Відомий український історик, редактор «Історичної правди», а заразом – найбільший в Україні колекціонер періодики Вахтанг Кіпіані прочитав у львівському Центрі міської історії захоплюючу лекцію про львівський самвидав кін. 1960-их – початку 1990 років.
За словами історика, львівську самвидавну періодику можна поділити на кілька періодів і кілька груп. Зародження непідцензурної преси пов’язано з іменем В’ячеслава Чорновола, на якого, за гіпотезою Кіпіані, вплинули «Хроники текущих событий», які стали видаватися у Москві. Наприкінці 1969 року він упорядкував перше число легендарного «Українського віснику», в якому пропонував, сказати б, ліберальну версію українського націоналізму. Незабаром «Вісник» потрапив за залізну завісу й був надрукований кількома діаспорними видавництвами. До арешту в січні 1972 року В’ячеслав Чорновіл видав 4 числа часопису. Після затримання дисидента його оточення намагалось створити враження, що КДБ помилилося, й пробувало й надалі видавати журнал, однак слідство не зглянулося над ним.
До іншої категорії самвидавної літератури належать мистецькі журнали, що виходили із середовища львівських хіпі та андеграундної культури взагалі. Ці середовища не мали національних аспірацій, але були спрямовані на розширення культурної свободи.
Так, надзвичайно цікавим артефактом львівського самвидаву став мистецький альманах «Скриня» (1971), до впорядкування якого були причетні відомий нині політолог Микола Рябчук, батько Тараса Чубая Григорій Чубай, Олег Лишега та Роман Кісь. Останній, до речі, був присутній на зустрічі й поділився своїми спогадами про середовище, яке творило часопис. За його словами, молоді митці шукали альтернативу радянському соціалістичному реалізмові, прагнули долучитися до модерної незаїждженої культури.
Низка арештів, заслань та звільнень, які прокотилася Львовом (та й, зрештою, всім Союзом) на початку 1970-х, спричинилась до зникнення самвидавної преси. Її поновлення відбулося тільки 1987 року, й було пов’язано знову ж таки з іменем В’ячеслава Чорновола. Повернувшись із заслання, він відновив «Український вісник»; понад те, реагуючи на плин подій, що дедалі пришвидшувався, змінив його формат:замість квартальника світ побачив «Український вісник – Експрес», що виходив щотижня. Згодом, 1990 року, періодичність цього видання досягла однієї доби: він перетворився на бюлетень, що фактично в режимі онлайн реагував на поточні політичні події.
Втім, у цей час Галичина жила не лише дітищем Чорновола старшого. Приклад дисидента був настільки заразливим, що, починаючи з 1988 року, більші й менші газети й газетки виникали, наче гриби після дощу. Поряд із ліберальною версією українського націоналізму з’являються й радикальні та дуже радикальні газети. Достатньо сказати, що один з бюлетенів називався не більше й не менше як «Київ проти Москви». В одному з націоналістичних видань друкувався й син В’ячеслава Чорновола Тарас.
Загалом, за словами колекціонера, в його зібранні налічується близько 120 найменувань самвидавної періодики, що виходила у Львівській області у вказаний час, однак і це не вичерпує того, що існувало. За прямими й непрямими свідченнями можна говорити принаймні про 150 назв. Частина з них створювалась машинописом, частина – на копіювальних апаратах, що почали появлятися в Україні; значну частину множили у Литві, а тоді вже поширювали в Україні.
Найвідомішим серед суспільно-політичних видань того часу був «Поступ», котрий в тій чи іншій інкарнації дожив до теперішніх часів. Втім, в цей період уже не йшлося лише про політику. Свої газети мали фактично всі середовища – літературні, мистецькі, освітні. Вахтанг Кіпіані зауважив на цікавому факті. Симвидавні газети – на відміну від цілком дискредитованих офіційних друкованих органів партії та комсомолу – користувались такою високою довірою, що навіть комсомол брався видавати щось на кшталт самвидаву, аби доносити свою думку на віри годному носієві.
Поширювалась і постмодерна гра смислів, іронія, кпини. Так, якщо «Поступ» розмістив на своїй першій шпальті мотто, узяте з Франка («Більше поту – менше крові!»), то «Грюндік», газета студентів Львівської Політехніки, обрала своїм гаслом слова «Більше пива – менше піни!». Ніби зводячи рівень, на якому ведеться дискусія, до побутовщини, гасло, однак, було дуже тонким. З одного боку, воно кепкувало з радянської дійсності, котра не могла забезпечити люд навіть якісним пивом, і, з іншого боку, іронізувало з морально-етичного пафосу: мовляв, революція має бути веселою, а не похмурою.
Іще далі у цьому сенсі пішов редактор самвидавної газети медиків Олег Тягнибок. Він не тільки назвав свою газету «Левативою», що з польської означає «клізма», але й помістив на першу шпальту багатозначне гасло: «Більше мила – легше піде». Очевидно, що за такої ситуації радянський режим, котрий став вже не тільки об’єктом критики, але й висміювання, не мав жодного шансу.
Цікаво додати, що наприкінці 1980-х – на початку 1990-х Галичина забезпечувала самвидавною літературою не тільки свої потреби, але й центральну й південну Україну. Вахтанг Кіпіані тоді мешкав у Миколаєві, й, за його словами, з заходу йшли поваги гідні за обсягом потоки «рухівської» літератури, котра на рівні конкурувала з вільнодумною літературою, що приходила із Москви та Литви. Історик зазначив, що Києва в цьому сенсі тоді взагалі не існувало: Київ був значно консервативніший за Москву й тоді сам був радше реципієнтом названої літератури, аніж її продуцентом. «Києва не було в нашій реальності фактично до початку 1990-х років», – сказав Вахтанг Кіпіані.
Сергій Стуканов
Фото: varosh.com.ua
