«Безперечно, основна маса суспільства завжди буде перейматися лишень задоволенням своїх первинних потреб, однак повинні бути і небайдужі. Я вже не один рік викладаю закордоном, до прикладу у США і Канаді, де мене часто запитують: “Навіщо вам була потрібна незалежність, ви ж нічого не зробили?”
Це думка доктора соціологічних наук, професора Наталія Черниш, яка 5 грудня у Львові в книгарні «Є» прочитала лекцію на тему: “Глобалізація та ідентичність — два основні сюжети початку ХХІ століття”.
Глобалізація є багатоваріантним,складним та суперечливим явищем,наслідки якого стають все відчутнішими на різних рівнях світової системи, в тому числі на рівні локальних спільнот та окремого індивіда. Таким чином феномен глобалізації виходить за суто економічні рамки і охоплює практично всі сфери життя. В нових умовах, що диктує глобалізація, доконечним є переосмислення багатьох аспектів, особливо коли мова йде про межі національної держави та про збереження національної ідентичності.
Отож, детальніше проспецифіку глобалізаціїв України Наталя Черниш розповіла в інтерв’ю Гал-інфо.
Якою є специфіка глобалізації в Україні, які прояви вона має?
Передовсім це економічна сфера, оскільки відбувається руйнація кордонів національних держав, то Україна тежвтягнута в побудову світової економіки. Загальновідомою проблемою українськоїекономіки є те, що значна її частина перебуває в тіні. На додачу, длявітчизняного виробника характерною є низька конкурентна спроможність. Наш ринок переповнений товарами, що імпортуються з-за кордону, однак є значно дешевшими ніж їх українські відповідники. Українавідіграє пасивну роль: отримує, так би мовити, цивілізаційні виклики без зворотної на них реакції.
Основною силою супротиву негативним аспектам глобалізаціїє культура? Чи українська культура може взяти на себе таку місію?
Глобалізація, якщо розглядати її в культурному контексті, має два шляхи розвитку. Перший з них – це формування широких транснаціональних ідентичностей, як-от, культура інтелектуалів чи яппі. Другий шлях– укріплення локальних ідентичностей. Тут йде мова скоріше навіть не про національну культуру, а регіональну: збереження звичаїв та традицій окремих регіонів в межах держави.
Що стосується української культури, то я вважаю, що навіть той з наших президентів, що найбільше дбав про культуру, все ж в бачив її архаїчною. На разі ми не створили таких культурних проектів, які могли б зацікавити світ. Вишиванок, українських народних танців та національних страв є недостатньо. Потрібні нові культурні ідеї. Наразі я не бачу жодних культурних взірців, що становили б предмет зацікавлення з боку світової спільноти.
Дозвольте з вами не погодитись. А як що до музики чи літератури?
Українська музика не приживається закордоном. Приблизно три чверті українського мелосу є песимістичним. Всі наші пісні є зажурними. Це стосується навіть знаного за межами України, одного з моїх улюблених гуртів – «Океану Ельзи». В світі не хочуть слухати сумних пісень.
Відомо, що наразі в Луврі проходить виставка робіт українського скульптора Пінзеля. Безперечно, це досягнення, однак нам потрібні нові постаті, сучасні Пінзелі. Саме тому в мене надія на молодь. Той відсоток молоді, що буває за кордоном, а потім повертається в Україну, сподіваюсь, не захоче так жити. Головне, щоб вони мали бажання повертатись. З викладацького досвіду можу спостерігати, що найкращих студентів забирають працювати в більш розвинені країни, і там вони завждипоказують гідний рівень. Тобто, насправді наша освіта не є такою поганою, як про це іноді доводиться чути, хоча зазвичай тримається на ентузіазмі викладачів.
І ще нам потрібна справжня національна ідея.
Що саме ви маєте на увазі?
Дмитро Донцов казав, що українцям бракує двох речей: ідеї і чину. Тут я з ним абсолютно згідна, і певне не лише я. Важливо, щоб в українському середовищі виниклиідеї, здатні об’єднатинацію. Першочерговим має бути духовний процес.
А хто, на вашу думку, здатен продукувати такі ідеї?
Безперечно, основна маса суспільства завжди буде зайнята задоволенням лише своїх первинних потреб, однак повинні бути і небайдужі. Я вже не один рік викладаю за кордоном, до прикладу у США і Канаді, де мене часто запитують: “Навіщо вам була потрібна незалежність, ви ж нічого не зробили?” Наразі єдинимрішенням є створення нового прошарку, нової еліти, яку складатимуть молоді освічені люди. Я знаю трьох людей з канадської діаспори, які повернулись в Україну після здобуття нею незалежності, щоб тут жити іпрацювати. Саме такі небайдужі здатні вивести нашу країну із ситуації суцільної кризи, в якій вона нині перебуває.
І ще одне: слід подолати наш одвічний комплекс меншовартості. Українці унікальні люди: їхній улюблений інструмент – це граблі.
Україна на Заході асоціюється з іменем Захера Мазоха, і не тому, що він був родом з Галичини, а тому, що українці мають схильність до мазохізму: дістають насолоду, культивуючивласні страждання. На Заході такого не трапляється.
Розмову вела Надія Куриляк.
