Багато закордонних медіа, описуючи ситуацію в Польщі, говорять словами однієї зі сторін конфлікту. Таким чином вони нічого не пояснюють своїм читачам, але беруть участь у внутрішній польській політичній боротьбі. Це нічого доброго не віщує.
Цій самій спокусі піддається також багато українських журналістів, які замість аналізувати і популяризувати нові способи діалогу, комунікації чи зміцнення співпраці в експертних, політичних чи бізнес-середовищах, займаються боротьбою „за польську демократію”.
Поточні події в Польщі – це ефект багаторічного зростаючого конфлікту навколо двох різних точок зору. Ще на початку 1990-их розпочалася досить гостра дискусія на тему того, чи соціально-економічна трансформація відбулася правильно чи можна було її провести повністю інакше.
Невдала спроба люстрації 1992 року і відставка уряду Яна Ольшевського залишили в рядах партії «Центристська угода» (Porozumienie Centrum) рану, яка з того часу ставала все більшою. Такій ситуації сприяв той факт, що до соціально-економічної трансформації в Польщі одні були готові як в освітньому плані, так і віковому, а інших вона відкинула – або на декілька років, або повністю. Попри зусилля, спрямовані на розвиток, він не був рівномірним з точки зору цілої країни. Зрештою, в Польщі і досі є величезна прірва між великими містами і провінцією. Внаслідок політики попереднього уряду вона навіть частково посилювалася, оскільки уряд збільшив централізацію на воєводському рівні, а в менших населених пунктах було ліквідовано не лише школи, але і відділки поліції чи інші державні інституції. Багато експертів описували цей процес, як „африканська модель розвитку”, де держава не розвивається, а „звивається” до великих центрів. Також у цьому контексті варто згадати про неформальний поділ на багату „Польщу А” (на захід від Вісли) і бідну „Польщу Б” (так звана „східна стіна” Польщі).
Два чинні напрямки інтерпретації дійсності, які обидва походять ще з табору Солідарності, ще більше віддалилися один від одного після катастрофи під Смоленськом. За відчуттям декого вона не була ані достатньо з’ясована, ані не було знайдено можливості незалежного розслідування. Цей конфлікт поглибили також дії Москви і ставлення польського уряду до РФ. Тодішні польські еліти, всупереч різним деклараціям, не склали іспиту і не справилися із хаосом після подій квітня 2010 року.
Ці дві точки зору, одна з яких звинувачує Громадянську платформу (ГП) у державній зраді і веденні урядової політики „теплої води в крані”, а інша звинувачує партію Право і справедливість (ПіС) у провінційності та веденні антидемократичної політики, протистоять одна одній уже багато років. Кожна з них має власні медіа і скоординовані спільноти навколо таких ініціатив, як Комітет захисту демократії, Клуб польської газети чи Сім’я радіо Марія. Однак варто наголосити, що в останні роки як в інформаційному просторі, так і в світі культури домінував пов’язаний із попереднім урядом істеблішмент, створюючи і підтримуючи дружні до себе еліти, а найбільші польські медіа тримали над цим усім «захисну парасольку».
Ці два табори, які виникли внаслідок вищезгаданих процесів, характеризували по різному, навіть як „секту” (ПіС) чи „мафію” (ГП). Термін «секта» пояснюється відданістю представників ПіСу особі Ярослава Качинського, а «мафія» – структурою бізнес-зв’язків, якою керував з партійного ключа Дональд Туск. Перша формація впродовж років функціонувала за принципом оточеної фортеці, її ігнорували та атакували з владного табору, а також з боку пов’язаних із владою журналістів аж так сильно, що в поєднанні із помилками, безгосподарністю та нахабством попередньої влади – партія ПіС отримала на останніх виборах достатню народну підтримку, щоб самостійно взяти до своїх рук владу в державі, вигравши як президентські, так і парламентські вибори.
Проте це не призвело до завершення конфлікту, навіть навпаки. Попередній уряд (Громадянська платформа + Польська селянська партія (ПСП)), уже як опозиція (ГП + ПСП + партія Сучасна) з моменту оголошення результатів розпочав атаку на нову владу. Новий уряд, натомість, зробив багато помилок, при цьому не маючи такого доброго PR та експертів з іміджу, як це було у попередників, які навіть найбільші поразки та скандали могли повернути на власну користь або хоча би відсунути їх на дальший план, без великих втрат для іміджу. Також важливим є питання кадрів – ПіС із самого початку не приховував, що планує „очистити” державу від попередників. Основна проблема – це набір експертів та людей, яких має партія для вибору на високі посади. На думку більшості фахівців, лавка професіоналів, пов’язаних із ПіСом, є дуже короткою у багатьох сферах.
Поточний конфлікт нагадує події 2005-2007 років, коли при владі був ПіС, і коли велася агресивна, а деколи і брутальна пропаганда проти їхнього уряду, політиків, і навіть виборців. Офіційно, як тоді, так і тепер, партія Право і справедливість хоче завершити процес декомунізації, виправити помилки трансформаційного періоду, очистити державу від людей, раніше пов’язаних із комуністичним апаратом, як, на думку політиків ПіСу, найбільше виграли від процесу соціально-економічної трансформації і змогли зберегти потужний вплив на економічне і політичне життя Польщі. Також варто згадати про праві і консервативні погляди більшості членів та виборців цієї партії, у тому числі про близьку співпрацю із Церквою. Така співпраця не подобається багатьом полякам. Зокрема, і тому, що партія, яка править із грацією „слона на складі порцеляни”, окрім різних дій у сфері економіки, податків, політики, освіти і загалом щоденного життя, почала втручатися у делікатні компроміси, у тому числі особливо у компроміс щодо абортів, який полягає в тому, що аборт може бути здійснено лише у 3 випадках: згвалтування, загрози життю матері або серйозної хвороби плоду. Тож ми маємо повторення 2005-2007 років – ПіС вкотре розпочав боротьбу на надто багатьох „фронтах”, що призводить до хвилі знеохочення у різних соціальних групах, замість концентрації на економічних питаннях і того, щоб спершу розпочати з успіхів.
Черговим зайвим фронтом можна назвати також запровадження нових правил роботи журналістів у польському парламенті. Саме це, разом із законом, який скасовує підвищені пенсії для працівників комуністичних служб, стало причиною нової ескалації напруження і протестів. Додатково керівництво партії допустилося ще стратегічної помилки – прийнято рішення, щоб державний бюджет голосувався разом із вищезгаданими новими правилами, які є настільки контроверсійними. Під час голосування було спровоковано спікера Сейму Марка Кухцінського, який виключив депутата від опозиції з обговорення, на що опозиція відреагувала блокуванням трибуни Сейму, тим самим унеможлививши подальший розгляд законів. Оскільки ситуацію не вдалося заспокоїти, спікер переніс голосування до іншого залу, у якому було проголосовано за бюджет, повністю ігноруючи понад 190 поправок опозиції (які та, своєю чергою, хотіла голосувати окремо - кожну!). ПіС обійшов перешкоди з боку опозиції, але список з голосуванням було підписано вже пост фактум, через що опозиція, своєю чергою, визнає голосування недійсним… На даний час жодна зі сторін не хоче піти на поступки, а багато пов’язаних із опозицією активістів розпочали „спонтанні” протести, зокрема, блокування виїзду автомобілів політиків від ПіСу із Сейму, на що, своєю чергою, мусила зреагувати поліція. На даний час опозиція розпочала поширювати неправдиву інформацію про напади на „протестуючих” і про використання сльозоточивого газу (що є нісенітницею), а своєю чергою міністр внутрішніх справ Маріуш Блащак публічно заявив, що події під Сеймом були „спробою державного перевороту”.
Підсумовуючи, поточна ситуація в Польщі є наслідком багаторічного внутрішнього конфлікту і розпалених емоцій в обох політичних таборах. На даний час Громадянська платформа в ролі опозиції поводиться так, ніби майже ніхто не підтримує чинний уряд, лише їх. Натомість, партія Право і Справедливість поводиться так, ніби ціла Польща поділяє їх бачення розвитку, оцінку історії і світогляд. На практиці, обидві сторони однаково ігнорують приблизно половину польських виборців, при цьому обидві одночасно стверджують, що лише вони бажають всього найкращого для Польщі і лише їх політика є правильною. Важко побачити тут можливість для компромісу, якщо жодна зі сторін не хоче поступитися.
Дивлячись на ці події з-за кордону – слід повернутися назад на декілька кроків. Точка зору, яка передбачає лобове зіткнення і максимізацію емоцій, відповідає найкращим зразкам інформаційних операцій. Багато закордонних медіа, описуючи ситуацію в Польщі, використовує точку зору однієї зі сторін конфлікту. Таким чином вони нічого не пояснюють своїм читачам, натомість беруть участь у внутрішній, польській політичній боротьбі. Це нічого доброго не дає. Цій самій спокусі піддається також багато українських журналістів, які замість аналізу та популяризації нових способів діалогу, комунікації чи посилення співпраці в експертних, політичних чи бізнес-середовищах, займаються боротьбою за польську демократію. Кожен уряд сусідньої держави може бути добрим для власної країни при відповідному розіграші власних козирів. Політики і уряди змінюються. Тож в інтересах України на даний час не підтримувати одну зі сторін, натомість підтримувати польсько-український і польсько-польський діалог, оскільки без компромісу в Польщі може не бути і компромісу щодо Росії чи України.
Агнєшка Пясецька, др. Адам Лельонек.
