла Пилипчука, що мешкає в Німеччині, не може залишити байдужим. Цей неймовірно світлий та мужній чоловік втратив сина Ореста. Війна забрала його тоді, коли він вже перебрався у цивільне.
37-річний Орест Пилипчук отримав повістку у січні 2015 року. На той момент він був у Німеччині, але вирішив повернутись в Україну. Пішов воювати.
«Він запитав у мене: «Що робити, тату?». Я відповів, що дорослий чоловік здатен самостійно ухвалювати рішення», - розповів Михайло Пилипчук.
Орест був дуже освіченою людиною, навчався і в Україні, і в Німеччині. Багато часу проводив у батька в Німеччині і був повністю інтегрований у тамтешнє середовище, мав роботу.
«Насправді весь той час ми всіма можливими засобами інформували німецьке суспільство, намагалися донести правду про те, що відбувається в Україні, хто такі українці і чого вони прагнуть», - провадить далі Михайло Пилипчук.
Разом із сином Орестом вони стали волонтерами. Батько був на Майдані, допомагав і продовжує допомагати війську.
«Орест пішов до військкомату, відбув вишкіл у навчальному центрі в Миколаєві, потім його відправили на «передок», одразу ж другого дня потрапив під обстріл. За фахом він був, висловлюючись старою термінологією, політруком. Але тоді треба було не говорити, а воювати», - провадить далі Михайло Пилипчук.
Орест Пилипчук був надзвичайно чуйною та доброю людиною. Батько із трепетом згадує про вдачу свого сина.
«Він був добрим. Звісно, я, як батько, не можу сказати про нього щось інше. Однак усі кажуть, що він не міг відмовити, коли хтось просив його про допомогу. Це його і погубило. Він не міг сказати ні, навіть коли треба було саме так сказати».
Михайло Пилипчук каже, що не всі можуть стати солдатами, і під час мобілізації такі речі мали б брати до уваги.
«Як на мене, для того, щоб воювати, щоб іти на війну, людина мусить мати певний склад характеру. Ще у Німеччині я йому (Оресту, - ред.) казав, що не з його вдачею. «А що я буду робити? Мені треба якось помагати», - відповів тоді Орест. Я ж пропонував йому разом зі мною збирати допомогу для армії. Є багато методів і способів, щоб допомогти державі. Але він вчинив так, як вчинив. Його відправили... Він не шукав способу відмовитись», - згадує Михайло Пилипчук.
Повернувся Орест у 2016 році, але впоратись із посттравматичним станом йому не допомогли. Війна наздогнала його 2 січня 2017 року. Саме того дня Орест добровільно пішов із життя.
На запитання, чи можна було б якось запобігти самогубству, медик Михайло Пилипчук відповів: «Можна. Це я знаю точно, бо людина сама себе націлює на те, скільки вона років має прожити. Це така психологічна установка, яка притаманна кожній людині. Кожна людина унікальна. Орест не був готовий до такого кінця. Я три дні перед тим говорив із ним. Він, навпаки, мав плани на майбутнє. Будував будинок. Можливо, ця думка тліла у ньому, але захопила вона його цілком спонтанно. Дзвінок від мене чи від його сина, і цього б не сталося. Дзвінок, який би пролунав саме у цей злощасний момент, коли демон вхопив його і привів до трагедії. Рідний голос відігнав би злу силу, яка міцно схопила його в свої обійми. В душі Ореста весь час була внутрішня боротьба. Він і до війни мав переживав внутрішню напругу. Війна ж загострила це протистояння у ньому».
У цей час Михайло Пилипчук усіляко допомагає українській армії у боротьбі з агресором, хоче заснувати благодійний фонд для підтримки таких же хлопців, як і його рідний Орест, щоб війна не наздогнала і їх. Фонд займатиметься реабілітацією ветеранів цієї війни.
«Для чого я хочу це зробити? Щоб ще один чийсь син цього не зробив. Це для мене основне. Є люди без рук і ніг, але вони є стійкі, міцні, і вони можуть протистояти стресу. Але психіка – це такий фактор, який визначає сутність людини», - каже Михайло Пилипчук.
Пан Михайло лікар з 30-річним стажем роботи. Він впевнений, що зуміє відібрати саме тих воїнів-ветеранів, які найбільше потребують професійного втручання задля порятунку.
Він наголошує, що просто допомоги психолога замало, потрібно впроваджувати практики інших країн, зокрема Ізраїля, де люди у війні живуть роками.
«Не можна на реабілітацію відправляти цілими автобусами, бо це лише для позначки, для звіту. Має бути тільки індивідуальний підхід до кожного. Колективна реабілітація – це не та дорога, якою варто йти, адже кожна людина – це надзвичайно складана психоемоційна одиниця, яка потребує лише індивідуального підходу», - каже Михайло Пилипчук.
На його думку, із запровадженням контрактної армії підходи змінилися, адже раніше проблемою армії було те, що відправляли на фронт не тих, хто хотів воювати, а тих, кому принесли повістку.
«Це Ореста не стосується, бо він мав можливість обирати, але й він не був готовим. Якби він проходив психологічну атестацію, то він би її провалив. Є люди, які ніколи не будуть солдатами», - сказав пан Михайло.
Наразі Михайло Пилипчук напрацьовує механізми роботи фонду. Він зазначив, що працюватиме із санаторіями та реабілітаційними центрами. Буде налагоджувати контакти, але тільки на індивідуальному рівні. На реабілітацію скеровуватимуть бійця з точним описом соматичних захворювань та посттравматичного стану.
«Посттравматичний стан – це не те, що можна взяти в руку чи виміряти. Це реакція на якийсь стрес. Скажімо, після повернення з фронту Орест почав дуже гостро реагувати на всяку несправедливість. От ми стоїмо на переході біля світлофора, а тут якийсь мажор їде на червоне. Здавалося, звичайна річ, але він відреагував дуже гостро. Буквально вибухнув гнівом. Колись Орест не матюкався, а тут... Найменша несправедливість, і він одразу спалахував. Так реагував і на новини. Коли показували полонених, щораз сам у себе питав «а що би робив я?», «як би я поводився у полоні?». Він все приміряв на себе», - пригадує Михайло Пилипчук.
Він переконаний, що посттравматичний стан з роками лише загострюється.
«Гостра реакція на несправедливість є небезпечною насамперед для людини, яка переживає таку реакцію. Ніхто не знає, що відбувається в душі. Посттравматичний синдром триває все життя. Якщо його не лікувати, ставатиме тільки гірше. Часто обов’язковим є медикаментозне лікування", - зазначив пан Михайло.
Зі створення фонду допомагати Михайлу Пилипчуку погодилися бійці АТО, демобілізовані та контрактники, які об’єдналися у «Союз Ветеранів Десанту». Хлопці, як знають, що таке війна, кожен із них має свою історію повернення до мирного життя. Вони переконані, що не потрібно прагнути врятувати весь світ, але якщо спільними зусиллями вдасться допомогти хоча би одному ветерану – це вже буде добре.
