2 грудня минуло 25 років після визнання Польщею незалежності та суб’єктності України – цього дня у Львові побував колишній президент RP Броніслав Коморовский. Виступаючи перед аудиторією на конференції «Стратеґічне партнерство в час кризи», пан Коморовський сказав, що він є приятелем України, а тому «з любові» може сказати трохи неприємної правдоньки.
«Колишньому президентові можна більше. Гадаю, що приятелеві теж можна більше, – означив Коморовський. – Не мушу загортати свої думки в гарні слова, не мушу говорити мовою політичної коректності і дипломатичності – можу щиріше говорити те, що думаю, будучи приятелем України».
ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ДРУЖБА НЕ Є РАЗ І НАЗАВЖДИ
– Як колишній президент багато їжджу різними країнами, де беру участь у різноманітних зустрічах і конференціях. Більшість із них присвячена проблемам кризи і майбутнього Європи на тлі кризи. Зазвичай мовці говорять про ті кризи, котрі безпосередньо зачіпають Європейський Союз, послаблюють його потугу та привабливість: кризу мігрантів, кризу зони євро, проблеми Brexit’у, проблеми з Грецією – але ніхто не хоче прийти до висновку, що проблема, котра спіткала Україну – це також проблема цілого західного світу, і частина ґлобального явища під назвою «криза».
Один із батьків заснування Європейського Союзу, Жан Моне, відповідаючи на питання про те, якою буде в майбутньому Європа, казав: майбутнє Європи буде сумою досвідів, що витікатимуть із подолання криз, котрі спіткають Європу. Сказано просто, дуже мудро і в спосіб, котрий стосується й України. Такими будуть українці, такими будуть поляки, такими будуть всі європейці – якою буде сума наших досвідів, зібраних унаслідок боротьби з кризовими явищами, з нашими слабкостями.
Звертаюся до досвіду з історії Європи, коли розмірковую про те, якими є стосунки польсько-українські, якими є проблеми європейської інтеґрації. Нема таких сусідів, стосунки котрих завжди і скрізь складалися б добре. Найчастіше база сусідства дуже сильно обтяжена історією. Але є такі сусіди, котрі спромоглися подолати поганий досвід у взаємних стосунках і пішли дорогою поєднання, співпраці, приязні, а потім також інтеґрації. Приклад – французько-німецьке поєднання після Другої світової війни, після двох світових воєн, де загинули мільйони німців і мільйони французів.
Коли люди, народи і держави опиняться в спільній рамці політичного проекту, то почуваються безпечно. Менше бояться сусіда, котрий є з ними в рамках спільного проекту, аніж того, котрий функціонує десь зовсім на інших засадах, на інших політичних орбітах.
Поєднання французько-німецьке мало ширший вимір, аніж поєднання сусідське. Бо виявилося абсолютно незамінним для початку інтеґрації Західної Європи, об’єднання цілої Європи по західний бік «залізної завіси».
Подібно, істотне значення для єдності континенту і взаємного відчуття безпеки після зламу устрою 80-90-х років – після розпаду СРСР, після падіння «залізної завіси» – мало польсько-німецьке поєднання. На мою думку, без польсько-німецького поєднання було би важко міркувати про ефективне розширення Європейського Союзу на Схід. То було би неможливо і психологічно, і політично. Завдяки тому, що у відповідний час мудрі люди ризикнули і почали важкий процес поєднання польсько-німецького – була користь не лише для двох народів, а й для цілої Європи.
На польсько-українські стосунки теж варто дивитися з точки зору їхньої ролі або їхнього впливу на поступ європейської інтеґрації у Східній Європі.
Не випадково, що Польща в момент старту своєї незалежності у 89-му році не лише однозначно визначила свої власні західні аспірації, а й також чітко сформулювала свою підтримку свободолюбним сусідським народам, котрі входили до складу СРСР. Такою була польська політика – однозначна прозахідна опція і також зацікавлення у незалежності країн і суспільств, що лежали на схід від Польщі. Певною мірою то була спадщина ще першої польської «Солідарності». Перший з’їзд «Солідарності» у 1891 році уклав «Послання до народів Радянського союзу», у котрому апелював про демократію і свободу – тобто про ті цінності, котрі, як здавалося нам, можуть ослабити зсередини міцність Радянського союзу силою ідеї. Пішло інакше – була ніч воєнного стану, я теж посидів у таборі для інтернованих. Але сьогодні, на щастя, історія пішла на краще.
Польща після банкрутства економічного, політичного, морального, спричиненого попередньою комуністичною системою, мусіла сконцентруватися на вирішенні власних проблем. Ми мусили зосередитися на подоланні власних слабкостей, реформі устрою, економіки, проблемах польської безпеки. Дорогою до Заходу ми сконцентрувалися на досягненні конкретних цілей – членства в НАТО та Європейському союзі. Нам це вдалося. Але вдалося завдяки важкій праці і гігантським зусиллям цілого народу, а також і мудрості та відвазі наших лідерів.
Ми маємо розуміння, котрим я хотів би поділитися з моїми українськими друзями, що тоді, в 89-му, у 90-му, і навіть у 91-92 роках насправді ніхто нас не очікував у західному світі. Ніхто нас не чекав із відкритими обіймами. Ми мусили туди пробиватися через власну працю, власні вміння, власну відвагу, використовуючи спочатку незначну, але постійно зростаючу підтримку прихильників нової демократичної вільної Польщі.
У ті роки ми міркували, що позаяк нам вдається, то й іншим може вдатися. То не була польська пиха чи польське задирання носа. Навпаки, ми переживали болісні реформи, за котрі довелося платити ціною політичної поразки раз, двічі, тричі. Я завжди мав упевненість: те, що нам вдається (але також те, що нам не вдається – бо краще вчитися на чужих помилках, аніж на своїх), працюватиме на всі країни, котрі вирвалися з економічної та політичної залежності СРСР чи Росії, і котрі пішли дорогою демократії.
Варто сказати, чому Польща тоді в 1991 році підтримувала і надалі підтримує Незалежність України. Очевидно, що важливим є історичний досвід (хоч важкий, але спільний), а також державні традиції та виняткова доза емоцій у стосунках поляків та українців (котра теж часто важка і болісна). Істотним мотивом для нашої підтримки України є фактор цінностей, котрі ми проголошували ще як учасники «Солідарності», а потім прийняли як члени Європейського Союзу: в Унії сповідують думку про те, аби розширити обшир демократії, вільного ринку, прав людини і громадянина, правових рамок. То все правда. Але я не бачу жодного приводу, аби не зізнатися вам про найбільшу головну мотивацію, котрою керувалися, керуються і керуватимуться всі народи, зокрема і поляки. Це безпека.
Пам’ятаю, коли Польща ще прагнула стати членом НАТО, більшість політиків західного світу взагалі собі того не уявляли: не хотіли нас, бо це морока, бо треба наразитися на Росію, бо треба ризикувати. Більшість вигадувала предивні політичні конструкції, лиш би не дійшло до членства Польщі. Але якось до Польщі приїхав тодішній міністр оборони Німеччини – я був тоді віце-міністром оборони. Питаю його: «Чому підтримуєте [вступ Польщі до НАТО]?» – «Хочеш знати насправді?» – «Так!» – «Нам не байдуже, де буде операційний простір: чи ми його відсунемо на 800 кілометрів і він буде над Бугом – чи над Одрою». Відчуваю обов’язок сказати те саме моїм друзям-українцям, бо це одна з важливих мотивацій Польщі: для нас теж не є байдужим і ніколи не буде байдужим, чи так званий операційний простір починається на 1100 кілометрів ближче, на Бузі, чи починається на 1100 кілометрів східніше. Те, що кажу, не заперечує позитивного ставлення Польщі до України. Навпаки, це позитивне ставлення підпирається політичним інтересами.
Польська підтримка України була сталою впродовж усіх ваших 25 років Незалежності і всіх 27 років нашої свободи. Вона стала елементом польської закордонної політики, але також лежить у площині національної емоції. Це є неймовірний потяг ввічливості – скажу прямо – при такій невіддаленій драматичній історії. Той рівень позитивної польської емоції щодо України однак не є раз і назавжди. Над тим треба постійно працювати. То є гігантський політичний капітал, але треба про нього дбати, аби не марнів.
Польська підтримка України не залежала від того, хто правив у Польщі, і хто правив в Україні. Очевидно, що легше було підтримувати і діяти на користь західної орієнтації України і зміцнення її незалежності тоді, коли ми мали партнерів, котрі мислили подібно до нас. Але підтримка України не залежала, чи президент Ющенко, чи президент Янукович, чи президент Порошенко. Зрозуміло, що ми могли ефективніше підтримувати вільну Україну в міру того, як самі ставали сильнішими, заможнішими, щораз більш зінтеґрованими із західним світом. Ми могли це робити успішніше в міру того, як зміцнювалася польська позиція в НАТО, і в ЄС, як росло наше значення в регіоні. Але треба сказати чітко: ми змогли підтримувати прозахідні аспірації України аж тоді, коли сама Україна в однозначний спосіб власне так проголосила свої стратегічні цілі.
Процес європейського визрівання українського суспільства і української політики перебігав рівномірно з повільною зміною позиції країн Унії у стосунку до України. Також змінився підхід ЄС щодо довготривалого російського вето у справі прагнень України інтеґруватися у західній світ. То було важке досягнення. Гадаю, тут є велика роль Польщі, бо ми закликали не піддаватися диктатові Росії й дати українцям шанс на втілення їхніх мрій.
Моментом випробовування для наших взаємостосунків було офіційне припинення проєвропейської лінії і політики української. Зокрема, маю на увазі провал саміту у Вільнюсі. Той саміт готувався визнати Україну асоційованою державою, був шанс на успіх. Нас усіх спіткав великий шок і розчарування. Був Майдан, а потім російська агресія на Крим і Донбас – це означало новий стан у стосунках Польщі та України.
Тоді треба було не лише політично підтримувати Незалежність України і будувати реакцію західного світу на російську агресію, а й насамперед підтримувати внутрішні зміни в Україні, бо вони були і є умовою, без котрої думати про якусь перспективу зближення України із західним світом узагалі неможливо.
Варто замислитися, де сьогодні є ми, поляки та українці. Ми сьогодні, власне, стоїмо побіля кризи, ми входимо в рамки нового політичного контексту. Адже всі відчуваємо, що протягом останнього року політичний клімат у Європі та й у західному світі виразно змінився. Це зачіпає Польщі, але зачіпає насамперед Україну. Маємо справу зі зростанням тенденцій популістичних, націоналістичних, авторитарних у внутрішніх політиках європейських країн. Маємо справу зі зростанням егоїзмів у закордонних політиках багатьох європейських країн. І тут серед загроз треба виділити ще одну, котра змушує особливо турбуватися Польщу та Україну: віднедавна у різних країнах ЄС – але також і в США – почали зміцнюватися проросійські симпатії. Проросійські політики сягають щораз вищих становищ, вони матимуть щораз більший вплив на політику світу, зокрема у справах України.
Ціна помилок, занедбань, браку політичної відваги, браку політичної уяви, легковажності, тактики зволікання – буде щораз вищою і вищою. Працюючи на зміцнення єдності та сили Європейського Союзу і НАТО, ми мусимо водночас вчитися щораз більше розраховувати самі на себе. Мусимо позбутися ролі того, хто живе в очікуваннях, що інші допоможуть щось залагодити або вирішать самі. Мусимо дорости до певного рівня відповідальності за власний розвиток і власну безпеку. Треба усвідомлювати – а особливо українцям – що закінчився час, коли легко було отримати розуміння від західного світу.
Нині треба ставити питання інакше: що Україна може зробити сама для себе? Що Україна може зробити для того, аби переконати світову спільноту більше заанґажуватися в її справи? Західний світ не відразу, з великими труднощами наважився підтримати Україну. Багато країн не хотіли ризикувати заостренням стосунків із Росією, і багато країн навіть сьогодні мають до того претензії. Захід зважився на довгострокову підтримку України також зі сподіванням на те, що вона перебудує себе зсередини, аби відповідатиме західному світу.
Якщо Україна хоче вийти з кризи, то не треба оглядатися на те, чи західний світ дає більше грошей, чи допоможе щось залагодити. Мусить бути внутрішнє бажання боротися за свою Батьківщину, за її економіку, за політику, за армію. Україна – велика країна, великий народ. Такої великої країни і такого великого народу ніхто не занесе до Європи. Така велика країна мусить знайти в собі сили і детермінацію провести внутрішні зміни. Але має право розраховувати на приятелів і підтримку західного світу.
Не є аргументом, що Україна відкладає якісь справи, «бо війна». Ми це знаємо, ми то розуміємо. Ми того не пережили – але уявляємо, як це важко. Втім, я завжди вірив, що коли є важко, то людина знаходить в собі більше сили.
Я хотів би повернутися до початку моїх розважань, щодо чинника поєднання в процесі інтеґрації Європи. Польсько-українське поєднання вимагає відваги і послідовності, треба мудрості обох сторін, а особливо мудрості провідників. Не можна сподіватися на те, що «забудеться», що рани самі загояться, що поточна співпраця переважить вплив історії. Люди і народи – так склалося – завжди більше пам’ятають про пережиті кривди. Легше забувають власні гріхи, але не так легко пробачають гріхи, скоєні іншою стороною. Кожен думає, що має власну правду.
Мій великий друг і велика людина, Владислав Бартошевський, котрий був учасником «варшавського повстання», багато років сидів у неволі, реаґуючи на типове польське твердження – «Правда лежить посередині» – відповідав: «Неправда, правда лежить там, де лежить».
Шукаймо ту правду. Шануючи власне відмінне – шукаймо її разом. Не з тим підходом, що визначимо її десь посередині, а мусимо вирівнятися з тією правдою там, де вона лежить, в тому місці, де її залишила історія.
Якщо ми того не зробимо, якщо ми не піднімемо і не зрушимо ті драматичні події, якщо ми не зможемо подужати того болісного відгуку Волинської трагедії (пан Коморовський сказав – zbrodni Wolynskiej, – «Z») і її наслідків, то це зробить хтось інший. Вчинить це проти нас, проти українців, проти поляків. Завжди є той хтось третій. Хтось, хто грає на конфліктах польсько-українських, хтось, хто протягом всієї історії хотів зробити наші країни частинкою Сходу, а не Заходу. Тому мусимо здійснити велике спільне зусилля. Не лише в ім’я правди, в ім’я сатисфакції власного народу – але насамперед во ім’я майбутнього.
Зреферував Володимир Семків, ZBRUC
