Щоб змінити панівний клас в Україні треба жорстко регулювати фінансові витрати партій на виборах та усунути партійну монополію на висунення кандидатів до парламенту. Про це в інтерв’ю Гал-інфо заявив директор Центру політичних досліджень, відомий український політолог Анатолій Романюк.
Наближаються парламентські вибори. Чи слід очікувати масштабних фальсифікацій?
Давати попередній прогноз щодо результатів виборів на цьому етапі зарано, адже є цілий ряд поки що не очевидних чинників, які принципово можуть вплинути на кінцевий результат виборів.
Насамперед маю на увазі соціально-економічну ситуація в Україні: багато економістів прогнозують її погіршення. Якщо так станеться, то, як передбачають соціологи, можливий спалах протестних настроїв. Це, безумовно, вплине на підсумок виборів, особливо на рейтинги провладних політичних сил.
Другий чинник – це ситуація в об’єднаній опозиції. Консолідації опозиційних сил принципово позначиться на результатах виборів. Одна річ, коли опозиція дійде згоди щодо висунення єдиних кандидатів, інший варіант – традиційне взаємне поборювання.
Тому говорити сьогодні про те, яка політична сила має найбільші шанси, досить складно. Я думаю, що реальну перспективу може мати об’єднана опозиція, якщо ми говоримо про партійні списки. Звісно, існують серйозні побоювання, що влада використовуватиме адміністративний ресурс, щоб покращити результат Партії регіонів.
Які шанси в «Свободи», яка хоч поступилася своїми округами на Галичині, але так і не увійшла до об’єднаної опозиції?
ВО «Свобода» буде брати участь в виборах за списками і в рамках мажоритарних округів. Оцінка можливих результатів буде складатись із досягнень в цих двох складових. Згідно опитувань соціологічних агенцій за партійними списками «Свобода» на межі проходження. Її результат залежить, знову ж таки, від цілої низки факторів. Передовсім, наскільки вона ідентифікуватиметься з об’єднаною опозицією. Чи зуміє вона пройти передвиборчий період без помилок і втрат, а навпаки наростити довіру до себе і своїх кандидатів. Також її результат буде залежати від того, наскільки в очах виборця «Свобода» буде сприйматись єдиною проукраїнською партією, чи вона отримає поважну конкуренцію з боку інших учасників виборів в цій ніші. Єдине, що на сьогодні можна констатувати, це те, що «Свобода» не зуміла скористатися першим своїм досвідом масового перебування у місцевих радах. Її рейтинг залишився нижче від показника 5%, не отримано запасу міцності, щоб гарантовано пройти до ВРУ. Це впливатиме на її стратегію – робити наголос суто на мажоритарні округи чи і на округи, і на партійний список.
Говорити про великі перспективи партії щодо мажоритарних округів - зарано та й взагалі складно, адже ситуація може скластись так, що статус об’єднаної опозиції «не спрацює», або спрацює лише в певному регіоні, або ж перемогатибудуть ті кандидати, які активніше працюватиме на окрузі. Це все може відбитися на результатах «Свободи». Тому, з 35 анонсованих кандидатів по мажоритарних округах на перемогу, на мою думку, партія може в округах 5-10. Це означатиме, що ВО «Свобода» проведе своїх представників до парламенту і сам факт цього слід буде розглядати як значний успіх.
Щодо КОДУ. На київському рівні він майже не працює і в межах львівського вже сформувалося кілька окремих колон. Чи є якийсь шанс, що їм вдасться знайти порозуміння з єдиним кандидатом?
За рахунок чого створюється більш-менш стабільне опозиційне об’єднання? Воно формується на фундаменті спільної мети чи боротьби. Також важливим є наявність лідера, здатного об’єднувати. Сьогодні можна стверджувати, що такого опозиційного лідера немає.
Номінальний лідер – Тимошенко, але реально впливати на ситуацію вона не може, адже є проблеми з втручанням у цей вплив як з боку партії влади, так і з боку комунікаторів, які з нею тримають зв'язок.
Протистояння проти партії влади є, але спільна мета – не достатньо чітка. Провести «наших» людей у Верховну Раду – це не та ціль. Мета повинна бути у якісній зміні існуючого стану справ в суспільстві, окресленні нової перспективи. Багато говорили про програму, але те, що оприлюднили, зводиться до загальних речей, які є в контексті кожної виборчої кампанії. Тому все визначатиметься взаємовідносинами між лідерами, які входять у КОД, їх контактами, і це буде впливати на загальну ситуацію. Є побоювання, що КОД як структура і надалі буде у невизначеному стані.
Партії вже оприлюднили свої списки. У чому небезпека цих списків?
Якщо говорити про списки, то чинна система виборів цього разу передбачила альтернативу. Людина може потрапити у Верховну Раду через список політичної партії, або через мажоритарний округ де припускається самовисування. Проте головна увага в суспільстві приділена партійним спискам. Нажаль їхнє формування залишилось прерогативою партійного керівництва. Наслідком цього ми будемо мати потужний суб’єктивний фільтр партійних лідерів та номенклатури щодо попадання в списки конкретних людей. Попри чисельні заяви щодо запровадження нових критеріїв відбору, позиція керівників, доступ до них, будуть визначальними чинниками при формуванні партійних списків. Внаслідок цього, ми будемо спостерігати у списках партій людей, які раніше були у інших партіях, людей із неоднозначною суспільною репутацією, близьких співпрацівників партійних лідерів і навіть родичів. Нажаль, дані характеристики є обов’язковою властивістю в умовах закритого партійного механізму висунення кандидатів.
Вибори по мажоритарних округах, формально мають бути альтернативою системі партійних списків, оскільки перемогу отримує той, хто має відносно більшу щодо інших кандидатів підтримку виборців.Однак, мусимо говорити нажаль, вибори в одномандатних округах не здатні стати альтернативою недолікам партійних списків закритого типу. Тобто ми не отримаємо нових, впливових лідерів суспільства. Причиною цього є те, що виборче законодавство в нашій країні не передбачає фактично обмежень фінансових видатків на виборах. Тобто, для того щоб в одномандатних округах перемагали відомі і авторитетні суспільні лідери, вартість виборчої кампанії має бути низькою, щоб ці кандидати разом із своїми симпатиками могли оплатити вибори. Цей принцип діє в багатьох демократичних країнах і суспільство забезпечує потужний контроль за дотриманням встановлених норм. Наші вибори, завдячуючи діючим політичним партіям і депутатам, передбачають, що виграти округ можуть лише люди які готові заплатити за вибори декілька мільйонів доларів. Тому, говоримо, нажаль багато проблем суспільство має очікувати від партійних списків і від мажоритарних округів.
Знову актуальне мовне питання. Наскільки цей закон, який вже підписав Янукович, загрожує цілісності Україні.
Це як рефлекс Павлова. Від 1994 року, від часу дострокових президентських виборів, щораз чуємо під час виборчих кампаній про проблему мови. Логіка більшості, яка проголосувала цей закон, приблизно виглядає наступним чином: оскільки говорили вже 20 років, а самого говоріння мало, то треба приймати закон, щоб показати своєму виборцю, що вони працюють.
При цьому зацікавленість у цьому законі є як з боку влади, так і з боку опозиції. Адже відповідальність лежить як на владі, так і на опозиції. Політика – це представлення різноманітних інтересів, які є в суспільстві, та вміння віднаходити компроміси між відмінними інтересами. Це означає, що політики повинні вміти домовлятися і ставити перед суспільством проблему, яка є виявом спільного інтересу.
Натомість маємо свідоме прийняття закону, який ділить суспільство. І навіть попри слабкість агітації з боку опозиційних сил цей закон став сильним подразником для суспільства.
На мою думку, такі закони не повинні ухвалюватися. Закон прийнятий з позиції однієї групи, яка має перевагу, а інша, значить, повинна підкоритися. Тобто, мовний закон реально ділить суспільство на дві частини. Відтак, виборчу кампанію, яка мала стати загальнонаціональним форматом для обговорення проблем, які потрібно і можна розв’язувати, «заганяють» в конфронтаційну площину – за/проти, біле/чорне. Це небезпечно.
Одразу після прийняття цього законопроекту регіонал Колесніченко сказав, що в наступному скликанні Верховної Ради не буде ідіотів. Чи нормально, коли парламентар дозволяє собі так висловлюватись про своїх колег?
Народний депутат може говорити все. Має таке право. Навіть коли він звинувачує когось у чомусь, його не можуть притягнути до відповідальності, хіба що після закінчення каденції.
Однак дане питання піднімає поважну суспільну проблему політичної відповідальності депутатів. Досить часто ми можемо констатувати, що конкретна особа, яка не має переконливих суспільних переваг щодо інших, знову і знову обирається до парламенту. В багатьох випадках, це наслідок конфронтаційної конструкції політичного життя. Коли суспільство поділено на дві протилежні частини, з яких одна представляє «своїх», а протилежна- «інших», багатьом політикам стає легко жити. Їм не потрібно представляти суспільству звіт про результати своєї роботи, вони мають лише домагатись однозначної ідентифікації себе з певною групою. Скажімо, Колесніченко ідентифікує себе з тим виборцем, який дивиться на другу частину України, ворожим, скептичним поглядом. Але ж біда у тому, що цей ворожий погляд людям нав’язали самі ж політики.
Відбулося ЄВРО-2012, і ми бачили, як ціла Україна однаково реагувала на ті події. Це було погано для таких конфронтаційних політиків, адже вони можуть отримати результат тільки, коли Україна поділена і коли вона конфронтаційна, коли вони можуть звертатися до «своїх» і в різний спосіб принижувати «чужих», хоча ці «чужі» теж є українці.
В нормальній політиці такі люди не зможуть функціонувати, адже в західній політичній традиції існує політична відповідальність – і перед депутатами, і перед виборцями. В багатьох країнах є контроль за депутатами з огляду того, як вони себе поводять. Більше того, через порушення моральних засад пристави, які діють в парламентах, їх можуть навіть не допускати до засідань парламенту. Але все це існує у суспільстві де є політична відповідальність. У нашій країні цього немає, тому у нас такі політики й присутні у Верховній Раді.
Знову актуалізоване питання зміни Конституції. Які загрози несуть такі зміни?
Загрози будуть тоді, коли довідаємось хто і які зміни пропонує до Конституції.
Тобто, її можуть в черговий раз під когось переписати?
Так. Власне, цілий ряд експертів говорять про загрозу того, що нова Конституція, яку спробують прийняти на референдумі, якщо парламентські вибори не приведуть до створення конституційної більшості у 301 депутата, може бути спрямована на розв’язання проблеми 2015 року: в який спосіб обирати президента – в парламенті чи поза парламентом.
Поки що питання Конституції порушують лише окремі експерти та аналітики, політичні сили досить спокійно відносяться до цього процесу. Думаю, це пов’язано із підготовкою до виборів. І взагалі наш політичний клас – він дуже самозакоханий і не вельми працьовитий. Вже в новому сезоні вони почнуть говорити і про Конституцію і про все інше, що з цим пов’язано, але це буде лише після парламентських виборів. Хоча під час виборів варто було б запитатись виборців чи готові вони до тих змін про які говорять і які можуть з’явитись в Конституції одразу після виборів.
Опозиція йде кількома колонами, але обіцяє стати єдиним табором у парламенті. Чи вдасться їй це?
Сьогодні, на мою думку, існує тільки єдиний чинник здатний згрупувати опозицію – це влада. Якщо влада і далі буде так відчутно бити по опозиції, то вона,зрештою, переступить через себе і зможе об’єднатися. Інших механізмів поки нема.
Представники опозиція заявляють, що всі мають об’єднуватися довкола них і нічого не роблять для того, щоб об’єднатися. Відтак, реальних змін з нинішньою опозицією я не пов’язую. Зміни можуть настати лише в умовах зміни виборчого законодавства. Має з’явитися кілька нових положень. Насамперед – це жорстке регулювання фінансових видатків на вибори, що дозволить робити дешеві виборчі кампанії, а не як тепер - супердорогі.
Якщо це буде впроваджено, тоді фахові компетентні люди, які не мають грошей та підтримки ззовні, зможуть конкурувати з тими людьми, які сьогодні у Верховній Раді. Звісно, це не вигідно основним політичним силам в Україні.
Друге положення, яке слід запровадити, – це відмова від партійної монополії на висунення кандидатів. Якщо це з’явиться, то тоді ми через вибори зможемо поміняти політичний клас. Якщо ні, то й надалі будуть приходити люди, які не несуть жодної відповідальність за те, що відбувається.
Чи є загроза що вибори визнають не дійсними?
Питання полягає в тому, що слід розуміти під визнанням виборів не дійсними. Закон про вибори передбачає умови за яких вибори можуть бути визнані не дійсними. Думаю, що з цієї точки зору – вибори відбудуться. Існує ще один формат. Він стосується транзитних країн, які декларували перехід до демократичного політичного режиму. Щодо цих країн міжнародні інституції здійснюють моніторинг і оцінку виборів на відповідність наперед визначеним критеріям демократичності. В цьому плані можуть бути проблеми. Цілий ряд держав на пострадянському просторі не здали іспити на демократичність виборами, які в них мали місце. Безумовно, діюча влада буде прагнути отримати позитивну оцінку, за умови, що і «задовільно» - це позитивна оцінка. З іншого боку, складно говорити, наскільки визнання чи не визнання є дієвим механізмом. Тобто механізмом, який має бодай якісь наслідки для української влади. Слід констатувати, що у разі не визнання парламентських виборів демократичними, ізоляція чекає діючу владу, але відчувати її буде ціла країна.
Про мене, оскільки існує загроза, що вибори можуть бути не чесними, то це слід розглядати як виклик. Відповідно це висуває відповідні вимоги щодо опозиції. Досвід 2004 року показав: коли опозиція добре працює, то вона може не дозволити спотворити результат виборів фальсифікаціями. Опозиція має готувати спостерігачів, які працюватимуть по всій країні. Якщо цього не буде, то питання буде не лише щодо оцінки партій більшості, але і про якість нашої опозиції, здатність її досягати результатів.
Окремі політичні партії заявляють про те, що після виборів може настати революційна ситуація. Наскільки люди готові до нової революції?
Я вже звик не дуже довіряти заявам політиків. Часто вони говорять те, що самі воліють почути, або ж те, що хочуть почути від них. Однак маємо дані соціології, які засвідчують тенденцію: кількість суспільних виступів збільшується, їхня гострота наростає. Коли інтерпретувати результати соцдосліджень, то можна передбачити, що на осінь, після відпусток, вже традиційно рівень протестних настроїв справді може зрости.
Існують дані соціології, які говорять про високий рівень незадоволення і велику кількість готових взяти участь в акціях протесту, це близько 30%.Тобто, справді підстави для протестних дій є. Але чи можемо ми говорити про революцію? Я думаю, що ні. Тому що протест і революція – це різні речі. Революція – це якісна заміна суспільного ладу. Для того, щоб вона відбулась суспільство повинно не лише бути незадоволеним існуючим станом справ, але і бачити нову перспективу та акторів, які готові реалізувати якісні зміни. Нажаль, існуючі програми наявних політичних акторів не пропонують жодних революційних змін. Не помітно також серед діючих політичних сил таких, які б могли очолити революцію. Водночас я готовий погодитися, що, інтерпретуючи результати соціологічних опитувань та панівні тенденції, маємо підстави очікувати восени загострення протестних настроїв, можуть відбутися навіть потужні протестні виступи, але, думаю, що говорити про нову революцію в Україні - дуже складно.
Розмову вела Анна Новик.
