Слухай онлайн
Культура

Чоловік, що пише жінку. Розмова з Пітером Х. Фогтдалем

Коли він вперше відвідав Україну, його вразили не туристичні атракції, не пам’ятники чи парки, а люди. Те, як вони вдягалися, як виглядали – дуже бідно, на погляд підлітка з Данії.

Це було в часи Радянського Союзу, Пітеру було 14, і він подорожував з батьками круїзним лайнером Чорним морем. Тоді він відвідав одеську оперу, яка здалася йому неймовірно нудною, хоч і гарною ззовні.

Пітер Х. Фогтдаль та Маріанна Фіртка.

Пітер Х. Фогтдаль - данський письменник, який живе одночасно і у США, і в Данії. Написав 14 романів данською. Три з них перекладені французькою, два – португальською, та один англійською та українською. Саме «Царська карлиця», перекладена українською, привела автора до Львова. Хоча, сам Пітер каже, що справа не лише в цьому романі, а може навіть і не в цьому житті.

«У Львові мене охопило відчуття, яке я мав разів з-10 за все життя, хоча об’їздив понад 60 країн усього світу. Це було відчуття«вдома». Я живу в Америці, але не перейняв ввічливої улесливості, притаманної американцям: казати приємні речі просто так. Тож справді маю це на увазі. Частенько кажу про це журналістам, які ніколи не сприймають це всерйоз, але багато з моїх творів пов’язані з темою реінкарнації. І я переконаний, що колись вже жив тут. Колись давно. Відчуваю це.

Що є спільного між данцями і українцями? І ті, і інші при першій зустрічі тримають певну дистанцію. Якщо привітатися з незнайомцем, то і в Данії, і в Україні, мало хто відповість тобі одразу. Швидше, на їхньому обличчі з’явиться вираз «Хто ти і чого ти від мене хочеш? Я тебе не знаю». Це вже те, що в Америці зовсім інакше і мені дуже до душі: оця відкритість.

Чимало про мене можна дізнатися саме з моєї книги «Царська карлиця». Чимало вона відкрила і в мені. Написана ще 11 років тому, вона досі цікава мені самому. Це важливо.

Якщо присвячуєш життя такій справі, як написання романів чи віршів, музиці чи малюванню – маєш бути готовий до великої конкуренції. Багато хто хоче цим займатися і досягати висот. Тому щоразу, коли хтось виявляє інтерес до моєї творчості – я щиро радію.

Можливо, якби я легко досягав успіху, я б уже встиг стати зарозумілим. Але мій успіх заставив мене добряче начекатися. Я боровся за нього. Потім на певний час досягав піку популярності. Тоді знову переходив у стан боротьби за виживання. Тому щоразу, коли видавництва світу купують права на публікацію моєї книги, - для мене це просто дар. Тому я був такий щасливий опинитися в Україні вперше в ролі автора восени 2017 року та презентувати «Царську карлицю».

Ця книга описує період 1716-1728 років. Це ще одна епоха, з якою я відчуваю зв'язок. Я впевнений, що жив і тоді, і, хоча, був кимось невисокого статусу, але був знайомим з царем Петром Першим. За сюжетом, цар отримує в подарунок данську карлицю. Подарунки такого штибу між правителями були звичною практикою в ті часи. Саме ця карлиця з моєї книги – моя вигадка, а от те, що Петро Перший колекціонував людей з фізичними особливостями – цілковита правда. Якось данський король подарував йому чоловіка-ескімоса, зростом у понад два метри, якого той виставляв стояти голяка цілими днями у музеї, як експонат. Таке було у нього хворобливе захоплення. Саме це захоплення і породило ідею у романі «подарувати» царю карлицю. Особливу жінку.

Цей роман – феміністичний. Головна героїня – дуже сильна жінка. Чому? Майже усі історії про карликів описують долі чоловіків. Я хотів це виправити. Я усвідомив, що моя героїня повинна бути жінкою з дуже міцним характером. І тепер, коли цей роман – найбільш популярний, з написаних мною, я впевнений, що це не тому, що це хороший роман. І не тому, що я - хороший письменник. А тому, що вона – найкращий з усіх моїх персонажів. Вона водночас і хитра, і кумедна. Саркастична, іронічна, і така, якою і повинна бути людина, яка постійно змушена відстоювати свою гідність. Адже світова історія рясніє кривавими описами сприйняття фізичної іншості в давні часи. Тоді, коли люди могли просто спитати «Що ти таке?» і шпурнути карлика чи карлицю до стіни, просто аби перевірити, чи той справді живий і здатний відчувати біль. Втім, відомо, що Петро Перший гарно ставився до  людей з фізичними відмінностями, зокрема карликів. Можна навіть сказати, винятково, адже він мало до кого ставився добре загалом.

Моя карлиця – войовнича. Як персонаж, і як мій особистий виклик. Інколи автор має всередині щось, що «веде» сюжет роману туди, куди він сам не міг передбачити. Так сталося і з цим романом. Я не сподівався, що сюжет дійде до того, до чого дійшов. Лише постфактум стало очевидним, що те, чого я не планував у сюжеті, стало його головною привабою. Починаючи писати, я не усвідомлював однієї важливої деталі: без гумору цей роман був би таким похмурим, що його неможливо було б читати. Одначе сам я не є похмурим автором. Швидше, навпаки – я легкий. Моє ставлення до людства завжди незмінно оптимістичне. Я не такий, як Петро Перший. Я насолоджуюся життям. Звичайно, у мене бували депресії, як і в будь-кого іншого. Але це в далекому минулому. Тож я вберіг від похмурості і свою героїню: несподівано для мене самого вона стає нянечкою і діти, про яких вона турбується топлять її серце. Саме це виявляється геніальним ходом, який впливає на весь подальший перебіг сюжету. Це абсолютно нормально, коли відбувається повстання творіння проти творця. Адже часто це повстання дає героям свободу. і додає роману життя.

Багато людей питали про те, як мені, чоловікові, писати персонажа-жінку. Я досі не знаю, як, але мені вдається. Принаймні, жоден критик не поставив це під сумнів. Попри те, що я – чоловік, якого приваблюють жінки, у мене дуже високий рівень чуттєвості. Часто цю рису присвоюють лише жінкам. Але власним прикладом я це спростовую. Саме ця чуттєвість допомагає мені перед екраном монітора, де я пишу свої книги, бути трохи актором, і входити в роль свого героя чи героїні. Відчувати те, що відчувають вони, думати так, як подумали б вони. В цьому весь секрет.

 «Царська карлиця» цікава читачам ще з однієї причини. Вона – втілення мого темного боку. Все просто: дуже багато років я писав сатиру. А якщо у тебе гострий сатиричний розум – це не найкорисніше для людської душі. Звичайно, це доволі весело. Але ти постійно критикуєш, і така твоя робота. Ти шукаєш проблеми, шукаєш вади, в світі, суспільстві. Весь твій світогляд – негативний. Якось я дуже втомився від цього. Тоді взяв ту частину себе, яка знаходила у всьому негатив, і просто «переселив» її в характер Карлиці. Тож я люблю її. Вона також переживала не найкращі часи, як і я. Вона така ж критична. Вона ще більше знає про мене, аніж я сам. «Пітере, ти такий хороший, чому ж твої твори такі похмурі?», - тисячі разів навіть найближчі люди питали мене про це. А Карлиця знає.

Навіть якщо автор це заперечує, його персонажі – це його відображення. Більше того, якщо автор цьому перечить, це свідчить лише про те, що він сам себе не достеменно усвідомлює. Можу описати це на досить комічному прикладі. Вуді Ален – прекрасний митець. Він сам розповідав, що пройшов близько 15 років психотерапії. Його персонажі частенько незграбні, придуркуваті, неконтрольовані, такі, з якими життя «трапляється» саме по собі. Тим часом сам режисер каже, що це ніяким чином не перегукується з його особистою харизмою. Він вважає себе чіткою та організованою людиною контролю. Але продовжує писати саме таких героїв! Отож цей чоловік, який пройшов такий тривалий відтинок терапії, сприймав її лише як інтелектуальну стимуляцію, і так і не визнав, що його герої – це його «темний» бік. Просто не захотів.

 У мене також є речі, які мені нелегко визнати перед іншими. Але мій сильний бік – це самоусвідомлення. Якщо інші вказують мені на те, що варто змінити в собі те чи се, я не повинен безперечно прислухатися. Врешті, це не завжди їхня справа. Але якщо я сам бачу свої слабкі боки, працювати над самовдосконаленням необхідно. Наприклад, часами мене захоплюють похмурість, темрява, слабкість. Але якщо людина хоче розвиватися як особистість, їй слід «збавляти оберти» в таких захопленнях. За останні 11 років я суттєво змінився зсередини.

Чесно кажучи, сьогодні я б уже не зміг написати такий роман, як «Царська карлиця». Він надто темний, як на сьогоднішнього мене. Але я все ж люблю його і дуже пишаюся ним.  Навіть попри те, що зараз я став значно більш духовним і тепер більше акцентую на доброму та світлому. Намагаюся осягнути власну душу. За останні роки я пережив чимало проривів, які змінили моє ставлення до багатьох речей. Але моя особистість лишилася тією ж. Лише з тією різницею, що тепер я хочу поширювати більше світла, ніж темряви. Та й, зрештою, карлиця також не такий вже й темний персонаж, адже до самого кінця керується надією.

Усе, що я пишу – це про почуття, інтуїцію та духовність. Але в Україні та в Америці це сприймають куди краще, ніж у моїй рідній Данії.  Моя батьківщина – найбільш атеїстична країна у світі. І причина цьому – дуже цікава. Наше суспільство надзвичайно раціональне. Ми живемо в добробуті. І, може це трохи провокативно, але данцям не потрібен Бог. В них і так все чудово. Але що сталося б, якби цей добробут зник? ..

Нам пощастило очолювати список країн з найщасливішими мешканцями. І водночас перелік країн з найвищим рівнем самогубств! Цей добробут призвів до індиферентності щодо долі і життя інших: «Чому мене повинне стосуватися чуже горе? Про іншого має дбати держава», - рівень емпатії данців невисокий. Я не кажу, що її нема, але маю невеликий приклад із життя. Я саме був у Копенгагені і їхав кудись велосипедом по велодоріжці. За кілька людей попереду мене, жінка впала зі свого велосипеда. Декілька людей просто минуло її, навіть не збавляючи швидкості. Я виявився першим, хто зупинився і просто подав їй руку, питаючи, чи все з нею гаразд. Вона заплакала, і відповіла «Так, дякую, що спитали!». Чи не достатньо цього прикладу, щоби зрозуміти, яка ситуація з емпатією у Данії?

Деколи потрібна крихта доброти. Далай Лама каже: «Релігія – це не про те, щоб ходити до церкви. Це про те, щоби бути добрим». І йдеться не завжди про щось велике. А про малі речі, які можуть мати велике значення. В цьому випадку на велодоріжці, мені це вартувало 20 секунд життя – простягнути руку тій, що впала. Я міг би стати тим, хто просто проминув її, не зауважив чи не захотів зауважити.  Але тоді я втратив би цю маленьку річ, яка так сильно мене вразила. Не хочу здатися якимось супер-героїчним, як і не хочу сказати, що таке могло трапитися лише в Копенгагені. Більшість мегаполісів світу втрачають людське обличчя. Але нам має бути соромно втрачати можливості показати власну людяність.  І такі можливості варто приймати з вдячністю.

Загалом, саме вдячність – це найвище, що може відчувати людина. Якщо постійно скаржитися і бути нещасним – можна відлякати власний успіх. Якщо ж з вдячністю сприймати все, що маєш, - точно привабиш в своє життя значно кращі події, аніж очікуєш! Не знаю, чи можливо пояснити це раціонально.

Це як пояснювати духовність. Її неможливо довести логічно. Саме тому існує слово «віра». Ти не володієш якимось точним знанням. Ти просто перебуваєш всередині нього. І добре, що нема формули, за якою можна довести існування Бога. Бо якщо б була, то Бог би зник.»

Розмовляла Маріанна Фіртка.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...