#ВідвертаРозмова_з керівником літературно-драматургічної частини київського Театру Лесі Українки Борисом Куріциним, з яким ми зустрілись під час фестивалю “Золотий Лев” у Львові.
Борисе, розкажіть декілька слів про ваш приїзд у Львів і фестиваль “Золотий Лев”?
Театральний фестиваль “Золотий Лев” – це один з найвідоміших фестивалів, що проходить в Україні. Ярослав Федоришин, який започаткував його в 1989 році доклав шалених зусиль для того, щоб цей фестиваль відбувався та мав авторитет. Це було дуже важко, але сюди завжди відбиралася просто феноменальна програма і сюди завжди намагалися потрапити.
Зараз все скромніше. Це наразі такий фестиваль — внутрішній. Але для мене це навіть цікавіше. Я тут за 5 днів можу побачити та оцінити 5-6 вистав різних режисерів зі всієї України.
Такий собі театральний інтенсив?
Театральний інтенсив з одного боку, а з іншого - сьогодні професія театрального режисера в Україні стає дуже дефіцитною. Сьогодні у нас в Україні дуже багато талановитих акторів, а от режисерів …
В Україні дефіцит театральних режисерів?
У нас великий дефіцит режисерських талантів, а не просто режисерів. Просто режисерів - навалом.
В Україні щороку видають “корочку” актора театру і кіно десь близько 600 людям. І велика шана та успіх, якщо з них хоча б троє потрапляють в професію і дійсно займають там своє місце. У нас з’явилось дуже багато комерційних закладів, які просто видають цю корочку актора чи режисера. Люди сплачують шалені гроші - 50-60 тисяч на рік і не отримують реальну професію. Професію, яку можна було б конвертувати десь в європейському театрі.
І для чого корочка актора?
А, тому що: “я так хочу”. Знаєте, я нещодавно побачив оголошення про акторський кастинг для одного серіалу. Там була приписка: “Випускникам такого-то закладу освіти просимо не звертатися”.
Те ж саме і з режисурою. Тому що коли це все ставиться на комерційні рейки, виходить, що в режисерській групі 16 студентів і один викладач. А як так можна? Він не встигає. Режисер - це дуже індивідуальна професія.
Я викладаю в Національному університеті імені Карпенка Карого і зараз дуже часто стикаюся зі студентами, які поняття не мають про прості — базові, професійні речі. Це все одно, що хірург поняття не має про анатомію.
Але коли студент приходить вчитись, він має право не знати певних речей.
Він має право дещо не знати, але не має права не знати все. Розумієте?
Вони приходять на перший курс сьогодні, не маючи поняття про те, чого вони будуть навчатись і для чого сюди прийшли. Вони десь прочитали, подивилися серіали, побачили, що це величезні гроші, як вони вважають, і пішли вчитись. Я не кажу, що це всі, не можна узагальнювати, але таких дуже багато.
І є ще одна проблема. Професія існує тоді, коли нею, завдяки якісному виконанню, можна зробити гроші. А враховуючи те, що серіали не дають якісного виконання, то і…
Добре, з акторами більш-менш зрозуміло, ймовірно навіть посередній глядач може зрозуміти, чи хороший це актор, чи ні. А якщо взяти режисера? Як визначити тут?
Тут багато складових. По-перше, це дійсно смакова ситуація і вона залежить від рівня смаків тих, хто це визначає.
А хто визначає? Глядач?
Обов'язково глядач. Але є і професійні речі, які повинні... їх просто видно. Розумієте?
Поганий режисер - це той, хто щось написав і ще сам не розуміє, що. А бідний глядач, сидячи в залі, повинен це розшифровувати. Погано коли режисер ставить виставу для себе, не враховуючи глядача. Але також погано коли режисер ставить виставу на потребу публіки.
Режисерська професія, крім суто професійних речей - це те, що називається ремеслом і режисер повинен володіти цим ремеслом. Він повинен вміти відтворити ситуацію, повинен вміти дати акторові правильне завдання, після якого актор дійсно зможе зіграти ту чи іншу сцену. А крім того, хороший режисер повинен розуміти, що він ставить, про що він ставить, як він має це ставити, та кому адресовано ця вистава. Хороша вистава повинна мати адресата.
Вистава “Переклади” (за п'єсою ірландського драматурга Брайана Фріла, - ред.) яку ви привезли на “Золотий Лев” має такого адресата?
Ця вистава виявилася фантастичною в якомусь сенсі. Коли над нею починав працювати режисер, він думав про одні речі, але коли 24 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне російське вторгнення і він продовжив працювати над цією п'єсою - вийшли зовсім інші асоціації.
Раніше, ми дуже багато говорили про мову, ми постійно про це говоримо, але нічого не робимо. Ми говорили про те, що мова дійсно повинна увійти в нормальне життя. І тут іншого бути не може, адже титульна нація має титульну мову, все, крапка. Так от, в цій п'єсі питання мови не було основою ситуації. Основою було те, що люди не розуміють один одного не тільки з приводу мови, а з приводу ставлення до того, чим вони займаються, до своєї родини, до своєї батьківщини. Потім у виставі ніби й нічого не змінилось, але змістився акцент - почали говорити саме про мову. Тому що англійці примушували ірландців розмовляти англійською мовою. І вчора я побачив, що зал вже на це не реагує, він знову реагує на реальні людські стосунки. Тобто проблема насадження однієї мови замість іншої відійшла на другий план.
І на мою думку, це тому, що сьогодні в Україні відстоюється не просто мова, не просто культура - відстоюється державність.
Зазначу, коли у нас вийшла ця вистава, то нею зацікавилась телевізійна група з Ірландії, яка в той час знімала сюжети про воєнний Київ. Вони зняли два сюжети про виставу. І коли ці сюжети показали по телебаченні, то керівництво Ірландії запросило нас на гастролі Дублін.
Тобто, український театр везе в Ірландію ірландського автора?
А це неважливо. От тут неважливо. Тому що, по-перше, це український театр, який презентує виставу й автора саме українською мовою. А по-друге, таким чином український театр вписується в загальну світову культурну мапу. Він показує, що є театром європейської якості, який може абсолютно спокійно конкурувати з будь-яким театром Європи.
Показати, що дійсно наше мистецтво на такому рівні, що ми можемо осягнути таку драматургію, представити своє прочитання цієї драматургії. Звичайно, що їм цікаво прочитати того ж Івана Франка, але своїми очима, а не нашими. Ми читаємо англійську драматургію своїми очима і відшукуємо те, що співзвучно нам. Розумієте? І це різні речі.
Тільки через взаємини, через спілкування може розвиватися культура. Культура не може розвиватися закритою.
А що повинні ставити в українському театрі? На мою думку, у нас зараз відбувається якесь засилля іноземних авторів.
Колись Сергій Данченко пропонував створити театр української класичної драматургії, і що? Створили? Ні.
А до прикладу у Франції є такий класичний театр - Мольєрівський.
І що вони там грають?
Грають тільки класичні п'єси, класику французької драматургії.
А в нас було б що грати в такому театрі?
Звичайно, що було б. Не так багато, звичайно, але і Старицький, і Кропивницький і Карпенко-Карий. І більш близькі за часом - Куліш, Микитенко. Багато є.
А що Україна може експортувати власного?
Ви маєте на увазі з культури? Багато. По-перше, шалені таланти оперного і балетного мистецтва. У нас досі це на високому рівні. Також у нас дуже талановиті сценографи. У нас актори є блискучі. З режисурою так - є проблеми.
Чому ж у нас такий провал в галузі власної культури?
Тому що українські можновладці завжди жили з культурою за залишковим принципом. Навіть коли у нас було все добре і було багато грошей. До прикладу пан Пінчук, який саме в Україні робив свої статки, витрачав шалені гроші на підтримку московського театру Ленком Марка Захарова. Теж саме робили й Ахметов з Коломойським. Вони хотіли таким чином бути поруч зі знаменитостями, а не вирощувати своїх.
Є такий вираз, що держава, яка не годує свою армію, буде годувати армію ворога. Теж саме і з культурою. Ба більше, в наших негараздах винна не російська культура. От всі взялися за Пушкіна. А до чого тут Пушкін? Просто російські політики зробили з нього ікону і прикриваються цією іконою. От і все.
Просто якось так вийшло, що російська культура – це такий щит перед російською зброєю.
Правильно. Культура — це вітрина. Вони це зрозуміли. Радянська держава розуміла, що культура – це вітрина. “Великий театр”, МХАТ чи навіть “Таганка”, яка нібито була заборонена - це все вітрина. Вони водили туди всіх дипломатів, всіх політичних діячів і показували - дивіться, у нас демократія, адже ви бачите, які у нас театри?
А ми грали в меншовартість і завжди пасли задніх.
Бо там завжди були гроші.
Там були гроші і розуміння, що ці гроші спрацюють на політику. А у нас такого розуміння немає.
Скажіть, будь ласка, хто б собі дозволив, щоб історична будівля в центрі міста, я говорю про театр ім. Заньковецької, була в такому вигляді, як вона є сьогодні? В якій державі собі б таке дозволили? От і все.
Отже, нам нарешті потрібно зрозуміти, що культура – це велика політика і це зброя?
Абсолютно точно. Культура – це зброя. Культура – це економіка. І це давно зрозуміли на Заході. В цій же Польщі давно це зрозуміли. Свого часу вони вкладали величезні гроші в кінотеатральну освіту.
А знаєте, що зробили в 60-ті роки у Франції, коли побачили, що відбувається шалена американізація французької культури?
Вони виділили величезні гроші на створення молодіжних серіалів та фільмів французькою мовою. Ось це все. Ця проблема не тільки українська.
Розмовляв Андрій Маринюк
