"Особливо прикро було, коли після захоплення терористами адміністративних будівель деякі наші студентки-відміннички з вікон гуртожитку вивішували російські прапори. Проте керівництво університету до останнього публічно демонструвало проукраїнську позицію."
Від початку російської збройної агресії 18 державних та 1 приватний заклад вищої освіти Донецької, Луганської областей і Криму були змушені виїхати на підконтрольні Україні території. Серед них і Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Одна зі співробітниць цього університету, Олена (ім'я змінено), розповіла Гал-інфо про те, як навчальний заклад переїжджав і як працює зараз.
До війни
До війни Олена була звичайним викладачем кафедри теорії літератури та компаративістики факультету української філології та соціальних комунікацій, працювала переважно зі студентами філіалів - відокремлені структурні підрозділи Ровеньківський і Стахановський факультети.
“Загалом на 2014 рік до складу університету входило 6 факультетів (3 з них - відокремлені структурні підрозділи), 8 інститутів, 6 коледжів, 3 ліцеї. Навчалося майже 18 тис студентів, працювало більше 3 тис співробітників”,- розповідає Олена.
Захоплення Луганська
“Для нас війна почалася разом зі збройним протистоянням на Майдані, бо навіть студентам факультету української філології та соціальних комунікацій та інституту історії, міжнародних відносин і соціально-політичних наук доводилося пояснювати, що відбувається в країні. Особливо прикро було, коли після захоплення терористами адміністративних будівель деякі наші студентки-відміннички з вікон гуртожитку вивішували російські прапори. Проте керівництво університету до останнього публічно демонструвало нашу проукраїнську позицію: колектив брав участь у заходах до 200-річчя Т. Шевченка, коли відбулися перші масові сутички з тітушками, у квітні на подвір’ї університету проводили акції за єдину й неділиму Україну, у травні в актовій залі університету було організовано зустріч із кандидатом у президенти Петром Порошенком.”
Усе це відбувалося навіть попри те, що університет і гуртожитки розташовані всього за кількасот метрів від СБУ, яка була ще з квітня захоплена сепаратистами. У травні вони захопили і п’ятий гуртожиток, профілакторій та почали приходити зі зброєю до керівництва університету. Протягом червня в різні корпуси університету було 10 влучень з артилерійсько-мінометного озброєння.
“Перед травневими святами студентів розпустили на, здається, двотижневі канікули, після яких довелося швидко завершувати навчальний рік, проводити державні іспити та видавати дипломи, аби не наражати студентів на небезпеку, адже ситуація в Луганську стрімко загострювалася, а викладачам, які їздили у відрядження до філіалів у Ровеньки, Стаханов, Старобільськ, доводилося минати до 5 блокпостів з озброєними напів п’яними покидьками. Тоді на кафедрі ми обговорювали потребу вивезення документів до Старобільського факультету, розробку якихось сценаріїв на випадок війни, адже розуміли, що українські філологи й історики першими опиняться під загрозою знищення. Але керівництво намагалося нас заспокоїти, та й ми десь глибоко в душі сподівалися, що все це непорозуміння, як тоді здавалося, швидко завершиться.”
У відпустки викладачів відправили вже з середини червня, вони навіть особисті речі з кафедри не забрали, адже були впевнені, що, якщо не в середині серпня, то 1 вересня точно повернуться на рідну кафедру. Ця впевненість зникла лише 1 вересня 2014 р., коли Луганськ захопили російські війська. Тоді всі опинилися в ситуації невизначеності й розгубленості: як жити далі, де і як працювати, як довго це триватиме.
Евакуація університету
Евакуації в прямому розумінні цього слова не було. Коли керівництво зверталося до МОН із питання, що робити, бо в Луганську вже почалися бойові дії, то їм відповідали: “Хлопці, тримайтеся”. Таким чином час для евакуації було втрачено (навіть трудові книжки співробітникам довелося потім забирати самотужки, хто коли зміг), а самим проректорам та співробітникам, що залишалися охороняти університет, на початку вересня довелося тікати з Луганська навіть не зібравши речі. Один із проректорів 2 місяці перебував у полоні бойовиків.
Під час літньої відпустки більшість співробітників їхали з Луганська хто куди міг і сподівалися, що 1 вересня повернуться додому й на роботу, і все буде, як раніше. Але коли прийшов час виходити на роботу, то стало зрозуміло, що в Луганську університет не зможе працювати.
“Після Дня Незалежності керівництво (а всі наші проректори все літо прожили в центральних корпусах університету на вул. Оборонній, ніби власною присутністю намагалися вберегти Alma Mater від обстрілів) почало збиратися в Старобільську (райцентр за 100 км північніше Луганська) на базі відокремленого структурного підрозділу університету й планувати початок навчального року там. Усім вишам-переселенцям того року на місяць продовжили вступну кампанію і навчальний рік для нових студентів розпочався 1 жовтня. Зрозуміло, що за умов неможливості проведення повноцінної вступної кампанії, набір був мізерний. Водночас перед університетом постало завдання фактично розшуків і збору існуючих до цього студентів. Куратори і викладачі намагалися додзвонитися до своїх студентів, писали їм у соцмережах, але дуже часто телефонний та інтернет-зв’язок були відсутні. Встановлення контакту й роз’яснення, так де ж працює справжній університет, тривало весь перший семестр.”
Цікавою на той момент виявилася позиція МОНУ. Фактично воно кинуло виші Донбасу напризволяще, але, мабуть, аби не викликати бурю протестів серед батьків і студентів, водночас запровадило т. зв. технічне переведення студентів університетів з ОРДЛО до будь-якого ЗВО України на попередніх умовах.
“Таким чином ми втратили певну кількість контингенту студентів. Ситуація зі студентським складом ускладнювалася ще й тим, що дехто залишився на окупованій території і вийшов на заняття в Луганську, цьому сприяли й ті викладачі, які також залишилися працювати в Луганську й всіляко заманювали туди студентів. Частина цих студентів так і закінчили обидва Луганські університети.”
Вступна кампанія 2014
2014 р. вступну кампанію розпочали ще в Луганську, деякі абітурієнти навіть встигли подати документи, але довелося її згорнути заради безпеки людей.
“Відновили вступну кампанію лише у вересні вже в Старобільську, але час було втрачено та й можливостей проводити профорієнтаційну роботу ще не було, тому набір був дуже маленьким. Тоді ситуацію трохи врятував вступ до магістратури та на спеціаліста своїх випускників-бакалаврів. За ці роки університет відновив систему профорієнтаційної роботи, тому навіть минулорічний карантинний набір не був провальним. Але таких наборів, як в Луганську, вже немає - дає про себе знати окупація найбільш заселених промислових територій Луганщини й небажання навчатися в невеличкому провінційному містечку - молодь прагне вирватися до великого міста. Університет намагається проводити роботу й з абітурієнтами з окупованих територій. І тут суттєво допомагають особливі умови вступу для такої категорії абітурієнтів, які вдалося запровадити з 2016 року за ініціативи й стараннями тодішнього депутата ВР України, а нині в.о. ректора нашого університету Віталія Семеновича Курила. Загалом з 2016 р. за програмою “Донбас-Україна” до нашого університету вступило близьку 600 студентів.”
Хоча за 7 років вдалося суттєво поліпшили профорієнтаційну роботу, про ЗВО уже знають, їм більше довіряють, проте й досі від батьків абітурієнтів можна почути питання: “А який диплом ви видаєте? Державного зразка? А що буде, якщо ви завтра повернетесь до Луганська?”.
“Занепокоєння батьків можна зрозуміти, тому завжди спокійно пояснюємо, що, як би нам не хотілося повернутися додому, ми ніколи не станемо наражати на небезпеку інших, а до мирного життя Луганськ зможе повернутися не одразу.”
Перший рік не вдома
Спочатку весь ЛНУ імені Тараса Шевченка (а це 3 факультети, 8 інститутів, коледж) тіснився на базі Старобільського факультету та коледжу - двоповерхова будівля й 3 поверхи ще в одній будівлі. Поступово вдалося розміститися на придбаних і орендованих площах і поза Старобільськом - у Кремінній, Лисичанську, Рубіжному (Луганська обл.), Полтаві.
“2014 - 2015 н.р. був дуже складним, але вже з жовтня було запущено навчальний процес у дистанційній формі, а на кінець першого семестру деякі факультети й інститути змогли організувати аудиторні заняття на базі Старобільського факультету для своїх студентів, що правда, за принципом сесій заочної форми навчання. І все за умови відсутності житла, комп’ютерної техніки, попередніх наукових і методичних напрацювань, будь-яких матеріалів для роботи, стабільного телефонного та інтернет-зв’язку зі студентами. Я вважаю, що держава й суспільство й досі не оцінили справжній героїзм керівників і викладачів вишів-переселенців у відновленні роботи своїх закладів.”
Університет також зазнав вимушеної реорганізації. Вже протягом першого року евакуації довелося призупинити діяльність відокремлених підрозділів Ровеньківський і Стахановський факультети у зв’язку зі зменшенням кількості студентів і співробітників (хтось залишився в Луганську, хтось перейшов працювати в університети Києва, Харкова, Сум, Івано-Франківська та ін. міст), об’єднати деякі кафедри.
“У Луганську та інших окупованих містах залишилася величезна матеріально-технічна база університету, а не сам університет, бо, для мене, університет - це, перш за все, люди, а значна частина колективу, десь 85%, все ж виїхала. А “навчальний заклад”, що там, у 2020 р. навіть назву змінив - “Луганский государственный педагогический университет”. Мене їхнє життя абсолютно не цікавить. В Україні дипломи вишів з окупованих територій не визнають, як й інші видані там документи, і сподіваюся, що жодна влада не піде на визнання цих дипломів, бо це буде плювок в обличчя й паплюження пам’яті тих, хто залишився вірним своїй державі.”
7 років в евакуації
За ці майже 7 років роботи в евакуації університет власними зусиллями, за допомогою спонсорів, першими такими стали випускники університету, міжнародних грантів і проєктів, допомоги від інших університетів України та державної підтримки зміг частково відновити матеріально-технічну базу, розширити бібліотечний фонд, хоча й досі відчувається нестача оргтехніки, спеціалізованого обладнання, інструментів, обладнаних аудиторій.
“Нам вдається здійснювати непогані набори, навіть іноземці повертаються на навчання. Відновлено наукову роботу, що дозволяє поліпшувати кадровий склад. Загалом університету вдається конкурувати з вишами, які не зазнали таких потрясінь. Зрозуміло, що проблем залишається багато. І найголовніша - це особиста невлаштованість співробітників, адже на зарплату викладача навіть у Старобільську квартиру не можна придбати, не кажучи вже про Сєвєродонецьк чи Полтаву, тому висококваліфіковані співробітники продовжують поступово переходити до інших ЗВО України, які здатні запропонувати хоча б у перспективі житло. А запросити нових фахівців, знову ж таки, немає фінансової можливості. У Старобільську, де працює більшість факультетів та інститутів, не вистачає аудиторій та місць у гуртожитку, тому навчальний процес організований у декілька змін, а у зв’язку з поганим транспортним сполученням із містому студенти не завжди можуть добиратися додому навіть у найближчі села.”
Але як би складно не було, співробітники університету не здаються.
“Цьогоріч університету виповнилося 100 років. На цьому шляху було чимало труднощів, але було й багато досягнень. Чимало з того, що лише з 2014 р. почали впроваджувати в роботу ЗВО, у нашому університеті працювало вже не один рік. Тому такий досвід не можна просто взяти й поховати. Так, університет потребує реорганізації та модернізації, але це можливо лише за суттєвої державної підтримки, а на самому ентузіазмі й патріотизмі ми довго не протягнемо.”
Додамо, що з січня 2016 р. працює Рада ректорів переміщених ВНЗ, яка намагається виробити спільний план дій для поліпшення роботи переміщених закладів. Це тимчасовий консультативно-дорадчий орган при Міністерстві освіти і науки України, основною метою якого є координація діяльності вищих навчальних закладів України, які переміщені із зони проведення АТО/ООС (питання їх функціонування, освітньої і наукової діяльності, гуманітарного та соціального складників навчального та виховного процесу).
