"Путіну від України потрібно тільки одне – Україна. Ніяких інших варіантів він не розглядає. Путін почав свою війну з Україною в класичних сталінсько-гітлерівських традиціях окупації. Все це вже було! Так починалася Друга Світова війна. Так Сталін входив у Фінляндію, Польщу та країни Балтії. Так Гітлер починав окупацію Європи", - вважає російський експерт Павло Мєзерін.
Власне, недавно у Львівській обласній організації НСЖУ відбувся круглий стіл на тему «Україна у сучасному геополітичному вимірі: загрози та виклики», в якому взяли участь: проф. Мирослав Дністрянський, почесний консул Королівства Нідерландів у Львові Богдан Панкевич, проф. Іван Ровенчак, політолог та соціолог Володимир Подгорнов, редактор інформаційного агентства Галінфо Віктор Шаповал та гість із Санкт-Петербургу, політолог Павєл Мєзєрін. Модератором виступив доцент ЛНУ ім. Івана Франка Ігор Зінько. Беручи до уваги сучасну геополітичну ситуацію на кордоні із Росією, найбільший інтерес в учасників викликала позиція та виступи Павла Мєзеріна.
Опозиційний політик, політолог з Санкт-Петербургу Павло Мєзерін входить до групи опозиціонерів, критично налаштованих до чинної російської влади. Її представники мають сміливість відкрито висловлювати свої погляди. Крім того, Павло Мєзерін – активіст громадського руху "Вільна Інгрія" - він промотор ідеї незалежності Санкт-Петербургу і виступає за європейське майбутнє північно-західного регіону Росії. Наша країна для Павла Мєзеріна не чужа. Останні роки він працює в Україні як політичний консультант, був учасником практично всіх виборчих кампаній, починаючи з президентської 2004 року, яка завершилася перемогою "помаранчевої революції".
"Революція гідності" стала для Павла рубіконом. За відкриту підтримку "Євромайдану" та прогнози щодо падіння режиму Януковича і краху політики Путіна в Україні на початку лютого цього року Павло Мєзерiн був вимушений покинути Росію – після "перших виховних" розмов та реальної загрози арешту з боку відділу "Е" (боротьба з екстремізмом) ФСБ РФ у Санкт-Петербурзі.
Юрій Кміть. Журналістські кола України з обуренням спостерігають за інформаційною війною, яку розв'язали проти України державні російські медіа. На твою думку, настільки інформаційний простір Росії, клімат у засобах інформації є порівняльним до України.
Павло Мєзерін. Сьогодні роботу ЗМІ в Росії і Україні порівнювати неможливо. Це два різні полюси. Вільний інформаційний простір європейської демократичної держави і як її антипод – масований державний агітпроп тоталітарної квазіімперії. Практично всі ЗМІ Росії підконтрольні державі, навіть якщо належать приватним особам. Вільні ЗМІ живуть суто в інтернеті. Дивом виживають телеканал "Дождь", низка друкованих видань, як-от, "Нова газета" і журнал "Новий час", плюс ще Кремлем дозволено, як маркер, що свобода слова не вмерла повністю – радіо "Ехо Москви". Над кожним з них щодня висить "дамоклів меч" можливого відкликання ліцензії і закриття з будь-якої надуманої причини. Власне. приводом може стати всякий матеріал, запідозрений в нелояльності до влади. У ліпшому випадку "пришиють наклеп" і штраф, в гіршому - екстремізм і кримінальну справу.
Юрій Кміть. Російські журналісти в Україні сьогодні часто або в центрі скандалів, або стають учасниками неприємних історій . Недавно навіть двоє загинуло , попавши під обстріл. Чому так все складно, як ти гадаєш?
Павло Мєзерін. На жаль, журналістика як професія вироджується не лише в Росії, але скрізь у світі. Просто, в Росії сьогодні це як ніде помітно. Кремль інформаційній війні і пропаганді приділяє величезну увагу. Потрібно віддати належне Владиславу Суркову, він зумів донести до Володимира Путіна розуміння того, що сучасні війни виграються не на полі бою, а в інформаційному просторі.
Російські журналісти сьогодні приласкані владою, отримують великі навіть за міжнародними мірками гонорари. І дуже мало тих, хто здатний чинити опір цій спокусі. Особливо, якщо за підсумками вдалих "операцій", на зразок кримської, ще і нагороджують державними нагородами. Відчуття причетності до "загальної великої справи" довершує "професійну смерть" журналіста. Російські журналісти в Україні сьогодні діляться на дві частини: 1. Голодні, переслідувані на Батьківщині фанатики своєї справи, поборники честі і справедливості, які пишуть за копійки, а деколи і безплатно в опозиційних виданнях, ведучі Живого Журналу і блогери, вони у меншості; 2. Ремісники-заробітчани, що гонять "джинсу" і поширюють відверту брехню для російських державних засобів інформації.
Юрій Кміть. Павло, ти був на Майдані в Києві, писав про події для російських друзів та медіа. Мені цікава твоя думка про роль Майдану в українському суспільстві, з точки зору розвитку та закінчення цього соціально-революційного процесу.
Павло Мєзерін. Євромайдан у своєму фізичному стані на цей момент закінчений. Він виконав свою місію. Злочинна влада Януковича в країні ліквідована . Точно так через деякий час після Помаранчевої Революції втратив актуальність і самоліквідувався Майдан -2004. Суть в іншому. Український Майдан став явищем, називним ім'ям, у тому числі далеко за межами України . Велика сила у Майдані! Він в Україні скрізь! Складно це пояснити словами. Це дуже сильно відчуваєш, коли потрапляєш в Україну із зони несвободи. Майдан – ця назва пасіонарної енергії українського народу. І щільність її настільки висока, що новим вибухом може накрити дуже багатьох і далеко-далеко. Усі російські політики це розуміють. Це розуміють абсолютно всі історики і політологи, хай які політичні погляди вони сповідують. Розуміє це і ще один політичний діяч з купою комплексів і манією величі, той, що Крим захопив, і що не знає, що тепер з ним робити далі. Розуміє і боїться.
Юрій Кміть. Павле, повернімося до сьогоднішніх подій в Україні. Новообраний Президент України проголосив мирний план урегулювання конфлікту на Сході України. На твою думки, з ким доцільно вести переговори?
Павло Мєзерін. Ефективність таких переговорів надзвичайно низька, їх практично немає з ким вести. Очевидно, що домовлятися із лідерами невизнаних сепаратиських республік немає змісту, бо вони несамостійні і самі нічого не вирішують.
Сумніваюсь, що є доцільність вести переговори з їхніми спонсорами та натхненниками – адже їхнє завдання ще не виконане, і вони зацікавлені у подальшій дестабілізації ситуації.
Мені вся ця ситуація, коли різні групи бойовиків невідомо кому підпорядковуються, а подекуди просто перетворюються у автономні бандитські загони, нагадує Ольстер в період перших років існування Ірландської Республіканської Армії. Тоді протягом десяти років всіх бойовиків-аматорів перестріляли, але їм на зміну прийшло покоління ідейно загартованих прихильників. Якщо в Україні події пройдуть за таким сценарієм, то я не здивуюсь.
Юрій Кміть. Росіяни та українці є близькими народами. Це неможливо заперечити. Що відбувається нині з російським народом, який перетворився у ворожий табір, що масово підтримує агресивну політику Путіна проти України. Чи будемо ми ворогами?
Павло Мєзерін. В Україні свідомо чи несвідомо спрощують цю проблему. В Росії це спрощують з наміром, там працює пропаганда, що поділила український народ на "бандерівців" та проросійських громадян.
Але все набагато складніше, ми мали приклади у 20-му столітті масового народного психозу, коли під впливом державної людиноненависницької пропаганди нації починали світові війни. Росія склеєна із різних територій, культур, мов, діалектів. Звичайно, ідеологічна машина підпорядкувала собі 85 % свідомості населення, але тих 10-15% інтелігенції залишається тою іскрою розуму, яка ще тліє.
У Росії сильне географічне розшарування, росіянин у Москві та в Сибіру – це зовсім інші росіяни, це інша ментальність. При переписі населення у Петербурзі були тисячі громадян, які в графі національність писали "петербуржець", а на території Сибіру десятки тисяч писали про свою національність – "сибіряк". Тобто, все набагато складніше. Але я вірю, що штучне спотворення свідомості росіян щодо українців зникне з часом, як і зникне "режим Путіна". Якщо довго сидіти на березі річки Яндзи, як говорив один китайський філософ, то її течія пронесе мимо тебе труп твого ворога . Так і український народ повинен трохи зачекати, поки течія великої ріки історії пронесе мимо обломки російської квазіімперії.
Культурні та історичні зв'язки наших народів в часовому вимірі закладалися століттями і на них не вплине навіть тридцятирічне перебування Путіна та "газової номенклатури" при владі в Росії. Ми будемо дружити разом у спільному європейському просторі. Другого варіанта нема.
Юрій Кміть. Чого ще можна чекати від Путіна?
Павло Мєзерін. Путіну від України потрібно тільки одне – Україна. Ніяких інших варіантів він не розглядає. Путін почав свою війну з Україною в класичних сталінсько-гітлерівських традиціях окупації. Все це вже було! Так починалася Друга Світова війна. Так Сталін входив у Фінляндію, Польщу та країни Балтії. Так Гітлер починав окупацію Європи. Але його план з дестабілізації континентальної частини України спрацював лише частково. Він був упевнений, що «спалахне» вся південно-східна Україна, яка в уяві Путіна - завдяки впливу «придворного філософа» Олександра Дугіна - є «Новоросією».
Путін захопився імперською ідеологією в часи президентства Дмитра Медвєдєва, коли він обіймав посаду прем‘єр-міністра. Саме це захоплення геополітикою стало одним з основних каталізаторів його повернення в президентське крісло. Путін захотів увійти в історію «збирачем земель руських». Він свято вірить у свою місію і в те, що без України повноцінною регіональною імперією Росія не стане. І в цьому він правий! Тому доки Путін живий і при владі, то Україні очікувати від нього доведеться тільки нових різноманітних спроб окупації.
Юрій Кміть. Чим ви займаєтесь у нас? Робота, сім’я, хоббі.
Павло Мєзерін. У мене є чималий досвід практичної політики. Я бул політологом-практиком, вів виборчі кампанії. Україною я цікавлюся все своє свідоме життя. На кафедрі політології філософського факультету Санкт-Петербурзького державного університету я п‘ять років вивчав відносини України і Росії. Моя дипломна робота називається «Ідеологія правого радикалізму в Росії і Україні. Порівняльний аналіз». Захищався я в гробовій тиші, після чого мені не поставили жодного запитання. Мабуть, про предмет моєї доповіді шановна професура мала туманне уявлення.
Вперше я потрапив до України в листопаді 2004 року у ролі міжнародного спостерігача на виборах Президента України. Знову ж таки, на той час в мене був достатньо серйозний досвід практичної політики. Проводив виборчі кампанії, плюс двічі обирався депутатом муніципалітету «Піскарьовка».
Різниця у вивченні України в теорії й на практиці настільки вразила мене, що з того моменту Україна стала для мене частиною мого вже не наукового, а реального, «живого» життя. Крім того, ті революційні дні стали етапом у моєму особистому житті. В знаменитій ТВК №100 Кіровограду я познайомився з журналісткою відділу політики місцевої газети «Ведомости плюс» Інною, яка через два роки стала моєю дружиною і народила мені двох козаків, громадян України Данила та Мирона.
Юрій Кміть. Дякуємо за розмову.
Фото - polit.pro
