Погодження формули Штайнмайєра в Мінську спричинило інформаційний вибух. І недарма
Президент так і не зрозумів: іти на зустріч з Путіним, не пояснивши українському суспільству, як він сам уявляє той мир, про який збирається домовлятися, категорично неприйнятно.
Більше того — це небезпечно. У суспільстві сформувалася відносно стабільна громадська думка щодо конфлікту. Люди хочуть миру, але не за будь-яку ціну. Вони бачать майбутнє окупованих територій в складі України, але здебільшого — на довоєнних умовах, без «особливого статусу». Чим ближче до лінії розмежування, тим більше готовності до компромісів, але всюди, навіть у прифронтовому Донбасі, населення не сприймає вибори на умовах Росії, повну амністію, а також подальше формування правоохоронних органів у так званих «ЛДНР» винятково з тамтешніх мешканців. Ці три «шляхи до миру» не сприймаються ніде: від Львова до Станиці Луганської. І якщо це не аргумент для президента, то нас чекає справжня громадська смута. Протести, які почнуть роздирати країну. Путіну це буде тільки на руку: знову повернемося до «громадянського» конфлікту та умовних «бандерівців».
У загальній картині, яку вчора представив президент, наче все красиво: формулу Штайнмайєра погодили, але на вибори з окупаційними військами, без контролю за кордоном і відповідності процедури українському законодавству, не підемо. Але це теорія. А практикою будуть живі перемовини з Путіним, куди Зеленський поїде з явним ентузіазмом домовитися про мир, а Меркель та Макрон тепер це всіляко вітатимуть. І ось та теорія, про яку говорив президент, обернеться деталями, розмовою про інструменти. Ставити за мету чесні вибори без бойовиків і російських військ — правильно, але недостатньо. Головне — інструменти досягнення цієї мети, а про них ми досі не чуємо взагалі нічого. Диявол — у деталях. І ось в яких.
Новий закон про особливий статус
Термін дії чинного закону про особливості місцевого самоврядування, ухвалений у вересні 2014-го, спливає 31 грудня 2019 року. В української влади було два шляхи: знову продовжити його дію (що вже робилося раніше) чи ухвалити новий закон.
Першого жовтня президент вперше заявив, що закон буде таки новий. Про що в ньому піде мова? Чим він відрізнятиметься від чинного? Хто формуватиме його зміст? Враховуючи загальну утаємниченість усіх процесів стосовно Донбасу, в тому числі перемовин з Росією, слова про широке майбутнє обговорення законопроекту сьогодні ніякої довіри не викликають. Головна небезпека в наступному: судячи з усього, зміст законопроекту буде залежати від переговорів нормандської четвірки. Який «шлях до миру» там узгодять, такий і закон згодом запропонують в парламенті. Якщо ж це не так, то стовпи закону влада має показати до нормандської зустрічі. Інакше виходить, що ми погодили формулу Штайнмайєра, яка має запустити в дію невідомо що.
Вибори на окупованій території: за яким законом?
В листі з приводу формули Штайнмайєра йдеться про спеціальний закон щодо позачергових виборів у наразі окупованих районах. Повторюся, закон — спеціальний. І тут у мене тільки одне питання: хтось знає, що в ньому буде? Хтось гарантує, що в цьому законі не будуть прописані особливі умови проведення виборів на окупованих територіях? І це буде український закон, а значить вибори будуть у відповідності до Конституції, як нас потім запевнятимуть.
У такому спеціальному законі можна визначити, що вибори організовує не українська ЦВК (як це має бути) або не лише вона, і що безпеку гарантуватиме не Національна поліція (як має бути), а якийсь гібрид української поліції та місцевих «добровольчих загонів правопорядку», і що судові позови в рамках виборчого процесу розглядатимуться не в Луганську і Донецьку (бо там не буде українських судів), а там, де українська судова система працює. І таких моментів багато. Перелік гіпотетичних «модальностей», що можна «зашити» в такий спеціальний закон, невичерпний. Що кінець-кінцем може зробити ці вибори геть не такими, якими вони представляються Конституцією та українськими законами.
Підстави побоюватись за те, що саме на цьому Росія і наполягатиме, не надумані. Справа в тому, що в Мінських домовленостях немає жодного слова про спеціальний закон про вибори на окупованій територій. Там йдеться лише про обговорення «модальностей» таких виборів у відповідності з українським законодавством загалом, а також законом про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО зокрема. Тож цілком можливо, що вчора Росія сказала «нове слово» в історії про вибори, а ми й досі не зрозуміли.
Відповідати стандартам «в цілому» — це як?
Україна погодилася, що майбутні вибори на нині окупованій території мають відповідати стандартам ОБСЄ «в цілому». Виникає просте питання: а де межі цього «в цілому»? У Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, що проводить спостереження за виборами, є норми та поняття, які визначають, де починається, а де закінчується це «в цілому»? Нічого подібного.
І це означає лише одне: якщо вибори відбудуться, навіть зі серйозними порушеннями, навряд чи ОБСЄ захоче «пожертвувати» політичною реінтеграцією, що розпочнеться, і наполягатиме на проблемності виборів. Тобто, за політичною логікою, якщо вже дійде до виборів, то шанси на те, що їх «в цілому» визнають, дуже висока. А коли ні, то в України буде два шляхи: змиритися і залишитися зі своїм тоді вже й справді громадянським конфліктом (бо на тих територіях уже буде нова влада), чи боротися за формулювання і доводити невідповідності процесу виборів стандартам ОБСЄ.
Останнє, щоправда, видається майже нереалістичним. Якщо ми сьогодні визнаємо, що будемо орієнтуватися на підсумковий звіт ОБСЄ, то як ми будемо його «оскаржувати», якщо його висновки будуть далекі від реалій? А ніяк. Саме тому настільки важливі передумови, бо від того, що буде до виборів, цілком залежить все, з чим Україна залишиться після них.
Інструменти і гарантії
Президент всіх заспокоює: виборів з окупаційними військами, без контролю над кордоном, не буде. Але саме це — результат. Результат взяття контролю над кордоном і загального роззброєння, демілітаризації та виведення російських військ. Як цього результату досягатимуть? Якими інструментами? Хто це робитиме, врешті-решт?
Хто організує, проконтролює і верифікує демілітаризацію регіону і виведення військ? Коли раніше просували ідею міжнародного контингенту, все було зрозуміло: Україну на ці території відразу не допустять, і в перехідний період цю роль виконуватиме міжнародна місія. Зараз від місії нова влада відмовилася. Тоді - хто? Чи ми, може, будемо розраховувати на «чесне слово» Росії, яка скаже, що звідти все вже забрали? Чи, може, на заяву «ЛДНР», що вони вже здають свої три БТР-и і 100 кулеметів, і на тому роззброєння завершено? Ось про що треба говорити. І з українським суспільством, і на нормандській зустрічі.
І стільки диявольських деталей розкриває лише один лист-погодження формули Штайнмайєра. Чого ж чекати від зустрічі в нормандському форматі?
На жаль, комунікування владою цих питань протягом останніх тижнів дає підстави робити невтішні прогнози. Бо що ми маємо нині? Загальну налаштованість на мир, причому — якомога швидше, аби лише результат показати. Маємо достатньо високий рівень впевненості президента у своїй спроможності виграти: і в Путіна, і в українського суспільства, яке начебто просто не розуміє, що насправді зради не буде. От чого ми досі не маємо, так це зрозумілої стратегії поведінки на цій самій нормандській зустрічі. А їхати туди без озвучення тут, всередині країни, чітких червоних ліній і бачення інструментів досягнення миру — оце вже величезна помилка, що може обернутися катастрофою.
______________________
Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
