Слухай онлайн
Cуспільство  |  Спорт  |  Війна на Донбасі

Лучниця Майя Москвич: "Коли хочеш зробити добру справу, довірся долі та працюй!"

Російсько-українська війна лишає непоправний слід в душах тих, хто бачив її «зблизька». Вона, мов черв, який точить зсередини, проте багатьом до снаги його підкорити та примусити працювати на благо. Однією з тих, хто не опустила рук, прийшовши з війни,- стала громадська активістка, учасниця Революції Гідності, ветеранка російсько-української війни, перша жінка-учасниця Національної збірної України в міжнародних змаганнях Invictus Games, засновниця клубу Archers Birds Майя Москвич.

ВІРА І ДОВІРА

«Коли починала свою справу, то не планувала, що перетворимося на потужну організацію, будемо вигравати на чемпіонатах України. Я просто хотіла створити місце для ветеранів, де вони могли б тренуватися до міжнародних змагань «Ігри нескорених», які відбуваються серед воїнів у відставці. Попри те, що не мала жодних планів щодо розвитку стрільби з лука на Волині, усе так почалося складатися і я просто йшла за потоком і не зупинялася. Звісно, можна було зупинитися на якомусь етапі, але я дозволяла відбуватися усім цим речам та людям реалізовуватися у стрільбі з лука. Яскравим прикладом є Олег Дучимінський, який долучився на початках і він є кандидатом у майстри спорту. Для нас це була справжня знахідка, адже він професіонал, робив такі речі, які ніхто з нас не вмів, навіть майстрував інструменти. Далі прийшли ще кілька хлопців, які мають інвалідність. В «Інваспорті» нам порадили, поїхати на змагання. Ми спробували. І так, одне за одним, одне за одним й нині маємо стрілецький клуб та обласну федерацію стрільби з лука.

Взагалі, будь-яка справа, яку починаєш з нуля, має чималі перешкоди. Я свій шлях можу порівняти з тим, ніби ти починаєш класти дорогу через ліс, де суцільні перешкоди. Тут варто розуміти, - відбуваються природні процеси, головне йти вперед. Я була готова до того, що це буде складно», - розповідає лучниця.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ. ПОЧАТОК

Та додає, що на неї сильний вплив мала громадська організація «Національний Альянс».

«У 17 років до них долучилася й наступні 5 років вдосконалювалася в пізнанні української історії, розумінні політичної ситуації в країні та світі. Тоді, у свої 18 років я розуміла, що, ніби, маємо свою державу Україну, але вона якась не наша, адже коли ми говорили про Українську повстанську армію, яка виборювала нашу свободу, а нам казали «Тихо, фашисти!».Це було заборонено. А коли тоді віталися «Слава Україні!», «Героям слава!», то нам у слід казали, що ми радикальна організація. Попри те, що це була наша історія, культура. Коли ми організовували дитячі вишколені табори, то говорили, що ми займаємося «підготовкою бойовиків». У той час ми зазнавали переслідувань, утисків і було чітке розуміння, що наша Україна ще не наша. Треба було цим щось робити.

Пригадую, що я, і всі учасники громадської організації, чітко розуміли, що Янукович буде нас вести в Росію, а Росія – це багатовіковий ворог України. Ще тоді ми всім казали, що Росія – це ворог, і я це чітко усвідомлювала, враховуючи події, які відбувалися і спільне історичне минуле, яке просякнуте від агресора розстрілами, голодоморами, винищенням української нації. А нам у відповідь часто говорили «Ми же братья. Не видумуйте». І от, прийшов час і ворог вкотре відкрито себе показав. І коли розпочався Майдан, то я просто продовжила свій шлях, який розпочала у 17 років.

Далі була війна. Я йшла далі. Пригадую, що тоді буда маленька чисельність військ, погане забезпечення чи багато в чому відсутнє загалом. Тішить, що зараз армія якісно змінилася на краще й ставлення до жінок в армії в цілому. Спілкуючись з військовими, я чую багато хороших речей, є і щось погане. Але, як громадянин, який дивиться на це зі сторони, то я відчуваю себе у безпеці й знаю, якби щось пішло в державі не так, то наші збройні сили можуть дати потужну відсіч. Це дає мені відчуття безпеки, тому я можливість спокійно займатися громадськими справами. Адже я довіряю армії», - наголошує активістка.

СПОРТ У МЕНІ ЗАВЖДИ БУВ

«До Революції Гідності я трішки займалася спортом. Це була боротьба, тоді в мене був тренер Михайло Савчук, який нині розвинув власний клуб із бразильського джиу-джитсу «Гарда». Я мріяла, як повернуся з війни, то прийду в його новенький зал і віддамся тренуванням, адже дуже хотіла їздити на змагання по боротьбі, ММА, мене це дуже приваблювало. Але так склалося, що я повернулася з травмованим хребтом і це було надзвичайно прикро, що я не зможу продовжувати займатися улюбленим спортом.

На Волині стрільбу з лука я розвиваю третій рік. Наша команда дуже динамічна: хтось доєднується, хтось іде, адже ми не є офіційною установою містам чи області як спортшкола. Щодо нашої команди, я б відзначила Павла Ковальського, який був одним із перших, хто прийшов на тренування, він потрапив у національну збірну України для участі в міжнародних змаганнях Ігри нескорених». Втім, через пандемію змагання переносяться і він не може на них поїхати третій рік поспіль. Він нам багато допомагає, гуртує ветеранів і коли їздимо на змагання, то сам зібрав команду і возив спортсменів у Київ, як я була на лікарняному. Він надзвичайно важлива людина в нашій команді, я вже згадувала про Олега Дучимінського, який, до речі, має відділення при університеті в Луцьку й навчає студентів. Ще в нас є тренер Євген Макар, який тренує лучників, має статус «Майстра спорту України». Ще у нас є ветерани, вони не публічні, але дуже цінні у команді, плюс наші спортсмени», - додає спортсменка.

ПЛАНИ. НАДІЇ. СПОДІВАННЯ

Щодо планів, зізнається Майя, цього року реалізували успішний проєкт, коли їздили по громадах і проводили майстер-класи зі стрільби з лука, вчили діток, знайомили з лучним спортом.

«Ми залучили кілька тисяч людей. Зокрема, кілька з учасників програми є вже нашими постійними лучниками, які беруть участь у змаганнях. Нині хочемо подібного плану проєкт втілити у життя, але для дорослих. Чому так: для дітей є різні гуртки, спортшколи, для пенсіонерів є клуби, ними займаються в громадах центри «Спорт для всіх», а от для людей середнього віку менше пропозицій. Звісно, є спортзали, клуби, але люди багато працюють і не завжди знаходять час зайнятися спортом, а тут будемо ми з пропозицією долучитися до змагань. Бачимо попит є, бо до нас приходять і ІТішники, журналісти, бізнесмени. Маючи раз у рік змагання – вони матимуть мотивацію трішки займатися і приділити час собі. Також хочемо провести змагання серед школярів. Цього року був тестовий варіант – усі були в захваті. Ці два проєкти маємо намір запускати наступного року», - каже Майя Москвич.

Одна з найболючіших тем, про яку Майя готова говорити – це історія, коли після перемоги на Іграх нескорених, обіцяли подарувати лук, але тодішній начальник управління спорту облдержадміністрації Ігор Дмитришин цього не зробив.

«Це для мене дуже болюча тема, про яку я раніше намагалася не говорити та навіть не згадувати. Втім, сьогодні готова на це запитання Вам відповісти спокійно, адже цього року отримала можливість придбати професійне спорядження – лук. Мені з цим допомогли. Тому я все спокійно проаналізувала й поясню ситуацію: оскільки професійний лук дороговартісний, то є домовленість, що облдержадміністрації купують обладнання. Так для своїх спортсменів зробили Львівська ОДА, Рівненська, нещодавно Закарпатська, Полтавська, Київська, а Волинська цього не хотіла робити. Чому так трапилося в нас – не знаю. Хоча мені обіцяли, що спорядження куплять, я повірила. А потім отримала офіційний лист із відмовою, мовляв, не можуть поставити його на баланс, адже в нас немає ніякої спортшколи. Це була просто відмовка, адже пізніше, через півтора року, мені допомогла місцева політикиня, яка зробила кілька дзвінків і через пів року я мала можливість купити обладнання, адже мені виділили гроші з кількох депутатських фондів. Насправді усе пройшло елементарно, аби було бажання.

Втім, тут інше питання – моя реакція на цю подію. І думаю, що я не одна така й багато спортсменів зіштовхуються з тим, що вони здобули нагороду, приїжджають і не отримують обіцяних речей. Тоді для мене це було величезним ударом, я багато плакала й не хотіла про це говорити. Єдине – зробила пост у соцмережі, що вони «придурки», я дуже засмучена. Я психологічно залипла в цій ситуації, мала сильну образу на управління, облдержадміністрацію, мала до них, навіть, ненависть. Мені все в голові ніяк не вкладалося, як так люди спочатку обіцяють, а потім не виконують. Але це був таким мій світогляд, таким було моє сприйняття. Адже у той час я б могла спрацювати не з позиції – опустити руки та не знати що далі робити, а пробувати добиватися свого.

Тепер я розумію, що треба було написати не один пост, а десять постів, позначити усіх депутатів, говорити про це публічно, залучитися підтримкою ЗМІ, піти на особисту зустріч до голови ОДА. Треба таки добиватися свого, бо чиновники, до яких ми звертаємося – теж люди й до них багато хто приходить і не завжди вони можуть усвідомити цінність того чи іншого проєкту. Багатьом відмовляють. Втім, якщо для вас це дійсно важливо, то не треба так, як я – плакати два роки та мовчати. А потрібно стукати в усі двері й знайдеться людина, яка допоможе.

Щодо наших успіхів, то цього року на Волині відбувся перший відкрити чемпіонат області, на які приїхали лучники з інших регіонів, а також відбувся кубок України зі стрільби з лука серед людей з інвалідністю. Останні змагання – це така висота, на яку я ще і не дивилися. Але так сталося, що на обласні змагання приїхав до нас тренер паралімпійської збірної України, який возив спортсменів у Токіо й вирішив нас підтримати та провів тут такі круті змагання. Після цього мали зустріч, сказали, що ми цікаві й поставили ряд вимог, щоб в березні 22-го року в нас провели перший в Луцьку Чемпіонат України зі стрільби з лука на зимовій дистанції. Для цього треба купити електронне табло (це 30-50 тисяч гривень), вдосконалити щити, у які залітатимуть стріли, і ряд різних вимог. Зокрема зробити доступність для людей з інвалідністю. Адже інфраструктура інклюзивна у Луцьку слабенька. Для прикладу, однією з умов є можливість сходити в туалет людям з інвалідністю. Для цього у вбиральні мають бути широкі двері та унітаз без підйому. Попередньо волинський університет, де є спорткомплекс, сказав, що виконає цю вимогу. Ось ми бачимо приклад того, як один маленький проєкт дає великий поштовх для всього, зокрема для покращення інфраструктури для людей з інвалідністю.

Взагалі стрільба з лука цікава тим, що розвиває психологічні якості людини, бо постріл потрібно робити в стані сопкою і концентрації уваги. Попри те, що лучник працює м'язами, але постріл виконує головою. Адже потрібно заспокоїтися, врегулювати дихання, відчути стан усвідомленості в власне самий постріл. А це вимагає чималих інтелектуальних здібностей. І чим більше займаєшся спортом – тим більше ці якості розвиваються. Ще б я назвала стрільбу з лука – спортом толерантності, адже на змаганнях ти маєш своє обладнання, спортивна кар’єра відбувається в особистісному зростанні майстерності виконання пострілу, - говорить Майя Москвич.

Тим, хто береться розвивати новий вид спорту, то секрет успіху можна знайти в собі, лише потрібно слухати свої відчуття.

«Коли це справа життя, це любов – обов'язково вдасться. Просто не здаєшся, долаєш їх, і так щодня, ти рухаєшся вперед та маєш результат.

Щодо моїх хобі, то я дуже люблю свою справу, дуже багато працюю, мені це подобається, я від цього кайфую. І ще люблю дивитися фільми, подорожувати та спілкуватися», - завершує пані Москвич.

Підготували Вадим та Анна Панафідіна

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ