Ще з початку XIX століття Аргентина вважала Фолклендські (Мальвінські) острови своїми. Захоплення у 1833 р. цих островів Сполученим Королівством викликало незадоволення серед населення Аргентини. Генерал-лейтенант аргентинської армії Леопольдо Гальтієрі, який прийшов до влади в 1981 р., вирішив використовувати народне обурення на свою користь. Він хотів виграти війну за Фолкленди і перемогою в ній стабілізувати своє хитке владне становище.
“Ми не хочемо воювати, а проте,- хай йому грець! (by jingo!)- якщо доведеться, у нас є кораблі, у нас є люди, та й гроші теж” (З англійської патріотичної пісні)
***
2 квітня 1982 р. аргентинський десант висадився на островах і змусив капітулювати невеликий гарнізон британських морських піхотинців. Аргентинське керівництво сподівалося, що Велика Британія, поставлена перед фактом втрати островів, змириться з цим і не стане організовувати дорогу військову операцію.
Обвішана нагородами та орденами аргентинська хунта вважала, що раз британським прем’єром є жінка, то вона швидше буде схильною йти на поступки та капітулювати перед лицем агресії. Дуже швидко вони зрозуміли як жорстоко прорахувалися!
“Буенос-Айрес, відступи!”“Буенос-Айрес, відступи!” Цей заголовок статті з’явився у “Лос-Анджелес Таймс”, коли прем’єр-міністр Сполученого Королівства Маргарет Тетчер направила флот, щоб відібрати Фолкленди у аргентинської вояччини, яка вважала, що острови належать їм, оскільки вони їх захопили. Деякі військові експерти вважали, що операція з повернення островів (отримала офіційну назву «Corporate») приречена на провал.
25 квітня британські сили висадилися на острові Південна Джорджія, що знаходився на великій відстані від Фолклендів і також захоплений аргентинцями. Британці майже не зустріли опору, аргентинський гарнізон швидко капітулював.
Основні бойові дії в районі Фолклендів почалися 1 травня 1982 року, коли аргентинська авіація вперше спробувала атакувати флот противника, а британська авіація і кораблі бомбардували аргентинські позиції в районі Порт-Стенлі.
2 травня британський атомний підводний човен потопив аргентинський крейсер “Генерал Бельграно”, внаслідок чого загинули 323 людини — це була найбільша втрата Аргентини за всю війну.
Після цього аргентинські ВМС отримали наказ повернутися до своїх баз і до закінчення бойових дій більш ніяк не проявляли себе. У цих умовах аргентинське командування було вимушене зробити ставку на авіацію, сподіваючись, що людські втрати та втрати крупних бойових кораблів змусять Великобританію відмовитися від своїх намірів.
Штурмовики і винищувачі-бомбардувальники безжально атакували британський флот. 4 травня був сильно пошкоджений і затонув британський есмінець “Шеффілд”, що стало серйозним потрясінням для британської громадськості. Аргентинським штурмовиками вдалося також серйозно пошкодити британський есмінець ”Глазго”.
В той же час продовжувалися переговори про можливе врегулювання конфлікту за посередництвом ООН. На початок 20-х чисел травня стало очевидно, що мирне врегулювання неможливе.
“Думаю, що якщо б Прем’єр-міністром був мужчина,- згадує віконт Тоніпендійський (спікер палати общин 1976-1983 рр.),- він втратив би витримку значно раніше. Будь-який мужчина на її місці повернувся б в ООН, аби пересвідчитись, що світова спільнота не піддасть остракізму, точно так само як і опозиція зробила б усе, аби залишитися осторонь у разі невдачі. Британія втратила б свій вплив на міжнародній арені, якщо б пані Тетчер піддалась на вмовляння й повернулась в ООН. Це б означало, що Британія ніколи більше не посміє застосувати рішучі заходи, аби захистити свій народ.”
Хай йому грець!Основна частина аргентинських військ була сконцентрована на острові Східний Фолкленд у районі Порт-Стенлі (єдине місто і адміністративний центр островів). З врахуванням цього британське командування вибрало місцем висадки бухту Сан-Карлос, що розташована на іншому кінці острова, де аргентинці найменше чекали десанту.
3-тя бригада морської піхоти почала висадку вночі 21 травня, зустрівши опір лише з боку невеликого аргентинського загону. Проте зі світанком над Фолклендською протокою з'явилися аргентинські літаки – ВПС Аргентини, які зробили спробу організувати масований наліт на британські кораблі у бухті. Цей і декілька подальших днів характеризувалися найзапеклішими повітряними нальотами, у ході яких декілька британських кораблів було сильно пошкоджено і потоплено, а аргентинська авіація зазнала великих втрат.
25 травня аргентинці добилися свого найбільшого успіху, пошкодивши контенйнеровіз ”Атлантік Конвейор”. Через декілька днів пожежі судно затонуло, а разом з ним — майже всі важкі транспортні вертольоти. Це означало, що британським солдатам доведеться йти до Порт-Стенлі пішки. Проте, 3-тя бригада вже надійно закріпилася на плацдармі і була готова до подальших дій.
28 травня батальйон британських парашутистів потайки (наскільки це було можливо після повідомлення Бі-Бі-Сі про їх пересування) підійшовши до населених пунктів Дарвін і Гуз-Грін, атакував розташований там аргентинський гарнізон. Після тяжкого бою гарнізон капітулював. Тим часом інші підрозділи 3-тьої бригади здійснювали знаменитий піший перехід через весь Східний Фолкленд до Порт-Стенлі. Прибула 5-та піхотна бригада, що складалася з Шотландських і Уельських гвардійців. Частина Уельських гвардійців була відправлена у піший марш від Сан-Карлос, але завдяки тому, що вони мали забагато устаткування вони повернулись та їх довелося висаджувати з десантних кораблів безпосередньо біля Порт-Стенлі.
У ніч на 12 червня 3-тя бригада морської піхоти пішла в атаку на зайняті аргентинцями висоти Маунт-Гаррієт, Ту-Сістерз і Маунт-Лонгдон. До ранку всі висоти були зайняті, хоча не у всіх випадках це виявилося легко (битва за Маунт-Лонгдон стала найбільш кровопролитною для британців за всю війну). У ніч на 14 червня 5-та піхотної бригада атакувала висоти Маунт-Тамблдаун, Вайрлесс-Рідж і Маунт-Вільям. Уельські і Шотландські стрільці виконали свої завдання, а батальйону гурків, еліти британської армії, майже не довелося вступити в бій.
Оскільки Порт-Стенлі був обложений без будь-якої надії на деблокування, аргентинському командуванню не залишалося нічого, окрім капітуляції, що і сталося 14 червня. Великобританія повернула собі Фолклендські острови. Офіційно війна була завершена 20 червня, коли британські сили висадилися на Південних Сандвічевих островах.
Маленький, але сильний народ“Прем’єр-міністр демонструвала чудову хоробрість і рішучість у ході всієї кампанії… І своїми діями вона відстояла добре ім’я Британії.- згадує віконт Тоніпендійський. Досвід показав, що британська молодь, яка ніколи не думала, що їй доведеться коли-небудь робити подібне, змогла достойно відповісти на виклик. Фолклендські події зміцнили мою віру в те, що британський характер насправді залишився незмінним, незважаючи на усі лихоліття, на які ми відповідаємо насиллям, а іноді й надзвичайно егоїстичною поведінкою. Ми залишилися сильним маленьким народом, і тепер весь світ знає про це.”
Замість післямови…Олександр Хейг – верховний головнокомандувач об’єднаними силами НАТО в Європі (1974-1979 рр) у своїй книзі “Попередження: реалізм, Рейган і зовнішня політика” писав: “Під час гострих національних криз лідерам часто доводиться вислуховувати численні поради, які суперечать їхнім внутрішнім переконанням. Їм нав’язують легші, аніж правильний курс, рішення. Лише той лідер, який знаючи, в чому полягають істинні інтереси нації, протистоїть таким порадам і залишається відданим своїм принципам, заслуговує на право називатися державним діячем.”
Юрій Шведа, політолог.
