Командир батальйону "Азов" Андрій Білецький в студії Телеканалу новин "24" розповів про ставлення добровольців до оголошення перемир'я та про стан української армії.
Що ви та ваші бійці думають про перемир'я?
Безумовно, армія і добровольці сприймають перемир'я надзвичайно болісно. Не зрозуміло з ким можна вести перемовини: зі стороною агресора, з стороною, яка фактично є купкою криміналу Донецької та Луганської областей. Армія цього не сприймає.
Розкажіть, який вихід бачать бійці? Що могло б бути альтернативою, якщо не таким мирний план Порошенка, який обговорюють в Донецьку?
Якщо бути на місці, то дуже швидко починає розуміти, що ворожа сторона налаштована іти до кінця. Чи мова йде про чеченців, російських інструкторів чи терористів, для яких уже немає виходу: вони або доб’ються створення квазідержави на сході України, або потраплять за грати чи будуть вбитими.
Українська армія зрозуміла, що за все потрібно платити свою ціну. Ми маємо розгромити противника, і відновити повноцінну унітарну державу. Утвердити український прапор на кордоні – це єдине чого ми маємо добиватись. Все інше – від лукавого.
Ви зауважили, що терористи готові йти до кінця, тобто не йшлось про те, що вони якимось чином збиралися складати зброю і не стріляти в наших солдат якийсь період часу?
Насправді, це був правильний крок – запропонувати "мирну руку". Але вони вже відповіли на неї ударом кулака. 18 наших загиблих, які загинули за два останні дні, – це зависока ціна, щоб продовжувати це перемир'я . У них немає ніякого бажання перемовлятися з нами – вони з цього сміються.
У нас сьогодні є полонені терористи , з членів управління революційного міськкому Маріуполя. Вони прислані безпосередньо Стрілковимдля продовження партизансько-терористичної війни.
Хто ці люди?
Конкретно ці люди – громадяни України. Однак полонені є різні. До прикладу, з Кавказу.
Чи говорили вони щось про те, чому вони приєднались до групи терористів?
Причини абсолютно різні. Основним фактором є дрібний криміналітет, який на деякий час взяв владу в Донецькій та Луганській областях в свої руки. Їхні основні завдання – це перерозподіл цінностей, влада в своєму регіоні збройним шляхом, шляхом терору. Є частина людей, які ідейно ненавидять Україну.
За що?
Важко сказати за що, люди, які двадцять років прожили в цій країніітак її ненавидять. Мабуть, це якась хвороба.
Люди з Кавказу. Їх вербують нелегально. Як вони це пояснюють?
Більшість кавказців, які зараз їдуть сюди, діляться на дві категорії. Це Північний Кавказ та Південна Осетія. Другі пояснюють свою позицію тим, що, коли вони хотіли приєднатись до Росії, то світ не допомагав їм, а тепер вонихочуть допомогти своїм православним братам приєднатись до Росії. Тобто вони допомагають ДНР приєднатись до Росії так, як це зробила Південна Осетія.
На вашу думку,при наявності таких беззаперечних доказів, що проти нас воюють громадяни Російської Федерації, чи можливо вести діалог і якими можуть бути наслідки?
Діалог з Російською Федерацією?
Так
Я вважаю, не моральним вести перемовини з Російською Федерацією. А будь-які теми повинні стосуватися не Донецька чи Луганська, а ситуації в Криму. До Донецька та Луганська ця країна формально не має ніякого стосунку, а от окупація Криму – це факт. Тому Росія – це та сторона, яка не має моральне право, окупувавши частину нашої території, бути якимось суб’єктом чи об’єктом перемовину цій ситуації.
Пане Андрію, як ви думаєте, чи чують вас політики?
Певен, що не чують.
Чи плануєте ви якимось чином донести до них свою позицію? Що кажуть бійці?
Наші хлопці зараз вийшли з цього політичного дискурсу і ввійшли у військовий. Їхнє завдання – це, насамперед, війна. Вони зараз своєю кров'ю скріпляють єдність країни. А справа українського народу донести політикам, що ми, як нація, готові заплатити будь-яку ціну за свою цілісність, єдність і незалежність.
До батальйону "Азов" приходять добровольці. Я знаю, що він інтернаціональний, що до вас приходять багато людей з Білорусі, з Грузії. Якою зараз є ситуація?
Ну, грузинів у нас наразі немає. Батальйон поповнюється дуже швидко. Зараз я можу не батальйон, а дивізію створювати. Питання лише в тому, що батальйон, який не озброєний під час війни, – це смішно. Перпеюуваючи в зоні бойових дій, він не озброєний навіть за кількістю штату. Тобто на 400 бійців є 200 автоматів Калашникова.Це проблема, не говорячи навіть про важку зброю, з якою ситуація жахлива. Щодо важкості зброї та щодо розміру калібрів ми вже відстаємо від наших опонентів .
Щодо оснащення. Я так розумію, держава не долучається, і все це є просто на плечах волонтерів?
Якщо говорити про екіпірування бійця, то в цьому нам допомагають винятково пересічні громадяни. Насправді я ніколи не думав, що український народ може бути настільки жертовним. Якщо бути об’єктивним, то все, що ми отримуємо, ми отримуємо від людей: рюкзак, спальник, каска, автомат, харчі…
У вашого батальйону є благодійники?
У нас зараз благодійників – пів-України. Особливо, якщо це стосується поранених. Коли ми прийшли на Донбас, то, мабуть, на 60 людей у нас було 10 бинтів і кілька банок йоду. Якщо говорити про теперішнє медичне забезпечення, то завдяки допомозі людей зараз ми обладнані краще ніж будь-яка піхотна частина в Україні.
Чи є якась різниця у сприйнятті вас, солдат української армії, місцевим населенням ? Чи змінюється ставлення?
Я би не став спекулювати на тему поганого ставлення українського населення до армії. У більшості випадків до армії люди ставляться дуже позитивно. Наприклад, дуже велика допомога йде від самого Маріуполя: розвідінформація, транспорт, бензин, медицина… Проте є й невелика частина, яка ненавидить і нас, і армію, і Україну загалом.
Пане Андрію, ще два останні питання, але про вас. Скажіть, будь ласка, хто ви за професією та про що мрієте?
За фахом я історик: викладав в університетах, вступив в аспірантуру, але згодом почав займатись громадською діяльність, бо захотілось якихось змін. Зараз ми робимо ці зміни своїми руками, кров'ю, хто чим може.
А чи є у вас якесь бажання, мрія? Якщо залишити найбільшою мрією звільнення України, то про ще ви мрієте?
Я зараз бачу дуже багато молодих героїв, і я пишаюся не тим, що я командир батальйону чи чимось іншим, для мене почесним є те, що я знайомий з цими людьми. Коли ми переможемо, а ми переможемо, я хочу, щоб країна було достойна подвигів тих хлопців, які є тут.
Підготувала Софія Лазаркевич.
Фото - Олена Білозерська
