На місцевих виборах 31 жовтня було багато ноу-хау: і партії-клони, і нові форми адмінресурсу, і "чорні" політтехнології. Проте найбільшою несподіванкою стала перемога «Свободи». Ця партія перетворилась на нову політичну домінанту на Львівщині та й в Західній Україні.
Поряд із цим значно зросла попілярність «Свободи» в областях Центральної України, де партія впевнено потрапляє в міські та обласні ради. При цьому на кожних виборах підтримка «Свободи» як на Заході, так і на Сході зростає практично вдвічі. Водночас за півтора року – згідно із даними Центру ім. О.Разумкова – рейтинг «Свободи» побільшав майже вчетверо. Це свідчить про те, що «Свобода» має усі шанси пройти до парламенту – на найближчих виборах до ВРУ їй прогнозують близько 5% підтримки українців. Паралельно зростає зацікавленість громадян цієї політичною силою, яка дедалі частіше фігурує у всеукраїнських випусках новин та друкованих ЗМІ.
Власне, перемога «Свободи» у Західній Україні та її динамічний злет в українській політиці і чітка перспектива здобути статус парламентської партії не лише значно збільшують популярність цієї націоналістичної партії, але й викликають чимало гострих запитань, часто провокативного характеру. Українцям цікаво: хто фінансує «Свободу»? Особливо з огляду на те, що в пресі мусується інформація, що фінансовими донорами «свободівців» є представники «донецького клану». Чому «Свобода», граючи на електоральному полі БЮТ і «Нашої України» та відтягуючи в них голоси, фактично допомагає Партії регіонів боротися з конкурентами? Багато запитань викликають відомий радикалізм, ксенофобія та антисемітизм. Що робитиме «Свобода» прийшовши до влади? Проте, найцікавішим запитанням для українців є те, як сталося, що невелике львівське політичне об’єднання початку 90-их раптом досягло такого успіху?
Тут одразу наголосимо, що успіх партії «Свобода» на цих виборах є насамперед результатом наявності не реалізованих суспільних запитів та електорального попиту на сконсолідовану, рішучу українську націоналістичну партію. Від часів занепаду УНСО, розколу Руху та деградації «Нашої України» націоналістично налаштовані виборці, яких налічується в Україні близько 10%, втратили авторизованого виразника їхніх ідеологічних інтересів. ВО «Свобода», володіючи різного роду фінансовими, ідеологічними та вже і адміністративними ресурсами, поставило собі за мету об’єднати цю електоральну групу під своїми стягами. І от, головне та найважче завдання – зіштовхнути «снігову кулю» українського націоналізму з вершини – подолано.
Електоральний успіх «Свободи», на мою думку, пояснюється також трьома ефективними стратегічними пунктами та одним сприятливим непередбачуваним збігом обставин, у якому прямої «вини» «Свободи» нема.
Перше. Постійний, систематичний та цілеспрямований процес агітації, яку вели «свободівці» (не лише перед виборами), що додало партії популярності серед населення. ВО «Свобода» довго йшла до цієї мети. Ще від початку 90-их років Олег Тягнибок зі своїми соратниками послідовно набирали політичну вагу. Постійно велася політична агітація та інформування громадян про існування, цілі та діяльність партії. У центрі Львова практично щораз на вихідні та на державні свята стоять агітаційні намети «Свободи» та розповсюджуються газети, брошури і агітматеріали. Партія повільно але впевнено розширює коло своїх прихильників як на Заході, так і на Сході. Схема політичного розвитку ВО «Свободи» мала б стати прикладом для інших 150 українських політичних партій.
Ще один маленький нюанс, що став бонусом для «Свободи». Агітують за «Свободу» в наметах переважно літні люди та пенсіонери, які є ідейно підготовленими та внутрішньо переконаними у єдиноправильності політики націоналістичної партії. Людям цього воістину героїчного та багатостраждального покоління навіть не потрібно грошей за агітаційну діяльність – вони твердо переконані, що працюють для України. Це створює чорно-білий контраст порівняно з молодими студентами-агітаторами «Фронту змін», Партії регіонів чи «Сильної України», які часто не уявляють, за яку партію вони стоять сьогодні в наметі і чому за неї треба голосувати.
Друге. Послідовна та чітка ідеологічною позиція партії. ВО «Свобода» на відміну від «Нашої України» чи «Фронту змін», (які на Заході говорять одне, а на Сході саме це замовчують), ніколи не хиталася на шкалі ідеологічного спектру, завжди стояла на задекларованих позиціях націоналізму, незалежно від політичної доцільності. «Свобода» вирішила не розриватися між Сходом та Заходом у намаганні одночасно охопити і лівий, і правий електорат. Не женучись за двома зайцями, зробили ставку на націоналістичне західноукраїнське електоральне поле, темпи ідеологічного розширення якого в Україні за роки незалежності постійно зростають, незважаючи ні на які новочасні русифікації.
Третє, харизма О.Тягнибока, І.Фаріон та світлої пам’яті Ю.Ілєєнка та дещо радикалізована риторика щодо розв’язання суспільних проблем. Такий стиль здебільшого імпонує деморалізованим виборцям, які втомилися від безкінечних фальшиво-офіційних політичних дебатів, прагнуть простого вирішення їхніх проблем і орієнтуються на образ простого, рішучого політика-націоналіста (а не поміркованого центриста), що гучно і привселюдно викриває олігархів і пристосуванців. Це саме те, що давно хоче побачити публіка. Опозиційний статус «Свободи» дозволяв їм активно роздмухувати теми, однобічне вирішення яких є катастрофічним для представників влади, що змушенні рахуватися з різними центрами сили та діяти виважено.
Хоча радикалізм «Свободи» поки що перебуває великою мірою на рівні політичної риторики, адже у справжніх радикальних діях «Свобода» не була помічена. «Свободівці» не нищать пам’ятники Леніну та іноземні державні символи на вершинах гір, не беруть участі в насильницьких боях і сутичках з ідеологічними супротивниками, які часто ходять з холодною зброєю, арматурою та кастетами на вулицях Севастополя, Одеси чи Ужгорода, не захоплюють штаби опонентів, приміщення посольств, кораблі ворожого флоту, не чинять, як прихильники Н.Вітренко, які оточили бронетранспортери під час міжнародних військових навчань. «Свобода» не використовує крайніх насильницьких гасел і не обіцяє розстрілювати чи вішати на ліхтарях, що собі дозволяють справжні радикали, зокрема російські націоналістичні шовіністи в Україні. Тому радикалізм висловлювань О.Тягнибока, І.Фаріон чи Ю.Михальчишина насправді є скоріше методом ведення дискусії, ніж антисистемною, екстремістською кримінальною діяльністю, якою є на практиці справжній радикалізм.
Четвертим каталізатором перемоги «Свободи» на Львівщині став вимушений вихід «Батьківщини» з виборчого процесу. Саме адміністративний тиск та владні махінації з виборчим законодавством і чорні політичні технології нового, небаченого в Україні типу, за допомогою яких партію Ю.Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, а потім усунули від участі у виборах, дозволили «Свободі» зайняти місце єдиної вагомої політичної сили на Львівщині. Участь «Батьківщини» у виборах до Львівських міської та обласної рад не дала б можливості «Свободі» відкусити такий великий шматок електорального пирога. Зокрема, на виборах до львівської міської ради, де «свобода» сформує однопартійну більшість. Повна дискредитація та втрата позицій місцевим осередком «Нашої України» також спонукали виборців віддати голоси за рішучу «Свободу». Роздрібнений букет різноманітних ворогуючих та скорумпованих партійних утворень та їх залишків, що колись були поважною «Нашою Україною», викликав тільки відразу.
Таким чином своєму успіху «Свобода» завдячує довготривалій, розумно побудованій стратегії і тактиці опозиційної боротьби. Однак те, як ця партія покаже себе на фронті клопіткої роботи в муніципальних органах місцевого самоврядування, коли треба б уде ремонтувати каналізацію та дороги, налагоджувати роботу ЖКГ і готувати Львів до Євро-2012 – покаже час.
Випробуванням для нових депутатів-свободівців буде і владний тиск з боку правлячої партії, у боротьбі з якою багато народних обранців від інших політичних сил впали «тушками». Саме рівень ідеологічної чистоти і партійної дисципліни у «Свободі» засвідчить виборцям, чи не повторить ця партія безславну долю «Нашої України» і чи не стане черговим «тушкованим» партійним проектом, що «пасеться на націоналістичному електоральному полі», як це було досі.
Валерій Майданюк, політолог.
Фото nnm.ru.
