Чому нинішня війна на Донбасі – не перша за роки незалежності, що таке українська школа російськомовної літератури і чи доречна любовна лірика під час війни, розповіли письменники Сергій Жадан і Володимир Рафеєнко під час спільних читань і дискусії «Східний фронт: література і життя на тлі війни», що відбулися у межах Форуму видавців.
Обидва гості читань, що відбулися у Львові 11 вересня - вихідці з Донбасу. Сергій Жадан народився в Старобельську Луганської області, хоч і став відомим, як харківський письменник. Володимир Рафеєнко народився і до останнього часу жив і працював у Донецьку. Тому не дивно, що більша частина дискусії оберталась навколо подій на Донбасі і причин, що до них призвели.
Від самого початку Сергій Жадан зазначив, що Донбас не можна сприймати як щось монолітне, хоча українці схильні трактувати його стереотипно. «Якщо говорити відверто, то ми всі доволі легко погоджувались на ці правила гри: що є Донбас, якому можна подякувати за «президента-…», а є Західна Україна – патріоти. Ніби є українці, а є незрозуміло хто», - відзначив письменник.
Водночас активна проукраїнська сторона Донбасу залишалась поза увагою.
«На початку травня в Донецьку збиралось кілька тисяч людей під українськими прапорами. Хоча в цей час уже були захоплені будівлі, висіли російські прапори. Але ці люди не боялись виходить на вулиці, на майдани під українськими прапорами. Цей Донбас ми якось не знали, ми його не помічали, не розуміли. Ми його чути не хотіли, нам здавалось, що Донбас – це Ахметов і Янукович», - розповідає Жадан.
При цьому Володимир Рафеєнко впевнений, що українцям часто важко зрозуміти, що відбувається на Донбасі, оскільки вони мало про нього знають. Зокрема про кримінальні події початку 90-х років. «Кримінальна війна тривала років п'ять: стріляли в людей, вбивали на вулицях, вбивали сотнями. Скільки їх закопано на старих цвинтарях - цього ніхто вже не скаже. Але так чомусь вийшло, що ця люта війна, яку тоді в 90-ті програло мирне населення, виявилася абсолютно непомітною для всієї іншої України. Тому зараз і питають: чим ви відрізняєтеся? чому ви не вигнали цих виродків?», - пояснює Рафеєнко.
В цьому ж він бачить одну з причин того, що проукраїнські протести в Донецьку не мали успіху.
Друга причина, на його думку, відставання розвитку культури на Донбасі від промислового розвитку. «Люди тут завжди мислилися як придаток - до шахти, до заводу, до того чи іншого підприємства. А в кінці 90-х їх дуже чітко і жорстко «поставили на місце». Люди ж звикли мислити так: ось що у них свого є? Це структуроутворюючі й культуроутворюючі речі. Перше - це «рідне» підприємство, а друге - це мова. Тому що своїх традиційних культурних форм не народилося - не встигли», - пояснює письменник.
Українська російська література
Якою б не була специфіка розвитку культури на Донбасі, письменники відзначають, що тут зародилась своя особлива літературна школа.
«На Донбасі, зокрема в Донецьку, склався унікальний контекст російськомовної літератури. Ми всі вийшли з Гоголя. Це такий феномен – донецька (донбаська) російськомовна літературна школа. У нас своя особлива характерна стилістика, ми ненавидимо реалізм як такий. Це гоголівська школа - відтворення життя через метафізику. Метафізика - це український контекст; те, чого на мій погляд у російських письменників немає», - говорить Рафеєнко.
Проте такій літературі складно вписатись в загальноукраїнський контекст. Два останні романи Володимира Рафеєнка: «Московский дивертисмент» і «Демон Декарта» видані в Росії. Українські видання творами не зацікавились, попри те, що «Демон Декарта» став переможцем міжнародного конкурсу «Русская Премия». «Я не знаю, в чому справа – не видають, і все. З ким би я не намагався розмовляти, це нікого не цікавило», - коментує Рафеєнко.
Сергій Жадан з цього приводу висловлюється радикально. «Українське літературне, культурне і книговидавниче середовище дуже часто поводяться як м*даки: все, що робиться не українською мовою, до нас не має жодного стосунку, це не наша література; або ви перекладаєтесь українською, або можете до нас не підходити. Страшенно неконструктивна і непродуктивна позиція, яка насправді призводить до того, що дуже багато громадян України друкуються за кордоном. В Росії, Ізраїлі чи Німеччині, тільки не в Україні. Притому що, подобається нам це чи ні, але багато мільйонів людей в Україні є білінгвами чи говорять російською мовою. Можна вважати їх українофобами, фашистами, але закінчується це бомбардуваннями Донецька і Луганська», - коментує письменник.
Поет і війна
В поетичному блоці зустрічі Сергій Жадан читав свою громадянську лірику. Володимир Рафеєнко – вірші про кохання. «Я ніколи не писав громадянських віршів, лише любовну лірику», - відзначив поет.
На думку Сергія Жадана, писання не про війну цілком доречне і в воєнний час. «Дуже важливо, щоб поети не замовкали. Я розумію, що в суспільстві є дуже велика напруженість і велика втома. Часом виникають думки, що те, що не стосується війни, не має права на існування. Але якщо письменник говорить не про війну, це ще не означає, що він її не помічає чи намагається якось закритись. Література може виконувати різні функції – наприклад, терапевтичну. І набагато чесніше лишатися собою, ніж взяти можливо правильну, актуальну воєнну ноту, але взяти її нещиро», - переконаний Жадан.
Водночас Рафеєнко впевнений – під час війни поет, як і кожна інша людина, робить те, чого не робити не може. І це стосується не лише творчості. «Приміром, коли в місті раптово стало багато озброєних людей, це було дуже специфічне відчуття. Я все життя був страшенно аполітичним, ніколи не говорив на патріотичні теми. Але кілька днів поспіль мені потрібно було якось це пережити. Вбивати я їх не міг, адже я не військовий, і зброї в мене немає. І я щоранку, перед тим як працювати, включав гімн і співав. Я робив те, що міг», - розповів він.
Що далі?
Герой роману «Демон Декарта», уривок з якого Володимир Рафеєнко зачитував на початку зустрічі, має ідею підірвати рідне місто ядерними зарядами. Автор не приховує, що прообраз провінції Z – його рідний Донецьк. Але і зазначає: його герой – не сповна розуму.
Найскладніше на перший погляд питання – що Україні робити з Донбасом далі? – в обох письменників знайшло доволі просту відповідь - відділення Донбасу неможливе.
«Коли в мене болить нога, то я її не відрізаю, щоб вилікувати. Бо інакше в мене крім дурної голови вже нічого не лишилось би», - жартує Володимир Рафеєнко.
«Нам зараз здається, що ми можем вирішувати, що робити з Донбасом: приєднувати його, від’єднувати, бомбити – не бомбити… Насправді ми всі, і Донбас, зараз є заручниками цієї ситуації, і в нас не так багато варіантів, що робити. Спробуйте його від’єднати – хто вам дасть його від’єднати? І спробуйте приєднати?, - продовжує Сергій Жадан, - Ми можем зараз або боротися, або капітулювати. Але тоді мова вже піде про втрату не лише Донбасу, а всієї країни».
Письменники застерігають: не варто навішувати на Донбас ярлики, або вважати його антиукраїнським.
«Я далекий від того, щоб засуджувати Донбас. І від цих гасел, що його треба стерти з лиця землі. Його вже три місяці стирають з лиця землі. Що там залишиться внаслідок війни, ми навіть не можемо собі уявити», - розмірковує Жадан.
«Я хочу донести до всіх, що переважна більшість людей ніколи і не думали відокремлюватися від України. Переважна більшість людей, у всякому разі - в Донецьку, хотіли і хочуть жити в цій країні», - резюмує Рафеєнко.
Євгенія Резниченко, студентка Школи журналістики УКУ.
