Сьогодні в проєкті #ВідвертаРозмова_з українська журналістка, ведуча телевізійних програм, завідувачка кафедри радіомовлення і телебачення ЛНУ ім. Івана Франка Параска Дворянин.
Перед нашою розмовою я поцікавився в деяких твоїх студентів, що вони думають про тебе, як про викладачку. Найцікавішою виявилась відповідь: “Вона класна - сучасна”. Що на твою думку значить бути сучасним в журналістиці та у її викладанні?
Бути сучасним - не обов'язково бути журналістом. Кожна людина, ким би вона не працювала, може бути сучасною.
Тепер нам важливо розуміти, що журналістика суттєво змінилась. Ми маємо такий насичений інформаційний простір, що журналісту треба бути селекціонером і допомагати аудиторії з'ясувати, що є зерна, а що полова.
Важливо розуміти, що ми вже відійшли від чистого репортерства і стали журналістикою особистостей. Якщо людина хоче бути конкурентоспроможною і заявити про себе в журналістиці, вона мусить бути особистістю.
Коли заходжу в аудиторію, дивлюсь на студентів - перше, що хочу побачити, хто з них готовий ставати особистістю у журналістиці, а кому це не дуже треба.
Це так одразу стає зрозуміло?
Ні, не завжди. Були у моїй викладацькій діяльності такі випадки, коли зі студентом чи студенткою працюю, а вони ніяк не ведуться на різні мої інтенції (наміри, задуми - ред.), часом журналістські провокації, а потім раптом по завершенню семестру отримую від них класний сюжет або проєкт. Дивуюся: може списали або згенерував штучний інтелект, а починаю з ними говорити та розумію - ні, самі. Є студенти, які себе проявляють більше назовні, а хтось внутрішньо пропрацьовує свої ідеї довго, а потім видає якісний продукт.
І щодо твого питання. Щоб бути сучасним в журналістиці, необхідно постійно бути в ній. У мене 24/7 увімкнені новини. Щоп’ять хвилин я їх переглядаю. Потрібно постійно пізнавати нове, тому намагаюсь бути на всіх тренінгах, на всіх курсах, які тільки є для викладачів та для журналістів. І від цього не втомлюватися. Втомленого викладача студенти відчувають.
Ми мусимо розуміти, що наш студент – це користувач ютубу, твіттера, інстаграму, тік-току… Це людина, яка багато знає, технологічно підкована. І якщо ми не будемо встигати за ними, ми їм станемо не потрібні. Не знаю, наскільки я сучасна, але якщо студенти так кажуть, то це означає, що мої старання вони бачать.
А хто на твою думку, зараз йде в журналістику? Чи змінився цей портрет студента - журналіста?
Змінився, навіть від того часу, коли я вчилася. Пригадую, у нас на курсі було 60 хлопців і 30 дівчат. Зараз, ми маємо відчутну гендерну нерівність. До нас приходять здебільшого дівчата.
Журналістика не є професією для збагачення, радше для самореалізації. Тобто ти або від цього кайфуєш і хочеш себе реалізувати як людина, яка має що сказати і яка вміє комунікувати. Або ти переймаєшся, чи зможеш у майбутньому утримувати себе, утримувати сім'ю і накопичувати капітал.
Звичайно, є люди, які умудряються і в медіа добре заробляти. Але тоді часто виникають питання компромісу з власною совістю. Тобто, я працюю на когось і все роблю для того, щоб людина, яка мене найняла, мала вплив у суспільстві. Дай Боже, щоб цей вплив був позитивний і корисним для людей.
Змінився і студент у своїх очікуваннях. Вони вже з першого-другого курсу хочуть все вміти, все знати й вже працювати.
А куди вони потім діваються? Коли до нас проходять на практику студенти першого-другого курсів – це горять очі, вони хочуть щось робити, писати, вчитись. А от далі - а їх потім десь нема.
Вони є. Але це означає, що ми їх не захопили і не зачарували нашим фахом вже в редакції. Приходили до мене на 24-й канал і на радіо “Люкс” студенти на практику. Коли починалася рутина, так само розчаровувалися, бо не знали, як написати перше речення, як записати синхрон, як розговорити людину під час інтерв’ю. Тоді казали: “я певно, чимось непотрібним займаюсь”, бо щодня одне і ж, одне і те ж. З ними треба працювати.
Але, на жаль, в редакції не всі можуть працювати зі студентами, немає на це часу, тому ця функція покладається на університети. А в університетах, на жаль, мало практиків працює, викладачів, які були журналістами, пізнали цей фах зсередини. І це дисонує. І цей дисонанс ви відчуваєте в редакції, коли студенти туди приходять.
Зрештою, так почалась моя викладацька діяльність. Колись прийшла сваритися на рідний факультет, який сама закінчила. Спитала завідувача кафедри: “Як ви їх вчите, що я нікого не можу взяти на роботу”. А пан професор мені відповів: “Як ви така мудра, прийдіть і навчіть”. Погодилась прийти на пів року. Вже 17 років працюю в Франковому університеті і 8 - у Політехніці. Донедавна викладання поєднувала з ефірами та шеф-редакторською роботою у телерадіокомпанії.
Взагалі студенти запалюють, у них багато енергії, і хочеться разом з ними творити.
Як ти думаєш, розвиток соцмереж, телеграм-каналів, блогів - не вб’є журналістику в принципі?
Я того не боюся. І своїм студентам завжди кажу, що за телеграм не дають Пулітцерівської премії.
Телеграм чи Інстаграм - це платформи, де можна висловитися. Аудиторія мисляча, за думкою, за прогнозом, за чіткістю, ходить не лише в телеграм чи у соцмережі. Треба читати, слухати та дивитися медіа, які знають, що таке цінності та правила. І слухати тих експертів, які не є спеціалістами широкого профілю та переповідають інформацію, що не спонукає думати.
Не треба боятися соцмереж. Природно, що світ технологічно розвивається. Зараз людям вже не достатньо прочитати новину. Вони хочуть знати, що це означає. Це, до речі, для журналістів той момент, яким можна конкурувати і вирізнятися з загалу . Не завжди в соцмережах про це прочитаєш від надцяти експертів. А коли журналіст володіє базою, має добрі джерела, то він не лише повідомить новину, подасть її передісторію, а й спрогнозує, в спосіб який не суперечить журналістським правилам, що нас чекає.
Ти сказала дуже цікаву фразу про “журналіст володіє базою”. А як ти ставишся до фактично відсутньої у нас спеціалізованої журналістики? Наприклад, у нас практично немає журналістів, які можуть фахово писати про економіку, про медицину, про культуру, політику. У нас досить часто всі пишуть про все.
Як я ставлюся до спеціалізованої журналістки? Мрію про неї.
Коли працювала на телебаченні, на радіо, то людина в редакції, яка могла пояснити чому відбувають стрибки курсу долара, чому дорожчає пальне, була на вагу золота. Я за таку журналістику.
Коли вчилася, то ми могли вибирати спеціалізацію: мистецтво, економіка, політологія. До прикладу, я в університеті прослухала повний курс історії архітектури, який нам читала викладач з Академії мистецтв. Однокурсники слухали повний курс історії театру та музикознавство. Це точно могло придатися в роботі для тих, хто хотів писати про культуру.
Вважаю, такі курси можна впровадити в освітніх програмах і зараз.
Мені імпонують люди, які, наприклад, завершують бакалаврат з економіки чи менеджменту, політології чи філософії, а потім на магістратуру йдуть на журналістику.
Ми щойно випустили курс, то серед студентів мої дисципліни слухали двоє IT-шників, історик та юрист. Я переживала, як вони опанують базові речі з чотирьох курсів на бакалавраті. Дали собі раду. Головне, щоб вони розуміли медійний процес і що важливо, щоб дотримувались правил - їх ще називають стандартами. Самого ремесла можна навчити. А от найважливіша в журналістиці - репутація. Ось з цим проблема в сучасній журналістиці.
А стосовно підготовки журналістів в сучасних умовах, наскільки змінились підходи зокрема з часів друкованих медіа?
Сьогодні треба готувати універсальних журналістів. Конвергентна журналістика матиме майбутнє. Конвергентний журналіст, або універсальний журналіст зможе втриматися на плаву і буде запотребований.
Якщо вмієш писати для радіо, для телебачення і для інформаційної агенції, ще й класно ведеш свою сторінку в соцмережі та популяризуєш себе як особу з експертністю, то все буде “ОК”.
Є, щоправда, певний нюанс. Маємо питання глибини, про яку ми щойно говорили й вузької спеціалізації, та можливість писати на всі медіа одразу. То коли пишеш на всі медіа одразу, не факт, що зможеш забезпечити аудиторії цю глибину - просто не буде часу на це.
У тих редакціях, які залишаться, думаю, постане чи вже постало питання грошей. До війни журналістика була здебільшого спонсорована. І якщо йдеться про дотації, то завжди йдеться про економію. Що робиться в редакціях? Щоб зекономити кошти, беруть людину, яка знімає, вмикається на радіо, ще й пише текст на сайт. Прогнозую, ця тенденція буде продовжуватися.
Схоже, що конвергентна журналістика з'явилась саме через відсутність грошей?
Або через скупість власників і не надто велику щедрість рекламодавців.
Але зараз є тенденція проблеми не тільки грошей, але й кадрів. Зараз дійсно важко знайти журналіста у Львові. Я навіть не кажу про суперфахового.
Перед інтерв'ю, як членкиня обласної комісії освіти, науки та інновацій, була на засіданні, де йшлося про викладання християнської етики в школі. Бракує вчителів, які могли б якісно, сучасно викладати християнську етику.. Йдучи сюди, зустріла власницю львівського готелю, яка каже: “Може знаєте когось, хто міг би працювати офіціантом”. Нам не вистачає фахових кадрів, багато українців - чоловіків і жінок воюють, у лавах ЗСУ.
Зараз в Україні війна, ми страшно втомлені та психологічно розхитані. Хтось виїхав у пошуках житла, роботи. Коронавірус “привчив” нас до підробітків онлайн, до кількох професій. Сьогодні журналістика не є найбільш оплачуваною професією. І студент, який прийшов вчитися, думає, як йому собі дати раду в час війни.
Зараз студенти пороз'їжджалися по своїх домівках, бо канікули і часто бо безпечніше. Минулі роки навчання відбувалося онлайн. Цього разу плануємо більшість часу працювати наживо.
Зрештою, є природний відбір, не можуть бути всі успішні та відомі журналісти. Завжди є відсоток людей, які себе змогли реалізувати і є ті, які не пішли в цю професію.
Є такі курси, з яких дуже багато виходить потужних журналістів та редакторів. А потім через рік інший курс, з котрого зовсім мало людей йде в професію. Потім знов потужний курс. Ніхто не досліджував цього, але така тенденція є.
Цього року була в Державній екзаменаційній комісії. І мене приємно вразили теми дослідницьких робіт наших студентів: вони аналізують американську пресу, досліджують меми, науково вивчають гумор українців, спричинений війною, аналізують діяльність українських політичних партій. Мене захоплює їхнє мислення, вміння вчитися і спостерігати. Звичайно, не всі такі, але питома вага - це саме такі студенти.
А ще багато молодих журналістів, студентів, не вміють себе подати. До прикладу вони чомусь не ведуть сторінок в соцмережах.
Найважливіше питання. Оскільки журналістика новин стає журналістикою особистостей, то особа мусить показати, чи вона такою є.. І для цього є всі можливості, платформ - більш, ніж достатньо.
Коли почала про це думати, одразу ж запропонувала на кафедрі радіомовлення і телебачення запровадити курс з розвитку особистого бренду теле- і радіожурналіста. Тепер на лекціях з цієї дисципліни спостерігаю таке: студентів поглинає ступор, коли вони отримують завдання записати відео або зробити допис в соцмережі про себе.
Мені здається, що це наслідок совкового мислення, яке ще сидить у наших батьках, часто - і в нас: “Будь як всі. Нехай тебе люди похвалять”. Ще є тяглість цієї зрівняйлівки. Думаю, що через покоління ми навчимося хвалитися тим, що ми вміємо, що знаємо, що можемо. Зрештою, наші бійці вже це продемонстрували на увесь світ. Ще трохи часу треба, щоб ми цей цивілізаційний момент пройшли. Дуже сподіваюся, що наші студенти вже зараз це відчувають і розуміють - нам справді є чим і ким пишатися. І з цього починається вміння себе подати.
Розмовляв Андрій Маринюк
