Відповідь на питання, що в заголовку, начебто очевидна, – ні. Мовляв, вчені ступені банально «купують», а наука перетворилась у таку собі річ в собі, коли вчених цікавить тільки кар’єра, а не реальні наукові здобутки. До того ж застаріле радянське обладнання не годиться ні для навчання, ні для досліджень. «Відтік мізків» не спинити. Це дійсність чи міфи?
Про це у розмові з професором, доктором хімічних наук Романом Гладишевським – завідувачем кафедри неорганічної хімії Львівського університету ім. І. Франка.
Романе Євгеновичу, ви входити до числа ста вчених України, які мають коефіцієнт цитованості у закордонних наукових виданнях вищий як 10. Як вам вдалося досягнути такого результату?
Після закінчення хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка я деякий час працював у тогочасному львівському Інституті матеріалів (нині – НВП «Карат»). Потім став аспірантом Львівської політехніки, захистив дисертацію в Москві та пішов працювати науковцем на фізичний факультет ЛНУ. Будучи вже кандидатом хімічних наук у 1990 році поїхав на стажування в Женевський університет. Щоправда, стажування затягнулося на 7 років. Три роки працював викладачем у французькому університеті Савуа. Тоді постав вибір: або повертатися в Україну, або залишитися за кордоном. Обрав, як бачите, перше.
Чому?
Закортіло «постажуватися» на рідній землі.
Ваш особистий досвід спростовує затерту тезу про «відтік мізків» з України. Все ж таки є така проблема в українській науці чи ні?
На це питання я відповім таким чином. Львівській кристалохімічній школі, яка виховала і мене, як науковця, вже понад 50 років. Нині у нас на кафедрі працює 50 працівників, а за всю історію школи випустили близько 900 магістрів і спеціалістів, з яких кожен шостий – кандидат хімічних наук, а з них також кожен шостий – доктор. Таким чином маємо близько 150 науковців. З них приблизно третина працює закордоном, але, наголошу, за спеціальністю.
Наприклад, Ю. Гринь є директором Макс Планк Інституту хімічної фізики твердого тіла у Дрездені (Німеччина). За статусом це те саме, що інститут Академії наук України. Розробками сучасних магнітних матеріалів для охолоджувальної техніки займається в США В. Печарський, а над акумуляторами водню для альтернативних видів енергії в Норвегії працює В. Яртись. Також наші науковці є в Польщі, Росії, Австрії, Бельгії, Словенії, Швейцарії, Франції, Італії, Німеччині та США.
Але я б не наважився називати це «відтоком мізків». Цей термін образливий для науковців. Адже треба розуміти, що сучасна наука є спільною, здобутки кожної країни взаємопов’язані та інтегровані. Саме завдяки обміну досвідом існує продуктивна наукова діяльність. Науковцям корисний саме обмін досвідом, а не втеча з наукової школи України, яка не поступається закордонним. Безумовно, заробітна плата там вища, як і прожитковий мінімум…
Тобто, доба закритої кластерової науки, як це було в СРСР, завершилась?
Саме так. Власне, обмін досвідом - це тільки один аспект. Важливо також налагодити зв’язки з міжнародними інститутами, лабораторіями. Наші студенти, наприклад, їздять у Мюнхенський технічний університет за програмою стажування (на конкурсній основі) і отримують стипендію Леонарда Ейлера.
Знову ж таки, публікації в міжнародних журналах збільшують ймовірність «виходу в світ» наукових досліджень, сприяють підвищенню коефіцієнта цитування. Так, наша кафедра видає близько 100 статей в рік, з яких дві тритини - в міжнародних журналах. Слід зазначити, що публікації закордоном є безплатними.
За кордоном також відкривається можливість практики іноземної мови. Хоч при університеті ми проводимо міжнародні конференції, семінари, де доповідають іноземною, читаємо окремі спеціальні навчальні курси англійською, але за кордоном це, все ж таки, наукова і розмовна мови.
До того ж, саме завдяки зв’язкам із Женевським університетом, наша кафедра отримала у подарунок монокристальний дифрактометр CAD-4. Нехай цей прилад уживаний, але він у дуже доброму стані.
Власне, часто доводиться чути, що навчальні і дослідницькі лабораторії в українськихз вишах та інститутах – це не те що вчорашній день, а далеке минуле!
У нас науково-навчальна база є добротною, є можливість синтезувати. Із сучасних приладів – це порошковий дифрактометр STOE STADI P, який придбав сам університет, згадуваний вже монокристальний дифрактометр CAD-4. Також є ДРОНи ще радянського виробництва. Отож, за роки незалежності, використовуючи наяву технічну базу, ми розробили низку термоелектричних, надпровідних, електродних матеріалів, які є корисними для вироблення, накопичення, транспортування та заощадження різних видів енергії. Створили комп’ютерну програму для візуалізації хімічного зв’язку на основі експерименту.
Однак, справді, сучасних приладів не вистачає. Але такі проблеми треба розглядати не стільки на університетському, як на державному рівні. За кордоном існують навіть міждержавні програми для забезпечення науковців обладнанням.
Колись своїми лабораторіями та технічними можливостями славились науково-дослідні інститути Львова? Нині таке враження, що вони просто вимерли як вид.
Очевидно, мова йде про відомчі науково-дослідні інститути. Деякі залишилися, наприклад, найближчий до нас НВП «Карат». Проте, замовлень від державних підприємств та структур - обмаль, та й від приватних також.
Хто може бути потенційним замовником наукових розробок, скажімо, кафедри?
Це може бути автомобільна промисловість, підприємства, що випускають електротехніку, компанії з утилізують цінних металів. Закордоном так: фірма замовляє науковій групі певне дослідження, розробку тощо і спонсорує цей проект.
А як щодо патентів? Гіпотетично наш науковець, який працює закордоном, може запатентувати якийсь винахід, далі його купить тамтешня компанія. Виходить, що ми працюємо на підвищення технологічного рівня іншої країни, як наслідок технологічна відсталість і засилля імпорту в Україні?
Насправді ситуація інакша. Більшість великих іноземних компаній мають власні наукові групи, із своїми науковцями. Навіть, якщо їм треба якась допомога чи наукова консультація, вони звертаються до інститутів і університетів, де працюютьі наші науковці, але для консультацій посилають власного науковця. Тому науковцю все пояснюють, але, зрозуміло, цю послугу надає університет, а не конкретно наш вчений. Проблема не в реєстрації патентів, а в тому, чи їх купують.
Можливо, корінь зла криється недосконалості системи української освіти і організації науки загалом ?
Ні, я не погоджуюся. Якби Україна намагалася повністю скопіювати систему освіти й науки Заходу, то вона б не витримала конкуренції. Розумієте, закордоном навчають більш вузької спеціалізації, у нас загальнішій підхід . І це добре, адже наші науковці здатні вільно вести дискусії і з хімії, і з фізики. Інша річ, що захист наукових робіт закордоном дещо спрощений, там вирішальну роль може відіграти слово наукового керівника. У нас же замало часу для проведення досліджень і написання робіт. Натомість, добре, що вимог для наукової роботи в Україні більше, це дисциплінує та виробляє самокритику до власного матеріалу. Ми ще зі шкільних років, з Малої академії наук привчаємо до виконання наукових робіт.
Що слід робити, аби остаточно знищити оті міфи про «відтік мізків» і безмайбутність української науки?
Насамперед потрібне відповідне фінансування, а «відтік мізків» – це і так міф. Через такі міфи розпорошується увага не на реальні проблеми, а на побічні ефекти. Також важливим є держзамовлення, як орієнтир для наукових інститутів. Організація дієвої промоції науки серед покупців. Треба підняти статус науковців у суспільстві. Щоб довіра була не тільки до старших, але й до молодших, перед якими теж відкривалася б перспектива кар’єрного зростання. Хотілося б, щоб слово «хімія» викликало у людей позитивні асоціації. Адже це справді корисна наука, як і будь-яка інша, це не тільки загальновідоме ГМО, але й альтернативні види енергії.
І не треба думати, що закордоном усе так добре відлагоджено. У них подібні проблеми.
Дякую за інтерв’ю!
Розмову вела Ніна Поліщук.
