«Дехто воліє продемонструвати наче у Львові є нестабільність, прагне виставити громаду Львівщини у вигляді якихось надзвичайно агресивних людей, ідеологія яких не прийнятна для всієї України. Ми цього не допустимо».
Будеш відкритим і доступним – тебе осудять у нещирості й лицемірстві, коли замкнешся в собі – звинуватять у черствості та егоїзмі. Така природа людей… Для голови Львівської ОДА Михайла Цимбалюка ці відчуття також знайомі. Каже, що виробив життєві постулати, котрі йому допомагають не так болісно реагувати на різного роду закиди, що межують з подвійними стандартами. Вірити в Бога, любити людей, поспішати робити добро, не зраджувати життєвих принципів, відчувати межу дозволеного. Саме цього навчила мати. До цих ідеалів Михайло Цимбалюк звертається постійно, а надто коли несе відповідальність за суспільство, яке опинилося перед вибором. Ми зустрілися з головою Львівської ОДА напередодні свят Дня Матері, Дня Львова і Дня Перемоги. Почали з останнього, події з яким, принесли деяку напругу у нашу галицьку громаду.
Михайле Михайловичу, прийнятий Верховною Радою закон про вивішування червоного прапора, заяви проросійських «Русского единства», «Родины» про червонопрапорний марш у Львові дещо стривожило галицьке суспільство: чи бува ми не вертаємося до Радянського Союзу? Може заспокоїте?
Приводу для занепокоєння нема. Авторитетно заявляю: ситуація у Львові буде контролем. Місцева влада міста звернулася до суду, вірю, Феміда стане на бік закону. У нас достатньо сил, в тому числі правоохоронних структур, щоб не допустити будь-якого зіткнення.
Жаль, але дехто воліє продемонструвати наче у Львові є нестабільність, прагне виставити громаду Львівщини у вигляді якихось надзвичайно агресивних людей, ідеологія яких не прийнятна для всієї України. Ми цього не допустимо. Я розумію, що не всім подобається, що Львівщина почала потужно розвиватися. Комусь не до снаги, що у першому кварталі цього року ми на 20 процентів наростили виробництво промислової продукції, що є відчутні зрушення майже в усіх галузях народного господарства. Є прогрес у надходженні інвестицій, активно будуються об’єкти до Євро-2012. Не всі радіють за Львівщину, за те, що проголошене Президентом Віктором Януковичем завдання – провести в Україні зимову Олімпіаду-2022 – може стати реальністю. Нині знову комусь вигідно, щоб Галичина, Львівщина фінансувалися за залишковим принципом і щоб регіон залишався на задвірках держави. От і все.
Ще раз наголошую: повернення до минулого не буде. 20 років незалежності України проходять непросто, але ми маємо свою суверенну державу. І Львівщина, переконаний, продемонструє, як люди можуть толерантно жити і працювати, демонструючи свою повагу до різних позицій та переконань. Тому, повторюся, жодного силового зіткнення не допустимо. І я роблю все можливе для того, щоб був спокій, і я гарантую, що так воно й буде!
Власне, дуже прикро, що політичні сили, які не мають жодного стосунку до Дня Перемоги, однак хочуть, вибачте за таке слово, «нажити» на ветеранах, на крові мільйонів українців, які полягли у боротьбі з фашизмом, дешевих політичних дивідендів. Це аморально і цинічно!
Кому, на вашу думку, вигідна напруга у Львові і оце протиставлення нашого регіону іншій частині України? І чи не є це спробою дискредитувати львівську владу, а також вас особисто? Адже з вашим приходом на посаду голови Львівської ОДА політичний антагонізм дещо знизився, і вам, схоже, вдалося знайти порозуміння з різновекторними політичними силами.
Дехто з політиків, які представляють не тільки опозиційні, а й провладні еліти, живуть за принципом: що гірше для Галичини, то краще для них. Не виключаю, що дехто хоче скомпрометувати і мене. Я цього не боюся. Якщо люди мають таке прагнення, значить я на правильному шляху. Правда і те, що декого, хто звик наживатися на бюджетних грошах, «зариваючи» у пісок та береги гірських річок десятки мільйонів, я взяв за горло… Вони нині бозна де, але намагаються далі шкодити. Це також є. Ці люди забули про те, як вони «ліквідували» наслідки стихії 2008 року… А провалена реформа вугільної галузі… Хто ці люди? А ви перегляньте прізвища тих, хто стоїть за організаціями, котрі подали заявки на проведення політичного маршу у Львові. Все стане зрозуміло!
Як ви розумієте, я далекий від того, щоб ідеалізувати політичні сили, котрі представляють політикум Львівщини. Воднораз у спробах вчинити провокації у Львові простежується подих осіб, котрі сидять у теплих кабінетах, здебільшого за межами нашої держави, і розробляють сценарії, як розсварити Україну і показати Львівщину та увесь Західний регіон як край, з яким не можна працювати та домовлятися. До того ж, ті тісні зв’язки, котрі зав’язалися підчас останньої поїздки Президента Віктора Януковича до Польщі, яка, як відомо, є адвокатом України на шляху до ЄС, подобаються далеко не всім. Хтось хоче сильно насолити, іншого пояснення я не бачу.
При цьому прикро, що дехто з представників наших політичних сил ведеться на ці провокації і пробує здобути дешевий авторитет. Візьмімо цю колотнечу довкола отих червоних прапорів… Галичани вже забули, що це таке, зрештою, ніколи червоний прапор не був у пошанівку у львів’ян. Одразу у 1991-му у нас тих прапорів і не стало. І якщо хтось думає, що багато галичан підтримує ідею червонопрапорного маршу, то він сильно помиляється. Тому хотів би звернутися до тих, хто активно педалює такі бажання: де ж ви були у 1991-му, 1994-му чи у 2005-му роках? Чому тоді не демонстрували таке ж непереборне бажання пройти маршем з червоними полотнищами центром Львова? Натомість дехто з теперішніх «червоних» поборників тоді провадив свою діяльність поза Львівщиною, а нині ж розповідає своїм київським політичним босам, як тяжко жити в Галичині. Це дешевий піар та хибний підхід.
Наша мета в іншому - об’єднатися навколо проблем. Під час останнього візиту до Львова Президент поставив чіткі завдання. Віктор Янукович продемонстрував, що добре розуміє специфіку нашого краю. Відтак, нині фінансування з центрального бюджету надходить системно та оперативно, аніж це було до його приїзду. Комусь це не подобається, хтось волів би мати слабкого, підконтрольного губернатора, який не займався б економікою, не влізав би у брудні тіньові схеми. Одним словом, не заважав би. Тому їм більше підійшов би керівник області не місцевий. Мушу їм сказати: хлопці, нічого не вийде! Я люблю цей край, знаю і поважаю його звичаї і традиції і переконаний, що галичани, львів’яни, заслуговують на те, щоб жити краще!
З 7 до 9 травня Львів святкуватиме своє 755-річчя. Так чи інакше, доля єднає Вас із цим містом, може подекуди і без вашої волі. Ви вже відчуваєте себе справжнім львів’янином?
Знаєте, ще не відчув себе повноцінним львів’янином, але вже дано вважаю себе повноцінним жителем Львівщини. Як я це відчуваю? Коли перетинаю межу області, стає спокійно на душі, розумію, що я вдома. Львівщина для мене ніколи не була чужим байдужим краєм. Ще коли навчався в школі, на Івано-Франківщині, далі працював в інших регіонах Львів завжди чарував мене своєю унікальністю, неповторністю, загадковістю. Я щиро заздрив цим людям, які мають за честь жити і працювати у цьому місті. І, мабуть, вимолив у Господа Бога бути нині тут, у Львові, мрію про власне помешкання. Хочу гуляти разом з дружиною вечірнім Львовом, ходити і молитися до неповторних львівських храмів. Як скоро здійсниться моє бажання – не знаю. Але такий задум є. Планую, наступного року продати помешкання у Тернополі і оселитися у Львові. Але, кажуть: людина планує, а Бог – керує. Нині більшу частину свого часу я у Львові, живу життям цього краю і дуже рідко відлучаюся за межі Львівської області.
А що, на вашу думку, означає бути патріотом Львова?
Бути патріотом – приємно здригатися від однієї згадки про місто, тішитися його перемогами, переживати за невдачі, жити його життям, хворіти його болями. Бути патріотом Львова – любити людей, не проходити байдуже повз тих, хто кличе та потребує твоєї допомоги. Бути патріотом – робити конкретні добрі справи. І не обов’язково глобальні, але корисні. Повірте, це не лише високі слова. Я справді дуже люблю Львів, цей край. І, можливо, Бог подарує мені можливість працювати тут ще хоча б з десяток років.
Суто ментально, кожній людині найближче до душі свято, яке відзначаємо щороку, у другу неділю травня – День Матері! Про Михайла Цимбалюка є дуже багато інформації, але ви ніколи не розповідали про свою матір. Якщо можна, відрийте хоч трохи цю сторінку свого життя?
Це справді те сокровенне, яке оберігаю все своє свідоме життя. Моя мати народилася в 1940 році в селі Радче Івано-Франківської області, тоді це був Богородчанський, а тепер Тисменицький район. Після закінчення Коломийського технікуму кулінарії, працювала у Надвірнянському районі, там познайомилася з батьком, вийшла заміж, народила нас – п’ятьох дітей, чотирьох синів і доньку, і досі там мешкає разом зі сестрою. На жаль, молодший мій брат у віці 33 років помер. Це було для мами страшне горе…
Мати для мене – це святе. Її любов ніколи не зраджує. Навіть на відстані постійно відчуваю її подих та присутність, її щира молитва до Господа Бога стає оберегом, опікою. Мама дуже за мене переживає. Кажуть, коли син схожий на маму – він щасливий. Я справді схожий на маму і вважаю себе щасливою людиною. І це, передовсім, заслуга матері, яка вимолила мені у Всевишнього таку долю, навчила любити людей, робити їм добро і ніколи цим не хизуватися.
З дітей я був найстарший, дитинство було надзвичайно складним і, здавалося, ніщо не віщувало мені якогось досягнення чи кар’єрного зросту. Практично з 5-6 років я вже знав усю хатню роботу: принести води, притягнути з лісу та наколоти дров. У мене не вистачало часу на футбол, бо з початком літа, тільки сіріло, а мати нас піднімала по гриби, ягоди: суниці, чорниці, малина, ожина… І так ціле літо з відрами у горах… Восени була заготівля дров, листя бука. Взимку в кирзових чоботах, аж сніг чвакав за халявами… Роботи для нас, дітей, вистачало завжди. До цього привчали батьки. Ми так були навчені, що треба поділитися з ближнім і цінувати материнську ласку.
Мама виховувала мене дуже суворо. Саме вона, адже батько геолог, постійно був в експедиціях по цілому Союзу. Мати перевіряла уроки, ходила до школи на збори… Вона й сьогодні займається внуками, знає усю шкільну програми, вчить їх. Я вдячний за те, що виховалала мене сумлінним, дисциплінованим, вимогливим, найперше – до себе. З малечку мама привчила нас шанувати традиції рідного краю та вірити у Господа, дякувати, у нас в селі ніколи не була закрита церква. З дитинства, навіть, коли була велика заборона та переслідування, я ходив у різдвяному вертепі. Пам’ятаю, мати завжди так зав’язувала мені маску, що ніхто не міг її зірвати і впізнати мене. У ті часи за це дуже переслідувалося.
Зі мною поруч повсякчас мамині слова: «Ніколи не хизуйся тим, чого досяг, бо це робиш не ти, Господь твоїми руками». Мати навчила мене віддавати «десятину» церкві, тоді люди будуть за тебе молитися. Дякуючи мамі, я допомагав у будіництві багатьох храмів, шукав небайдужих людей, котрі мали фінансову можливість це робити, переконував їх. Приємно, що в Києві, Полтаві, Рівному, в рідному селі Пасічна, в селі Іванівка, звідки родом моя дружина, люди моляться у церквах, до будівництва яких долучився і я. З фундаменту починав будувати церкву на території госпіталю МВС, у Києві, на Лук’янівці. І це також вважаю Божим благословенням, бо як сказав мені один монах Манявського скиту – «багато людей хочуть будувати церкву, Але Господь обирає окремих».
Ви політик, адміністратор, генерал. Скажіть будь-ласка, як ваша мама ставиться до вашої професії, посад, регалій. Інколи в пресі пишуть і не зовсім приємні речі, ходить багато пліток. Як переносить це мама, для якої Михайло Цимбалюк – це передовсім її син?
Непросто, але намагаюся маму оберігати від такого. Хоча материнське серце відчуває тривогу. Коли в мене щось негаразд, їй сняться неспокійні сни, вона перепитує мене чи все добре. Намагаюся її оберігати. До речі. вона останньою дізнається про мої призначення, дуже часто через газети та телебачення. Були прикрі періоди 2004 року, коли був головою Тернопільської ОДА. Тоді мамі підкидали різні анонімні записки з погрозами, не спілкувалися сусіди, бо її син належав до тієї влади, яка,, м’яко кажучи, не була у пошані, Та й нині не всі задоволені, що я представляю цю владу. Життя подекуди дуже несправедливе, особливо, коли ти не можеш захистити своїх близьких від брудних речей. Бо коли правда, то вона сприймається простіше. Хай гірка, але правда, вона дає можливість вдосконалюватися. А от коли наперед свідома брехня, бруд – це викликає біль і огиду. Намагаюсь не звертати на це увагу, бо нічого не пишуть, або пишуть лише позитивно про тих, хто не складає конкуренції або нічого не досяг у житті.
Існує таке поняття, як «материнський інстинкт». Чи відчуваєте Ви підтримку матері, будучи на відстані. Чи не картаєте себе за те, що не завжди можете приділити їй більше уваги. Взагалі, як часто ви приїжджаєте до рідного дому?
Дуже каюся, що рідко приїжджаю до матері. Навіть коли були був у Києві чи Полтаві, вдавалося частіше навідатися до рідного дому. А нині ніби й близько, але відлучитися дуже складно. Вважаю, що я не такий вже й добросовісний син. Буваю у матері раз в місяць, але тепер, зважаючи і на вік мами, на здоров’я, хочу побудувати робочий графік так, щоб раз у три тижні приїхати до рідного дому. Підтримку матері відчуваю постійно. Коли важко – вона сниться, коли легко, радісно, одразу тягнуся до телефону і ділюся з нею своїм настроєм. З роками, може, тому, що стаю старшим, навчився говорити мамі лагідні слова. Раніше чомусь соромився. Через те, хотів би звернутися до усіх дітей: не соромтеся говорити красиві слова матерям, цілувати їм руки, любіть їх. Приїжджайте до них поки є змога, аби потім не довелося картати себе, не топтати дорогу на цвинтар. Бо матері живуть нами, своїми дітьми і наша радість – це їхня радість. І поки живі батьки, ми залишаємося дітьми. Така філософія життя.
Який подарунок ви повезете матері у день свята і чи буде у вас така можливість – поїхати на батьківщину?
Тішуся, що в мене прекрасна дружина, яка не лише кличе мою маму «мамою», але й дбає про неї, постійно телефонує, знає її уподобання, смаки, знає що їй придбати. Коли я працював у Тернополі, то ініціатором відвідин батьків здебільшого була дружина. Скажу відверто, у моєї дружини зі свекрухою – ідеальні стосунки.
Був у батьків минулої неділі, бо на Великдень не зміг. Зазвичай, дарую мамі іконки і солодощі, які вона дуже любить. Цього раз купив у львівському храмі Архистратига Михаїла, Євангеліє, яке мама потім подарувала нашій сільській церкві. Їй це приємно і вона горда за те, що має можливість внести свою цеглинку до розвитку цього святого місця. Дружина придбаває мамі щось з одягу, у неї це виходить краще.
Ваші побажання з нагоди свят львів’янам, ветеранам та матерям, оскільки усі ці свята збіглися у часі.
Найперше, усім зичу свята в душі, шанувати рідне європейське місто, Львівщину, гордилися своїм краєм. Пам’ятаймо про своїх мам. Зичу, що світлими були не лише свята, а й будні. Треба вміти красиво і працювати, і відпочивати. Зичу, щоб усі діти мали батьків, і не заздрили, що в когось є мама, а в когось ні! Достойного усім життя, здоров’я, добра, злагоди й любові!
Розмову вів Іван Хас.
