Військова агресія Росії проти України, окрім усього іншого, породила потужний волонтерський рух. Розбуджене почуття патріотизму спонукає людей до небаченої доброчинності і подиву гідної солідарності. Волонтери за лічені дні дістають для наших воїнів ті найпотрібніші речі, придбати які наше Міноборони ніяк не спроможеться протягом місяців.
«Найприкріше, що часто йдеться про засоби, від наявності яких залежить життя наших бійців», - говорить львівський лікар Ростислав Ступницький. Днями разом зі своїми друзями-волонтерами він вчергове повернувся із зони АТО.Від липня вони дістають, комплектують і возять на фронт військові аптечки, а також військове спорядження, продукти.
– Як Ви опинились серед волонтерів? Звідки це рішення все кидаю і їду в АТО?
– Мені болить, те що діється у нас на Донбасі. Здавалося, що після Криму все це закінчиться, Путін схаменеться. А тут тобі ця бійня на Донбасі. Сотні жертв. Знаєте,нині кожен українець має чим може допомагати фронту. Незалежно від статків, становища чи ще чогось там. Бодай мінімальний внесок у перемогу. Я особисто не зміг залишитись осторонь і жити далі так , начебто нічого не сталося. Якогось дня прийшло розуміння, що коли я якимось чином безпосередньо не долучусь до цієї боротьби, не поїду туди, не побачу все те на свої очі, то спокою не матиму.
– Розкажіть, як все починалось?
– Перша поїздка у зону АТО була у ще липні. Це була, так би мовити, школа молодого бійця. Страх перед невідомістю і реальною перспективою потрапити під обстріл чи в полон. Але нема іншого способу побороти власний страх, як зустрітись з ним віч-на-віч. Так і було в мене.
Тоді ж зрозумів одну важливу річ: не вся волонтерська допомога доходить до військових. У Києві та у Львові говорять одне, а командири та солдати на місцях – друге: не бачили, не чули і на зуб не пробували. Відтак, зробити висновок:передавати допомогу централізовано – це не діло, її слід везти до конкретного адресата, безпосередньо на місце.
Почав шукати структуру, з якою можна було б співпрацювати щодо формування та постачання на фронтмедичних аптечок. Познайомився з хлопцями з Львівської Самооборони. Дуже їм вдячний. Допомагав формувати аптечки. Вони молодці. До того ж сформувати сучасну аптечку для бійця - це доволі великі кошти.
Передостанній раз їздив з івано-франківськими афганцями. Це чесні, достойні люди, які щиро хочуть допомогти хлопцям на передовій. У цих афганців «сказав – зробив» – це закон. Це потужна організація. У кожному місці, куди б ми не заїжджали, їх приймали як своїх братів. Я відповідав за медичну складову.
–Що у нас з тими аптечками, бійці, що вертаються з фронта, кажуть, що їх там ні у кого нема.
– Брак аптечок – це величезна і болюча проблема. Бійці платять своїми життями за халатність міністерських чиновників. Однак вона, ця проблема. поступово розв’язується. Але це ще не все. Ми зіткнулись з тим, що наші аптечки для військових – це, окрім всього іншого, ампула і шприц. А що це означає? Скажімо, бійцю поранило руку, допомоги чекати ні від кого, отож, він мав би відкрити ампулу, шприцом набрати препарат, потім собі вколоти. І це перебуваючи у стані шоку… Ви розумієте. Що це не реально. Тому ми поставили собі завдання, роздобути вже шприцові препарати – взяв і вколов. Коли така аптечка, то боєць справді зможе сам собі надати допомогу.
– А як Ви прокоментуєте закиди, що на поставках ліків для наших солдат дехто безсовісно наживається?
– Це завжди так, для кого війна, а для кого мати рідна. Забігаючи наперед скажу, що держава могла б навести ладу цій сфері швидко і елементарно. Не хочуть…, бо крутяться великі бариші.Я зараз розкажу у чому тут суть.
Ще під час підготовки ще до першої поїздки в АТО, я зрозумів препарати для військових аптечок – це шалений бізнес. Насамперед йдеться про целокс та налбуфін. Треба знати, що целокс в аптеці так просто не купиш, препарат навіть не сертифікований в Україні. Але в Інтернеті його можна придбати, станом на 1 вересня – за 1084 грн. А тепер увага. Цей препарат целокс коштує закордоном 20 дол. Навіть за теперішнім космічним курсом це 320 грн. Ввозять його в Україну «чорним» шляхом. І вже тут його ціна зростає мало не в сім разів.
З харківським налбуфіном ситуація не ліпша.
Загалом це функція держави – закуповувати такі препарати. Натомість свідомо створено такі умови, щоб волонтери купували цей препарат власним коштом, переплачуючи при цьому втридорога. На жаль, отакі у нас чиновники. Не бояться ні Божого, ні людського суду.
– А як би ви оцінили організацію медичної допомоги у зоні АТО
На жаль, не дуже добре знаю структуру медичної служби Збройних сил України.Вона завжди була автономною і досить закритою. Тому можу говорити на рівні вражень від побаченого і почутого під Луганськом і Донецьком. Суцільне "сам собі режисер". Зрозуміло, що до такої війни не був готовий ніхто, а на жаль, маю констатувати, що медицина у зоні бойових дій вже тривалий час існує на голому ентузіазмі лікарів та волонтерів. І, як на мене, найперше, що потрібно зробити – це звести всі розрізнені ланки в одну функціональну систему. І це дуже важливо, бо не виглядає на те, що там все скоро закінчиться.
До того ж нині не налагоджено алгоритми-протоколи надання медичної допомоги: починаючи від лінії фронту і до транспортування-супроводу пораненого у спеціалізовані клініку.
На мою думку, слід юридично узаконити наявність медиків у бойових частинах.
Також годилося б посилити середню ланку боротьби за виживання поранених. Маю на увазі мережу військово-польової медицини, що діють (чи мають діяти) максимально близько від лінії бойових дій. А також транспортування
Адже з того, що я побачив і зі слів безпосередніх учасників, випливає, що саме несвоєчасне надання першої невідкладної допомоги, несвоєчасне і неналежне транспортування, а також відносна віддаленість клінічних баз насамперед зумовлюють високу смертність серед важкопоранених.
Можливо, мають бути створені сучасні мобільні медичні блоки, які зможуть швидко міняти дислокацію, надаючи оперативну та кваліфіковану допомогу пораненим.
– Військові кажуть: «Якби не волонтери, які збирають, пакують і везуть допомогу, ми б не змогли тримати фронт».
– Так воно і є,23 листопада ми відвідали 92 батальйон , що в зоні АТО. Їхали вантажною машиною кілька діб. Тамте саме кажуть. Більше того, обіцяють, що як звільніться, то прийдуть до Києва, щоб трохи «почистити» від хрунів і бариг Міноборони разоміз Мінохорони здорв’я. Не завадило б.
– Що привезли цього разу, окрім аптечок ?
– Буржуйки, спальні мішки, термобілизну, овочі, фрукти, тушонку. Об’їхали блок-пости, де були хлопці з Львівщини, Івано-Франківщини. Знову ж таки, на власні очі побачили, як воно воювати зимою, коли тилове забезпечення геть незадовільне. Які потреби? Чого бракує насамперед? Ну і моральна підтримка. Натомість зарядились бойовим духом. Там такі хлопці, їх голими руками не взяти. До того ж, вони знають більше ніж говорять. О першій ночі розгрузилися. Нацьому ж складі мали заночувати, Е ні. Кажуть, не треба. Ліпше де-ін-де. О третій ночі склад частково розбомбили. Це із несмішного.
– Армія кілька місяців тому і тепер – чи є різниця?
– Під час першої поїздки, ще у липні, я бачив солдатів у гумових тапочках. Патронів нема. Нормальної форми нема. Харчування – нема. То був повний хаос, якісь кинуті, забуті люди на передовій. Однак за ці місяці ситуація кардинально змінилася: тепер це армія, відносно сформована структура. Хоча, хлопці нарікають, що, крім легкої, хлопцям зброї і далі не дають.
– На державу нарікають?
– Кажуть одну річ: «Йде дерибан влади». Це дослівно. Останній раз один з командирів сказав: «Якщо знову поставлять міністром «мєнта», армія піде на Київ, Нацгвардія їх не врятує». Офіцери буквально просять довести до відома, тих, кому належить: «Головним військовим в країні має бути військовий».
Знову ж таки,не раз доводиться чути від них і таке: «Це насправді не наша війна, це війна за владу наших політиків». Розуміють, що влада їх боїться, тому не дає серйозну зброю.
Ще кажуть, що Донбас не віддадуть: «Будемо стояти до останнього», бо наволоч полізе далі.
Загалом до влади ставляться дуже критично та й воно не дивно..
– А який у них прогноз, коли закінчиться війна?
– Хлопці вперті. Кажуть: «Дайте зброю, і ми швидко розрулимо ситуацію». Разом з тим, усі стомилися і хочуть спокою. Так званий режим тиші чи «перемир’я», під час якого і далі гинуть українські солдати, називають способом винищити найліпших, кістяк протестного руху. Мовляв. Розрахунок на те, що всі інші, котрі виживуть, потім змиряться з тим, безладом що буде в країні.
– Що розказують про місцевих? Під наші танки вже не лягають?
– Люди змінилися. Бійці розповідали, що місцеве населення почало прихильніше ставитись до українських солдатів. Хоча не все так однозначно. Путінський дурман з їхніх мізків ще не вивітрився. Знову ж таки, типовою є ситуація, коли родичі воюють по обидва боки фронту. Вдень воюють,вночі чарку п`ють. Але наші солдати поводяться гідно.
Більше того, нашій армії на Донбасі почали допомагати місцеві бізнесмени, які зробили свій вибір.
– Ви щораз їдете до лінії фронту, потім назад – до Львова. Як сприймається цей контраст?
- Доки ти не розумієш суті проблеми, доки це не стосується тебе особисто, фізично чи духовно – це начебто десь далеко. Я би рекомендував багатьом людям поїхати туди – подивитися, що це і чим це пахне. Насправді там війна.
– Дякуємо за інтерв'ю.
Розмову вела Дарина Мур.
