Протягом минулого тижня Україну найбільше у зовнішній політиці сколихнули розведення сил в зоні ООС та переговори щодо «Нормандської зустрічі».
Не менше обговорювали, конфлікти влади і опозиції на темі війни та миру, «газові гойдалки» з Росією, «печія» американських еліт від впливу України на питання імпічменту Трампа, нові формати співпраці з НАТО та ЄС.
«Президент миру» та «Ні капітуляції» на паузі очікування
Залишився лише один умовний крок до розблокування «Нормандської зустрічі». Розведення сил у Золотому було успішно і поки без катастрофічних наслідків завершене. Розпочалось розведення сил у Петрівському. Україна все більше демонструє волю до виконання обіцянок і це турбує Кремль.
Росія вкотре намагається зірвати зустріч у «Нормандському форматі». І знову у своїх інтересах намагається створити враження, що зриває зустріч Україна. Спочатку РФ обстрілює наші позиції у Петрівському, а потім подає сигнал білою ракетою з меседжем «ми готові до розведення сил». Після відкладення розведення зі сторони України уся російська пропагандистська машина починає кричати «Україна не хоче миру». Так виглядає російський примус до «миру», або провокування до «відмови від миру». Та ми теж не пасемо «задніх». У інший день вже ми повторюємо «трюк з ракетою». Врешті решт розведення починається, а «Нормандія стає все ближчою». Вже навіть називають приблизні дати саміту: 24, або 26 листопада. Торги тривають.
Та найголовніші події відбуваються не в зонах розведення, а в підготовчих дипломатичних консультаціях. В Зеленського хочуть обговорення імплементації окремих «мінських пунктів», а в Росії цілісного процесу та документу. У Кремлі далі пробують проштовхнути ідею «плану Нормандської зустрічі», щоб виключили звідти питання Криму, можливої фінансової відповідальності агресора за власні дії і щоб включити до нього рамкове погодження текстів законопроектів про місцеві вибори і особливий статус, а також питання «газової угоди». Якщо такий «план» буде погоджений – це фіксація програшної переговорної позиції України і неприйнятні поступки.
Ми продовжуємо отримувати негативні сигнали з Європи. І мова не лише про скандальну заяву Еммануеля Макрона про «поганих українських нелегалів». До речі, сигналом щодо майбутнього війни на Донбасі також є і продовження низки безпекових програм для України, до прикладу, британської програми навчання українських військових на 3 роки. Віри в мир нема? На сьогодні, Європа хоче миру не в Україні, а економічного миру з Путіним. Дуже добре видно, що Росія не тільки нікуди не поспішає, а ще й намагається затягувати та відтягувати «Нормандську зустріч». Єдине тому пояснення – Росія хоче зустрічі з Зеленським, що матиме значно менші рейтинги та значно меншу політичну легітимність, бо тоді розхитувати ситуацію всередині України буде значно легше. А «розхитування» - це тактична ціль Путіна. На жаль, проміжна перемога України в Міжнародному суді ООН у справі щодо фінансування тероризму від РФ та дискримінації кримських татар поки нічого не вирішує. Війни виграються не в судах, а виключно на театрах бойових дій.
Єдиним і безальтернативним варіантом сьогодні є публічна позиція президента Володимира Зеленського, що Україна пообіцяла і виконала попередні технічні умови, але не збирається виконувати нові вимоги щодо «плану зустрічі», які «на ходу» вигадує Путін та його технологи. Настав час йти у ва-банк. Бо якщо цю позицію публічно не позначити, то на «Нормандську зустріч» їхати просто не можна. Тим більше, українське суспільство просто не сприйме нові домовленості а-ля «Мінськ-3», що неодмінно виникнуть у разі наявності «плану зустрічі». В такому випадку ми ризикуємо отримати внутрішню дестабілізацію. При цьому, дестабілізацію як справедливу, так і неймовірно небезпечну. Донбас сам по собі фінансово і політично зараз велика загроза. І без «статусу». Зеленський просто не зможе імплементувати обіцяне у «Нормандії». Як би позитивно він не намагався представити нові домовленості. І перший постріл у щодо Донбасу в Україні завершиться ризиком втрати держави.
Нашу позицію продовжує ускладнювати і «енергетичне питання». В базовому прогнозі Національного банку на 2019-2021 рр. очікується скорочення транзиту газу територією України у 3 рази до 2021 року. Профільний міністр заявив, що ми готові до повної зупинки транзиту російського газу з нового року. Також є інформація про можливий реверс газу, що з «німецького хабу», що з «трансбалканського» напряму. «Нафтогаз» подав до Стокгольмського арбітражу черговий позов проти «Газпрому», а ключовою вимогою РФ є саме відмова від судових та антимонопольних претензій на суму 22 мільярди $. Росія хоче транзиту на власних умовах, Україна не поступається, а, отже, переговори поки безрезультатні і знаходяться в очікуванні «Нормандських». Після рішення Данії не менш потужним ударом по Україні могла стати спроба Німеччини допомогти Росії обійти європейське законодавство в частині побудови «Північного потоку-2». Німецький Бундестаг це рішення провалив. Зараз проект можна лише сповільнити, не зупинити. І лише завдяки санкціям США.
Протягом минулого і цього тижня між різними елементами влади та опозиції відбувались «кулуарні» та публічні дебати щодо Донбасу. З однієї сторони, у команді Петра Порошенка понизили градус «вуличних процесів». І це може бути одним з факторів «гальмування» кримінальних розслідувань проти оточення екс-президента. На «каналізацію протесту» вплинули і окремі сили, які асоціюють з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим.
З іншої сторони, активізація відбувалась у інформаційній площині. Мова і про скандальні стріми, і про імітацію-виставу захоплення «Прямого» озброєними людьми, і про візит Порошенка до Станиці Луганської з «інспекцією розведення». Як наслідок, відбулось пожвавлення кримінальних розслідувань та політичних кроків у іншій площині. Проти нардепки «Європейської солідарності» Софії Федини було відкрите кримінальне провадження, заява про злочин була написана і на відомого на Львівщині медійника Остапа Дроздова. В цю «львівську логіку» дещо лягає і справа проти нардепа Ярослава Дубневича, що відомий фігуруванням у багатьох антикорупційних розслідуваннях. Дехто навіть притягує до цієї історії урядові плани щодо «Укрспирту», де ніби-то присутні інтереси впливових осіб, що наближені до партії «Свобода», яка теж активний учасник акцій «Ні капітуляції».
Активна позиція окремих політичних кіл Львівщини явно дратує Банкову. Йдуть взаємні пресинги та залякування. Політичний баланс стає все більш хитким. Справи екс-міністра енергетика Насалика та Насірова вже в Антикорупційному суді. Такий фон змушує Порошенка та Дубневича переписувати активи на власних синів, що означає потенційне побоювання арешту цих активів, а, отже, загострення ситуації. А корупційні епізоди в «Слузі народу» чомусь потрохи затихають. Затихають у кабінетах влади. Хоча і сам Зеленський чи його найближче оточення у корупції помічені ще не були.
Україна і далі викликає «політичну печію» в Дональда Трампа
Зеленський так і не зміг уникнути «залучення» в американські вибори 2020. І завдяки створеним командою Порошенка передумовам. І розкриттям скандальної телефонної розмови. І необдуманим «контактам» представників Зеленського з представниками Трампа. А президент США тим часом анонсував публікацію стенограми ще однієї розмови з Зеленським. На жаль, Трамп ще з 2016 року сприймає Україну як джерело політичних проблем. Мова тут і про «втручання» та справу Манафорта, і про односторонню позицію керівників України, і про наслідки «газового залучення» родини Байдена. The Washington Post навіть написала про давню «непереборну ненависть» Трампа до України.
І «тіні» виборів 2016, і «газова тінь» Байдена сьогодні є основним інструментом зовнішнього тиску та втягування України у «велику гру». Що блокує підтримку зі сторони США. При цьому, в команді Зеленського не було, а після провального візиту в США і далі нема бачення як все це професійно «розрулити». Слів Зеленського недостатньо ані Трампу, ані американським демократам. Ми опинились у «пастці та ямі безвиході». Частина Демпартії ще й розчарована в Зе через побоювання щодо його змови з Трампом. Та й заяв Зеленського про «посла-демократку» Йованович теж ніхто не забув. Україна та Зеленський стають для американських кандидатів токсичними темами.
Все це вже заважає такій необхідній для нас двопартійній підтримці з боку США. Чого тільки вартує колективний лист проти «Азову», рішення держсекретаря Майкла Помпео скасувати візит в Україну чи ліквідація посади спецпредставника США по Україні, яку займав Курт Волкер. Тепер посилення допомоги Трампа дехто може сприйняти як спробу підкупу політичної лояльності в Україні. Тому Україну, на жаль, не очікують «пряники».
Що демократи, що республіканці політично б’ють по нас «кнутами». Це видно у свідченнях перед Конгресом дуже різних екс та чинних посадовців. Ці свідчення є викривальницькими для багатьох українських політиків, до прикладу, для Шокіна, Луценка, Авакова. Дії деяких з них описуються як настільки деструктивні, що шкодили Україні. Окрім того, стає очевидною пряма залежність деяких з них від США. У заявах заступника Державного секретаря США Джеймса Кента вперше на такому рівні навіть згадується термін «троллінг порохоботів». Багато вони і пояснюють, зокрема, пасивність США під час агресії РФ у Керченській протоці чи чому нова українська влада так і не народила «карну підозру» Порошенку. Видно і як у США незадоволені зростаючим олігархічним впливом Коломойського на Зеленського.
Україна поступово стає лише м’ячиком для політичного пінг-понгу. При цьому, бути м’ячиком для пінг-понгу – не дорівнює бути на радарах світової політики. Бути у заголовках ЗМІ – не наша мрія. Бо нас цікавить Донбас, фінансова та військова підтримка, Північний потік-2 і т.д. Цього заголовки не вирішують. Як писав раніше, то так і сталось: «женили нас без нас». З усіма наслідками. Україну та Зеленського все одно використовують у президентських виборах 2020 у США. Навіть якщо Зеленський тихо і без жодних дій буде спостерігати. Трамп на днях запросив Зеленського до Вашингтону. Гарна новина? Ні. Трамп хоче, щоб Зеленський приїхав і сказав лише одну фразу: «Пан Трамп ніколи на мене не тиснув. 100%». Більше нічого. Такий результат деструктивної політики попередньої влади та наївного непрофесіоналізму чинної влади.
НАТО та ЄС: «забуття» чи «негучне перезавантаження»?
Чи не забула «зелена влада» про інтеграцію в ЄС і НАТО? Багато кого може обурювати, що з офіційних заяв ця тема якось дещо випала через Донбас. І її відверто не обговорюють в українському суспільстві, політикумі та ЗМІ.
Та не все не так погано. У НАТО вже прийнято рішення про новий формат співпраці з Україною і буде окремий керівник, що ним займатиметься. Україна офіційно не виступає з повторною заявкою про план щодо членства в НАТО, але взялась за погодження детальних планів втілення основних засад цього плану без самої формальності. Україна звернулась з проханням про приєднання до Програми розширених можливостей (EOP). Нам важлива не політична декларація, а пришвидшення шляху трансформацій. Шлях важливіший за папірці. Бо лише реформи дають якісь гарантії. Для цього і будуть певні зміни в форматах допомоги Україні та у процесах з переходу нашого оборонного сектору на стандарти НАТО. Тут мають бути реальні «дорожні карти» з виконання тих чи інших нормативів. І якщо ці процеси саботуватимуться, а обіцяних секторальних реформ не буде, то все це поховає «скепсис Заходу».
З приводу інтеграції до ЄС, то звичайно був негативний період після скандальних заяв Зеленського у телефонній розмові з Трампом. На сьогодні, Європа більше сконцентрована на проблемі миру на Донбасі, аніж на розвитку стратегічного партнерства з Україною. Тут так само не варто «вигадувати велосипед», бо усім зрозуміло, що лише конкретні реформістські закони наближають нас до економічно-соціальних та політичних стандартів Європи. Парламент вже прийняв низку корисних для співпраці з ЄС законів, зокрема, щодо закупівель, митниці, торгівельних умов, стандартизації, протидії відмиванню коштів. Поруч з тим, з критикою Європи зіштовхнулися судова та прокурорська реформи. Найголовнішим тут для нас є впровадження Угоди про Асоціацію, що надто повільно втілювалась протягом останніх років. Важливим є і перегляд низки її застарілих положень в частині юстиції, енергетики, мит та торгівельних квот, бо Україна та її бізнес тут явно знаходяться у несприятливому становищі. Тут ще багато кропіткої малої роботи.
Олексій Роговик,
політичний експерт та голова аналітичного центру Free Voice IAC,
спеціально для «Гал-Інфо»
