Ось вже два роки, як в Україні розпочалася війна. Вона оголила людську сутність, часом ламала, а часом єднала долі людей. Про те, як жити в постійному чеканні чоловіка з фронту Гал-інфо поспілкувалося з дружиною офіцера ЗСУ Ніною.
Зважаючи на те, що чоловік Ніни чинний офіцер Збройних сил України і постійно перебуває на першій лінії фронту, Гал-інфо не називає прізвища. Чоловік воює з перших днів АТО. Він один із тих, хто пережив перший котел - оточення на кордоні у липня-серпні 2014 року. Брав участь у численних операціях зі звільнення території Донбасу від російських окупантів. Пара виховує маленьку донечку.
Коли ти виходила заміж, ще не було війни, але твій чоловік був військовим. Якими були твої відчуття, коли ти зрозуміла, що чоловік фактично відправляється на війну?
Було страшно. Не вірилось, що в ХХІ столітті таке можливо. Взяти і загарбати шматок землі, оголосити його своїм. Ще тоді невідомо було, у що переросте російська окупація. Увечері був дзвінок. Він швидко зібрався і за годину, а то й менше, пішов. А я плакала. В голові уявлялись картинки з фільмів про Другу світову.
У 2014 році, коли тільки все починалося, як ти впоралася з переживаннями? Як пояснювала доні відсутність тата?
Навесні 2014 все було якось дивно. Не вірилось, що це всерйоз, що це надовго. Наші війська швидко займали нові території біля кордону, чудово справлялись... Все було піднесено. Патріотично і наївно якось. Я тоді оговтувалась від втраченої вагітності, тому інші переживання мабуть йшли на підсвідомому рівні. Доні розповідала, що тато на роботі, захищає Україну. Не приховувала, що від росіян. На щастя, мали постійну можливість тримати зв'язок, обмінюватись фото. Тому доня пам'ятала, що тато десь-таки існує.
З того часу, як навесні він поїхав в АТО і до того, як повернувся вже з оточення на кордоні, пройшло 5 місяців. При зустрічі маленька не могла повірити, що це справді тато.
Про саме оточення. Можеш пригадати, що ти відчула, коли зрозуміла, що ситуація без виходу? Як давала собі раду? Як трималася, в першу чергу перед дитиною?
Мабуть, як і всі — істерика і бажання щось змінити, якось допомогти... Я ніяк не давала собі раду. Мені допомагала моя мама. І на побутовому рівні, і морально. Вона мені постійно повторювала, що істериками і слізьми я нікому не допоможу. А доньці від постійно заплаканої мами буде тільки гірше. На початку оточення вірили, що розголос допоможе. Їздили під Адміністрацію президента, шукали зв'язки з депутатами і журналістами. Коли вже навіть чоловік сказав, що ніхто звідти їх не ризикне витягати, залишалось тільки сподіватись на Бога. Дуже багато людей тоді молились, дуже багато підтримували, знайомі і незнайомі.
Їхні прохання і молитви були немарні, чоловік не раз казав, що осколки пролітали в міліметрах від нього. Тоді було справді страшно. Знати, що нічого не можеш змінити, нічим не можеш допомогти. Знати, що оцей дзвінок, оця розмова по телефону може бути останньою...
Як ти оцінюєш вже зараз тогочасну масову істерію жінок. Наскільки взагалі це дієвий фактор - паніка і пікети?
Паніка це зовсім не дієвий інструмент. Так вийшло, що лише незначна частина жінок і матерів, які тоді приїздили, були рідними бійців, які потрапили в оточення. Більшість приїхала просто вимагати ротацію. Було схоже на якийсь сюрреалістичний маскарад. Ми намагаємось донести про те, що наші чоловіки оточені і потребують підмоги. Потребують зброю і людей, а інші скандують “Ротацію!”. Тоді на всьому кордоні було гаряче — постійні обстріли з Росії. Але під Ізварино було пекельно. Бо ворог був з усіх боків. Я не можу сказати за всі пікети, але конкретно наш нам допоміг опосередковано. Їжу хлопцям і воду доставили, але так і залишили стояти на тому самому місці.
Як вдається жити і підтримувати шлюб в режимі "від відпустки до відпустки". Це складно? Це потребує особливої жіночої мудрості?
Це складно. Тієї самої мудрості я ще вчусь. Так і живемо. 10-15 днів один раз на два місяці ми намагаємось встигнути все. Він - відпочити, я і доня - надолужити відсутність чоловіка і тата. В тому є невеликий конфлікт, він хоче спокою, а ми -уваги. Тому це і складно.
Багато шлюбів через АТО розпалися. Як ти ставишся до тих жінок, які через АТО кидають свої чоловіків?
“Рветься там, де тонко”, здається, так кажуть. Я не знаю, які у них стосунки були з чоловіками до війни. Якими є їхні чоловіки в сім'ї, якими є ці жінки у шлюбі. І якби була любов, то навряд чи війна стерла б почуття. Тому вважаю, що чоловікам не варто журитись за жінками, які їх не кохають і не цінують. Звісно, знаючи умови, в яких перебувають чоловіки, вчинок надзвичайно підлий. Але не мені засуджувати цих жінок.
Чи складно взагалі бути дружиною офіцера в країні, яка воює? У тебе є якийсь особливий філософський погляд на це? Що ти робиш, щоб постійно не думати про найстрашніше?
Зміни в чоловіковій життєвій філософії, змінили і мій погляд на життя. І значно полегшили його. Ніхто і ніколи не вгадає, де його очікуватиме смерть. Люди щоденно гинуть в автокатастрофах, від хвороб і нещасних випадків. Що дасть мені страх? Що дасть мій страх моєму чоловіку? Що буде з нашою донечкою, якщо і вона боятиметься? Це все марна справа. Завдяки йому і іншим хлопцям, які роблять свою роботу на сході, ми маємо змогу радіти життю, милуватись природою, продовжувати жити.
Мені не лізуть в голову найстрашніші думки. Смерть може трапитись будь-коли і будь-де. Тому не варто на цьому зациклюватись. Я живу, працюю, виховую доньку, думаю про майбутнє, мрію про закінчення війни.
Як ваша донечка ставиться до таткової роботи? Вона щось знає про війну? Як ти їй це пояснюєш?
Знає. Мене, звісно, засмучує, що їй доводиться вже знати про смерть, про те, чим займається тато, про війну. Так, вона знає, що тато захищає Україну від росіян. Розповідаю, все як є. Те, що вони забрали у нас один шматок землі, а хочуть відібрати ще більше. Тому тато виконує свою роботу, і ніхто, крім нього, не зможе її виконати. Думаю, вона пишається ним. Бо сказала, що як виросте, то буде разом з ним ходити на роботу.
Розуміємо, що ця війна невідомо коли закінчиться, як ти навчилася долати депресивні настрої? Як навчилася жити із цим розумінням.
Я їх ніяк не долаю. Переживаю, сумую, плачу, потім “встаю на ноги” і далі рухаюсь. Мені є для кого і для чого жити. Я не навчилась жити з розумінням, що війна не скоро закінчиться. Я вірю, що скоро.
Підготувала Анна Новик.
