Чемпіон літніх Паралімпійських ігор з фехтування, львів’янин Андрій Демчук поки не думає про закінчення кар’єри. І активно готується до нової Паралімпіади.
В інтерв'ю він розповів, як це – бути чемпіоном, що його мотивує після перемоги на Паралімпіаді та як справляється з хвилюванням на змаганнях.
Чемпіон літніх Паралімпійських ігор з фехтування, львів’янин Андрій Демчук поки не думає про закінчення кар’єри. І активно готується до нової Паралімпіади. У коментарі Спорт24 він розповів, як це – бути чемпіоном, що його мотивує після перемоги на Паралімпіаді та як справляється з хвилюванням на змаганнях.
Як розпочали займатись фехтуванням?
– У Паралімпійський спорт ніхто не приходить з власної волі. Коли мені ампутували ногу в листопаді 2006 року, через чотири місяці я став на протез. Перед тим, як у мене стались проблеми з ногою, я досить серйозно займався баскетболом. Дуже сильно хотів продовжувати ним займатись, але вже паралімпійським. Стежив чи є такий вид спорту, як він розвинений. Прийшовши у львівський Інваспорт, мені сказали, що ніякого баскетболу, адже групові види спорту важко існують та розвиваються. Мені запропонували займатись стрільбою з лука, настільним тенісом або ж фехтуванням. Стрільбу з лука я одразу відкинув. Тому що характер у мене вибуховий. Щодо настільного тенісу, то мені сказали чекати вересня (коли я прийшов, був червень). Запропонували мені спробувати свої сили у фехтуванні. Я зідзвонився з тренером, прийшов на тренування. Спробував. Сподобалось.
Фехтування на Паралімпіаді один із найважчих видів спорту?
– Я вважаю, що кожен вид спорту важкий. Дивлячись на інші види спорту, я думаю, та що там все легко. Коли починаєш особисто займатись цим, то розумієш – помилявся. У всіх видах спорту є така штука – психологія. Який би ти не був талановитий, без доброї психологічної та технічної підготовки тобі нічого не світить.
Які очікування були перед поїздкою у Ріо-де-Женейро?
– Страх не використати свій шанс. Тому що зараз це оптимальний вік. Підготовка була важка, адже останні два місяці я не тренувався правою рукою, а спробував тренуватись лівою, через проблему із ліктями, яка далі турбує мене. Але я завжди надіюсь тільки на краще.
Які відчуття були після того, як здобули золото?
– Я за характером такий, що завжди себе попускаю. Спокійно ставлюсь до усіх випробовувань. Емоції були радісні. Не очікував від себе, що зможу. Десь у голові я вірив, що можу поборотись із китайськими спортсменами. Хоча в житті я ще жодного разу не перемагав у них. Тоді мені це вдалося. Переміг одного і того ж суперника двічі. Це мені вдалося тільки з Божою допомогою. Іншого пояснення просто немає. Для мене це дуже важка та велика перемога, я не очікував.
Як справляєтесь із хвилюванням?
– По-перше, за спиною вже є трохи багаторічного досвіду. По-друге, я люблю хвилювання. Мені комфортно. Мандраж дає тобі постійно бути в тонусі. Хвилювання завжди є, але його потрібно контролювати та не допускати, щоб воно брало над тобою верх.
Багато хто зі спортсменів говорить, що є проблеми у фінансуванні спорту, не вистачає спортивних знарядь, залів. Як із цим у фехтуванні?
– Спорт єдиний у нашій країні. Проблеми однакові. У нас був зал в Євпаторії. Але ми не маємо змоги туди їздити. Причина всім відома – окупація Криму. Наша команда живе у різних регіонах нашої країни, тому всі знайшли собі місце для тренувань у рідному місті. Зараз вже є збудований центр в Карпатах, він функціонує, але більше готовий для зимових видів спорту. Дуже мало можливостей для людей на візках. У плані спортивного знаряддя: рапіри, візки – держава, як може допомагає, з цим трішки легше. Всюди є свої нюанси, змушені також і за власні кошти багато чого купувати. Перед Паралімпіадою нас практично усім забезпечили. Ми були дуже вдячні.
Спортсмени, з яких берете приклад?
– Є спортсмени у різних видах спорту, які мені імпонують. Не так своїми здобутками, як своєю поведінкою, відношенням до спорту. Однією з таких людей, які мені подобаються – Ольга Харлан. Вона хороша і як людина, і як спортсменка. Також Яна Шемякіна, багато разів із нею спілкувався. Ці дві дівчини в Україні, які досягли та досягають своїх вершин. З іноземних спортсменів мені подобається Усейн Болт.
Все-таки як приклад – то це Ісус. Почав більше думати про життя. Поправив свій психологічний стан, думку про себе. Я вважаю, що Бог мені додає ще більше сил. Часто відбуваються такі ситуації, на які я не можу повпливати. Але з його допомогою все складається належно.
Що мотивує Вас надалі займатись фехтуванням?
– Всі кажуть, що я досягнув вже дуже великих успіхів у спорті. Але я вважаю, що можу ще більше, якщо мій організм дозволить це зробити. Мотивує подальше моє життя, життя людей, які навколо мене. Якщо я буду щасливий, то і люди, які навколо мене, будуть щасливими.
На скількох Паралімпіадах ще плануєте виступати? До якого віку змагаються у Вашому виді спорту?
– Все залежить лише від здоров’я. Але зараз я не уявляю, що міг піти б зі спорту. Щодо віку, то був один спортсмен, який до 48 років фехтував. Тут залежить від того, як дозволяє здоров’я. Більшість спортсменів до 40 років змагаються і завершують кар’єру. Великі навантаження. Коли у фехтувальників на візках розпочинаються професійні травми, тоді вони стараються одразу закінчити кар’єру. Руки – це їх ноги. Я вважаю, що друга Паралімпіада – це не мій максимум, хотів би ще виступати мінімум до 40 років. Я дуже цього хочу.
Ви вже маєте золото Паралімпіади. Чого хочете досягнути ще?
– Повторити досягнення, яке я вже маю і, можливо, збільшити його кількість. Можливо колись стати тренером. У мене вже є диплом.
Які побажання хотіли б сказати читачам?
– Якщо ти перемагаєш свою лінь, ти досягнеш чогось у житті. Я дуже сильно вірю і бажаю, щоб кожна людина робила те, що вона хоче. Щоб люди не заставляли себе. Прокидались з таким списком справ, щоб у голову приходила думка, як це все встигнути та з усмішкою йшли їх робити.
Софія Кулай, Спорт24
