Слухай онлайн
Політика

Мери-сепаратисти завдають удару у відповідь: кейс із Дружківки

Історія про мерів-сепаратистів триває вже досить довго, аби про неї таки заговорила вся Україна. До того ж за умов війни ця історія перестала бути суто локальною. Останнім часом вона набирає нових обертів.
У Дружківці відбувся мітинг активістів проти тиску на Іріну Кірікову, на яку мер Валерій Гнатенко подав до суду за її обвинувачення його в сепаратизмі. Фото з фейсбуку Євгена Шаповалова

Нагадаємо, що на недавніх місцевих виборах у Дружківці переміг саме такий «мер-сепаратист» – Валерій Гнатенко разом зі своєю одіозною командою. На весні 2014 року вони не просто підтримали сепаратистські рухи, а й зорганізували та провели злочинний референдум. Попри це, після останніх виборів у міську раду потрапило лише шість проукраїнських депутатів  від Радикальної партії Ляшка та Батьківщини, всі решта – старі регіональні кадри, контрольовані Гнатенком.

Неформальним лідером проукраїнської меншості є Віктор Баштовий, директор машинобудівного технікуму. Він завжди вирізнявся опозиційністю до чинної міської влади. Така позиція має під собою також і економічно-адміністративне підґрунтя, оскільки бюджет його установи ніяк не залежить від муніципального, а вище керівництво знаходиться аж у київському міністерстві.

З іншого боку, опозицію місцевій владі складали також деякі дрібні підприємці. Найбільш помітною серед них є Ірина Кірікова, голова ГО «Громада Дружківки», яка на останніх виборах балотувалася на посаду мера, склавши конкуренцію як чинному меру, так і своєму колезі Баштовому.

Після звільнення Дружківки (від окупантів влітку 2014 року. – ред.) Баштовий, Кірікова та їхні однодумці намагалися притягнути до відповідальності мера та його оточення за сприяння сепаратизму. Тут були і звернення до СБУ, і цілий шерег репортажів у центральних ЗМІ. Попри внутрішні суперечки, спільні дії на підтримку української армії та спротив місцевим можновладцям об’єднали проукраїнську громаду міста. Вона почала усвідомлювати спільні політичні інтереси. Для цих людей очевидно, що теперішня війна є похідною від корупції, яка проїла усі щаблі соціального та державного механізму й набула особливо кричущих форм саме у східних регіонах.

Замешкавшись після стрімкого звільнення Дружківки, місцева господарницько-бюрократична номенклатура дещо принишкла й майже не реагувала на звинувачення у зраді з боку українських патріотів. Стоїчно терпіла безкінечні «наїзди» телевізійників та зростання під власним носом опозиційного осередку. Зрозумівши, що центральна влада буде поводитися  з регіоналами досить поступливо, сказати б, у рамцях демократичної процедури, вони збагнули, що до місцевих виборів мститися активістам немає жодного сенсу. Треба було дочекатися слушної миті.

Загалом тутешня система панування влаштована таким чином, що вона може існувати лише завдяки абсолютній монополії на владу та герметичності. Це радянський спадок, який за останнє десятиріччя набув нового життя. Всі місцеві інституції та підприємства працюють у єдиній зв’язці. Починаючи від більш-менш прибуткового приватного бізнесу, комунальників і заводів та закінчуючи судами, школами та газетами – всі платять данину покірності міському голові та його свиті. І хоча формально ці установи розділені, на практиці начальники цих закладів і підприємств зазвичай входять до депутатського корпусу, а тоді й до закритого клубу місцевих можновладців, які беруть участь у розподілі фінансових потоків.

Фігура мера є чи не сакральною, бо уособлює політичне прикриття для фінансових оборудок ділків-господарників. Звісно, що «чужих» цей закритий клуб аж ніяк не визнає й ділитися ні з ким своєю владою не збирається, бо на закритості власне й будується вся ця мафіозна система. Відповідно, вийти з цього замкненого кола також непросто. Всі один з одним зв’язані: валиться мер – за ним вся система. З огляду на це «копання» під Гнатенка ні в якому разі не можна було подарувати опозиції на чолі з Баштовим і Кіріковою. Тож нанесення удару у відповідь було справою «честі».

Хай там що, але треба віддати належне кмітливості мера та його команди, бо час був обраний досить розумно: після виборів і новорічних свят. Звісно, що інформаційна підтримка кишенькової преси не забарилася. Про оголошення війни Баштовому населення дізналося з офіційного повідомлення у комунальній газеті: «Минулого вівторка [12.01.16 р.] до Дружківського машинобудівного технікуму несподівано завітали працівники правоохоронних органів…». Що вони там шукали – стає зрозуміло вже із самої назви замітки: «Подделка документов, служебный подлог…?». Публікація з’явилася на шпальтах видання «Дружковский рабочий» під рубрикою «Начато расследование». В ній повідомляється, що проти Баштового висунуті підозри у підробці документів (маються на увазі дипломи та списки відвідування), відтак вилучена певна службова документація. У цій замітці без авторства зазначається також, що справою займаються співробітники Департаменту державної служби боротьби з економічними злочинами, а про перебіг справи редакція ще повідомить додатково. Вочевидь для більшої виразності, матеріал розміщено на сторінці поряд із некрологами й інформацією про те, як запобігти грипові.

Майже одночасно юристи Гнатенка звернулися до місцевого суду з позовом проти Ірини Кірікової, звинувативши її у тому, що активістка «ображає честь та гідність» Гнатенка, називаючи його сепаратистом. У понеділок, 18 січня, мало відбутися перше засідання. Дружківські активісти завчасно підготувалися до події, запросивши телебачення. В результаті ані суддя (давній приятель мера), ані позивач разом із адвокатом до суду так і не з’явилися. І хоча крапку на цьому аж ніяк не поставлено, це можна розцінювати як невеличку перемогу української громади.

По всьому видно, що «справи» Баштового та Кірікової є ланками одного ланцюга. Водночас основний удар було завдано саме по Баштовому. Це й не дивно, бо за умов вимушеного зменшення адміністративного тиску в управлінні, дружківському мерові необхідно знову відновлювати «владну вертикаль», наганяючи страху на головних опозиціонерів. Тож мета Гнатенка суто політична: за всяку ціну зберегти монополію на владу. Крім банальної помсти, йому йдеться про дискредитацію опонентів та дезорганізацію активістів, ослаблення спротиву перед наступними виборами. Отже, стратегія на монополію зберігається, а тактикою є затягування часу, відволікання громади від процесів самоорганізації через безкінечну судову тяганину.

Дмитро Білько, спеціально для Гал-Інфо

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...