«Опозиція в тактичному і стратегічному плані допустила цілу низку помилок. Як наслідок, більшість експертів констатують програш ще до моменту голосування. Ці прорахунки полягають у тому, що не вдалося сформувати єдиний опозиційний фронт», – інтерв’ю президента Суспільно-гуманітарного консорціуму "Ґенеза" Любомира Скочиляса.
Яку роль на цих виборах відіграє мажоритарна складова?
Більшість людей усвідомлюють, що особливо нічого не зміниться, тому ті кандидати, яких можна визначити як «чисті політики», в очах виборців будуть програвати тим, котрих називають кандидатами-бізнесменами. Програватимуть через те, що люди вважають: краще синиця в руці, аніж журавель в небі. Мовляв, хай ліпше депутатом стане кандидат, який реально зможе щось зробити для регіону чи населеного пункту, аніж депутат, котрий можливо, і уособлює політичні ідеї, що імпонують виборцям регіону, але реального впливу на центральному рівні не має і не матиме. І це багато значитиме для виборців.
Просто мало хто вірить, що нинішнє монопольне становище Януковича та його команди можна якось кардинально змінити. З іншого боку, люди ще й досі перебувають під впливом тих політичних періодів, коли при владі були політики, що втілювали цінності близькі для нашого виборця, але від того ні в ідеологічному, ні в політичному плані ніщо кардинально не змінилося.
УДАР та партію Наталії Королевської називають технічними партіями провладних сил, які відбирають голоси в опозиції, однак ці партії декларують свою опозиційність. Як гадаєте, це технічні проекти? Наскільки постійне повторення того, що це технічні партії з уст лідерів опозиції спрацює у свідомості виборця?
Почнімо з того, що для таких звинувачень є підстави, адже фактично і одна, і друга політична сила не відзначаються якоюсь чіткою ідеологічною позицією, тобто, сказати про те, які вони цінності сповідують – щодо внутрішньої і зовнішньої політики, в плані української історії та культури, – про це сказати щось однозначно складно. В них цього не можна чітко простежити.
Порівняно із тією ж партією Королевської партія Кличка має довшу політичну історію. Але реальних оборотів ці сили починають набирати в процесі нинішньої виборчої кампанії. Однак проекти, які швидко розкручуються, завжди викликають підозру, що за ними можуть стояти провладні політичні сили, які зацікавленні в розмитті електорального простору опозиції.
Наскільки такі технології ефективні у нашій конкретній ситуації? В принципі, ті виборці, які орієнтуються на цінності, що уособленні в об’єднанній опозиції, вони навряд чи змінять таку свою прихильність. І в цьому сенсі подібна риторика про троянських коней Банкової є корисною для об’єднаної опозиції. Але одночасно частина виборців, які розчаровані в опозиції і при цьому не є прихильниками влади, на це можуть не піддатися. Вони все ж таки будуть намагатися знайти альтернативу, вбачаючи у нових політичних проектах «третю силу». Для таких ця риторика – про провладність УДАРу та партії Королевської – не буде дуже дієвою, однак не тому, що вони, ці виборці, не є опозиційними за своїми переконаннями, а тому, що вони не бачать однозначності в самій опозиції.
Також маємо ще один аспект не на користь об’єднаної опозиції – це проблема з мажоритарними округами, через яку ця опозиція отримала ще один фронт боротьби. Мова йде про опозиційних кандидатів-самовисуванців, які, не потрапивши під патронат тої ж таки об’єднаної опозиції, автоматично стали опонентами цього політичного утворення. Відтак, я риторика та передвиборча кампанія само висуванців-опозиціонерів зумовлює послаблення іміджу опозиційності самої об’єднаної опозиції.
Іншими словами, об’єднана опозиція перетворилось у політичне утворення, котре змагається одночасно на трьох електоральних фронтах. Перший – це безпосередня боротьба з Партією регіонів. Це відкритий фронт, проте на ньому не особливо варто розраховувати на втрати чи досягнення, адже тут поділ іде за принципом чорне та біле. І протистояння зводиться лише до мобілізації власного електорату кожної політичної сили, а не для нарощування електоральної підтримки.
А от ситуація на двох інших фронтах складніша. Адже таке латентне протистояння з Королевською та УДАРом – яке нібито не утверджене на рівні партійних документів, однак вже активно узвучуване між опозицією та опозиційними самовисуванцями, – це очевидно буде мати досить вагомий вплив на виборчі результати об’єднаної опозиції. І я думає, що не на її користь.
Експерти зазначають, що цього року формування ДВК проходило з порушення, а члени сформованих дільниць не знають закону, тому змушені постійно консультуватися. Чи можна припустити, що влада має сценарій сфальшувати вибори через ДВК?
Думаю, що на кожних виборах таке відбувалося впродовж усієї історії України – намагання влади та політичних сил, які при владі, тримати виборчий процес під своїм контролем та застосовувати, відповідно, правові методи впливу на вибори і підрахунок голосів. Через це є певні проблеми із формуванням ДВК: намагання сформувати склади цих комісій так, щоб на них зручно було впливати, але все ж формування комісій передбачає паритетне представництво. Відповідно, ті політичні сили, які мають достатні ресурси для забезпечення свого представництва, вони мають усі можливості, аби протистояти фальсифікаціям на рівні ДВК.
Окрім реальної можливості впливу на результати виборів на завершальному етапі. Опозиція свідома того, що підсумковий результат буде далеким від бажаного, і він не дасть реальної можливості впливати на політичну ситуацію в Україні. Тому акцентування на всіх можливих порушеннях в процесі виборчої кампанії – це гра на випередження, яка також спрацьовує на підготовку громадської думки до можливого поствиборчого звинувачення влади.
Безперечно, що заяви про невизнання результатів виборів, будуть. Власне, опозиційні до влади кандидати та політичні сили вже готують грунт для своєї подальшої політичної риторики після оголошення результатів виборів
Складається таке враження, що опозиція свідомо програє ці вибори, принаймні на деяких округах?
Одним із очевидних пояснень такого завідомо програшного підходу опозиції до парламентських виборів є те, що опозиції сьогодні не вигідно брати на себе частину відповідальності за ситуацію в країні, адже нібито опозиція таким чином втратить свій опозиційний статус – маючи більшість в парламенті.
З іншого боку, за нинішнього розподілу повноважень між парламентом і президентом, нардепи фактично виконують вторинну роль і реально не можуть впливати на ситуацію. Гасла про імпічмент Януковича, про зміну політичної системи є не більше ніж передвиборчою риторика.
З таких міркувань, слід говорити про те, що опозиція, залишаючись після виборів в опозиції, тобто в меншості, отримує вигідний плацдарм з огляду на президентські вибори 2015 року, адже вона зможе постійно критикувати владу.
Але як на мене, таке прогнозування ситуації є трохи банальним, адже до 2015 року все може настільки змінитися, зокрема щодо дальшої монополізації влади з боку Януковича, що особливо якось конкурувати з ним на президентських виборах вже не буде можливості.
Попри теперішні обставини, котрі також є далекі від демократичних стандартів, принаймні основні моменти електоральної конкуренції зберігаються, і, власне, свідомо не скористатися цим, як на мене, було б зовсім не далекоглядним.
Пояснення тут інше. Опозиція в тактичному і стратегічному плані допустила цілу низку помилок, які в підсумку призвели до того, що більшість експертів констатують програш ще до моменту голосування. Ці прорахунки полягають у тому, що не вдалося сформувати єдиний опозиційний фронт, їх кілька, до того ж, два з них ще невідомо чи опозиційні.
Друга суттєва помилка – це неякісний підхід до визначення представників від об’єднаної опозиції в мажоритарних округах, що теж суттєво розмило електорат/
І зрештою, третя – це відсутність єдиного яскравого харизматичного лідера, який зміг би самою лише своєю постаттю ці нюанси перекривати і нівелювати їх в очах виборця. Натомість Яценюк наразі не дотягує до рівня такого лідера і, відповідно, всі ці чинники в сукупності і зумовили таку ситуацію очікуваного програшу.
Водночас, я не думаю, що опозиція свідомо здала ці вибори із розрахунком на перспективу, бо це була б дуже ризикована гра.
У такому разі Партія регіонів має почуватися досить комфортно, адже отримала досить стійку позицію.
Думаю, що це абсолютно очевидно, адже ця комфортність простежується як в риториці представників Партії регіонів, так і у веденні самої виборчої кампанії. Те саме стосується і опозиції. Варто додати, що у веденні агітаційної роботи опозиція у кілька разів поступається рівню виборам 2007 року, хоч тоді час підготовки був меншим. Нині ж агітація проводиться як данина моменту – стосується і влади і опозиції. Це виглядає так, що ключові учасники розуміють, що особливо ситуацію не змінити і їх це влаштовує. Чекають лише остаточного оформлення – результатів виборів.
Щось подібне було на виборах президента у 2010 році, коли скориставшись постійними суперечками між Тимошенко та Ющенком та критикою з боку Яценюка, переміг Янукович, який практично не вів виборчу кампанію як таку.
Ситуація досить подібна з тою лише відмінністю, що з боку Тимошенко велась активна кампанія. Тепер об’єднана опозиція дуже далека від тієї динаміки. Власне,ні одна, ні інша сторони особливо не напружуються.
Багато хто закликає людей прийти вночі до дільниць, щоб відстояти свій голос, а в разі незадовільного результату рушати походом на Київ. Чи готове суспільство аж так відстоювати свої голоси, чи суспільство не буде захищати тих людей, які просто хочуть отримати мандат депутата завдяки небайдужим громадянам?
Думаю, що друга частина вашого питання саме містить відповідь. Нині, на жаль, мир не переживаємо момент пробудження масової активності на протести. Нема орієнтира, за яким люди б йшли на ці протести. Немає лідера, який міг би вивести людей на вулиці. Причиною цього є ото розчарування, яке ще зберігається після провалу помаранчевих сподівань.
Також можна говорити про те, що люди не бачать у політиках, які йдуть на вибори тих, хто здатен працювати в інтересах людей, здатен вплинути на характер політичного процесу в Україні. Немає тих передумов, які б спричинилися до масового протесту. У 2004 році ми мали фактор сподівання на кардинальні зміни через зміну влади в державі. Це все уособлювалося на той час в кандидатові Віктору Ющенку. Станом на сьогодні таких людей нема, зокрема, в стані об’єднаної опозиції.
Про мене, рівень парламентських виборів не є настільки концентрованим, як вибори президента, щоб спонукати людей до протестів. Адже сьогодні ми маємо два рівні голосування – партійне та мажоритарне. Отже, ми маємо багато різних кандидатів та політичних сил, і люди по різному будуть підходити до голосування, не маючи якогось одного критерію – провладний чи опозиційний, натомість будуть інші критерії – новий політик, здатен щось зробити для округу і т.п. Таке розмаїття унеможливлює масовий мобілізований протест, адже у кожного своє бачення кандидатів.
Це щось на зразок, якщо хтось проголосував і його кандидат переміг, то навіщо йому протестувати?
Саме це. Насправді не всі опозиційні кандидати програють, частина з них переможе і це теж буде унеможливлювати єдиний порив протесту. Мобілізований протест – це протест значної кількості людей, які незадоволені ситуацією. Коли серед цих людей будуть такі, які частково задоволені або абсолютно задоволені перемогою свого кандидата, а іншим буде байдуже, то ми спостерігатимемо аморфну масу людей, яку навряд чи можна вважати потенційною базою для протесту. Тому я й переконаний, що парламентcькі вибори не є вельми відповідними для протесту.
Цього виборчого сезону модно говорити про львівське лобі . Чи вдасться кандидатам, які про це говорять, переконати виборця, що саме вони зуміють згуртувати інших депутатів, які є вихідцями з Львівщини? Наскільки взагалі можливо, що такі різношерсті депутати зможуть об’єднатися заради однієї мети – якісно представляти інтереси Львівщини?
Мушу сказати, що впродовж усіх електоральних кампаній, які були в Україні, (насамперед маю на увазі ті, які проходили за змішаною системою), електоральний прийом «формування львівського лобі» так чи інакше використовувався як ще одна принада для виборця.
За допомогою такої технології кандидати намагалися здобути додаткові бали на виборах, а от формувати справжнє лобі вони не квапились.
Треба розуміти, що навіть за умови, коли люди не особливо переймаються якимись цінностями, то інтереси їхнього регіону чи населеного пункту є актуальними для них завжди. Тому ідея львівського лобі розрахована саме на те, що люди будуть відштовхуватися від бажання мати депутатами тих людей, які думатимуть про регіон.
На жаль, за 22 роки електоральної історії України так і не спостерігалося існування львівського лобі в особі депутатів. Навіть в той період, коли депутатами були політики від однієї чи близьких політичних сил, львівське лобі у парламенті сформоване не було.
Скажімо, 2002 року, наскільки я пригадую, від Львівщини по мажоритарних округах депутатами стали 11 представників «Нашої України», і ця ж політична сила перемогла за списками. Формально тоді склалась найоптимальніша ситуація, щоб сформувати таке лобі, але цього не сталося.
Отож, тепер ця тема є не більше як передвиборча риторика, розрахована на прихильність людей до регіональних інтересів. Це говорить про те, що нинішня виборча кампанія не характеризується особливими інноваціями електоральних пропозицій, які були б новими, а не повторенням того, що вже було.
Це можна порівняти з опозиційністю кандидатів. Більшість тих, хто не є явно прив’язаний до влади, але водночас не є кандидатом від об’єднаної опозиції, так от, ця більшість активно проголошує свою опозиційність і, більше того, без особливого прохання самої опозиції запевняє, що працюватиме тільки з опозицією. Це банальний прийом, адже провладні кандидати навряд чи можуть на Львівщині розраховувати на якість шанси перемогти.
Так само політично аморфні кандидати мають менші шанси ніж кандидати, які декларують свою опозиційність.
Воднораз в когорті опозиційних кандидатів є люди, які не зможуть бути опозиціонерами через свою бізнесову діяльність, і попри те вони абсолютно публічно переконують у протилежному. Мені складно це уявити, адже в нинішніх умовах людина, яка має серйозний бізнес і щоб виступати, як опозиційний кандидат… Рано чи пізно доведеться обирати або позбутися свого бізнесу, або ставати неопозиційним депутатом.
Розмову вела Анна Новик.
