Член партії «Громадянська позиція», народний депутат України VII скликання Олег Канівець має за плечима не лише політичний, але й розмаїтий управлінський досвід. Колишній голова ВАТ «Радехівцукор» (1999-2004), помічник генерального директора з економічних питань Чорнобильської АЕС (2008-2009) й директор ЗАТ «Укрнафтобуріння» (2009-2012), він вільно орієнтується у системних проблемах, які наразі постали перед Україною.
В інтерв’ю «Гал-інфо» політик розповів, у якій ролі братиме участь в майбутніх місцевих виборах, поділився міркуваннями про еволюцію партії «Громадянська позиція» та озвучив нагальні кроки, які мав би зробити уряд для виведення країни із кризи. Також йшлося про неспроможність Мінських угод й альтернативні пропозиції політика щодо виходу з кризи на сході.
Пане Олеже, наша розмова відбувається напередодні місцевих виборів. Чи плануєте брати в них участь?
Особисто балотуватися до місцевих органів влади я не планую, проте, як командний гравець, буду активно підтримувати своїх однодумців. На окрузі, на якому 2012 року я обирався до Верховної Ради, маю доволі потужну команду. Це депутати Стрийської, Жидачівської міської та районної рад, міські голови Стрия, Жидачева, Моршина. Протягом п’яти років ми втілюємо різні проекти, реалізовуємо наші програмові завдання, і я хочу допомогти їм отримати ще кращий результат, ніж 2010 року.
Ви були депутатом Верховної Ради, Львівської обласної ради. Чому цього разу вирішили не балотуватися особисто?
Дійсно, я вже був депутатом обласної ради, очолював фракції «Нашої України» та «Батьківщини», тому ця робота не є новою для мене. Якби партія («Громадянська позиція», – Гал-інфо.) поклала на мене обов’язок повести команду до обласної ради, то, можливо, я би розглянув цю пропозицію. Але в партії є інше бачення. Є сформоване керівництво обласної організації, яке має на меті повести фракцію до обласної ради. А балотуватися на одному з округів я не вбачаю доцільним – краще сконцентруватися на командній роботі.
Які проблеми сьогодні турбують мешканців Стрия?
Якщо говорити про запити людей, то, мабуть, найбільшою проблемою є працевлаштування, тобто можливість прогодувати родину. Соціологічні дослідження у місті Стрий показують, що близько три четверті мешканців дуже стурбовані тарифною політикою і занепокоєні тим, що їх очікує восени. В місті відчувається брак дитячих садочків і місць відпочинку для дітей та молоді. Проблемою є алкоголізм і наркоманія. Власне, на цьому ми плануємо зосередитися спільно з міською командою. Крім того, є й екологічні проблеми (зокрема, для Стрия – це берегоукріплення та очисні споруди), однак, це уже не масштаб міста. Обидві проблеми потребують десятків мільйонів гривень, які місто не в змозі сконцентрувати в своєму бюджеті. Потрібна підтримка обласного та державного бюджетів.
Чи Стрий з довколишніми населеними пунктами може виграти від процесу децентралізації та об’єднання громад?
Без сумніву. Не тільки такі великі міста, як Львів, але й такі, як Стрий, потерпають від браку землі. Щоб бути інвестиційно привабливим для інвесторів, місто повинно мати земельний ресурс. Навіть маленькі села навколо Стрия – ті ж Добрівляни чи Заплатин – можуть розв’язати проблему. Й для них це теж було б вигідно. Вони мають дотаційний бюджет і не в змозі самотужки вирішувати свої проблеми.
Але я постійно наголошую, що децентралізація не має обмежуватися адміністративним поділом. Вона мусить мати бюджетний вимір. Потрібно суттєво розширити податкові надходження в місцеві бюджети на інфраструктуру, в першу чергу – на обслуговування доріг.
Як депутат VII скликання ВРУ, я ініціював законопроекти щодо передачі доріг місцевого значення на місця. Ці законопроекти були ухвалені в першому читанні попереднім скликанням Ради й нині є в Міністерстві інфраструктури, котре ніяк не вертає їх до сесійної зали. Якщо в контексті децентралізації ми передамо ці дороги на баланс області й баланс об’єднаної громади, то в бюджетному та податковому кодексах обов’язково мають бути закріплені й надходження на їх будівництво та обслуговування. Аналогічна реформа відбулася у Польщі, де громада отримала фінансову базу, щоб самостійно ремонтувати свої дороги. Лише після цього можна казати про спроможність громади. Бо якщо до неї неможливо доїхати, то вона не існує для інвестора.
Нам вистачить п’ять років, щоб наздогнати Польщу за якістю доріг?
За описаної мною схеми п’яти років вистачить, щоб суттєво покращити стан доріг. Зверніть увагу, що самодостатні села, котрі мають субвенцію на комунальні дороги, вирізняються добрими центральними дорогами. Наприклад, моє рідне село Нежухів біля Стрия. На його території розташоване велике підприємство «Леоні», на якому працює понад 5 тисяч працівників. Податкові надходження у сільраду від «Леоні» є настільки потужними, що село заасфальтувало практично всі бічні дороги.
Як ви оцінюєте новий закон про місцеві вибори? Це крок до посилення місцевого самоврядування чи партійної централізації?
Впродовж останніх років багато говорилося про пропорційну систему виборів з відкритими списками. Але я розцінюю новий закон про місцеві вибори як якийсь на півкрок до цієї системи. Так, він забезпечує певний вплив виборців на кінцеве рейтингування депутатів у списках, але в цілому партійні вожді постаралися не втратити впливу на їх формування. На загал є три речі, які мені дуже не подобаються. Насамперед, збільшивши прохідний бар’єр з 3% до 5%, парламентарі відрізали шлях для нових політичних сил, а також авторитетних людей, які не хочуть йти у рабство до партійних керівників. По-друге, мені не до вподоби імперативний мандат. Це значить, що в разі проходження до ради якоїсь неконтрольованої авторитетної людини, котра не буде дотримуватися партійної дисципліни, на неї може початися полювання з метою відкликання. Й третій момент – це контроль партійного центру за формуванням місцевих списків. В законі передбачено, що список в будь-яку районну чи міську раду конче має бути затверджений печаткою центрального органу партії. Це є кроком назад, а не вперед.
Повернімося трохи в минуле. 2012 року ви впевнено перемогли на окрузі й стали депутатом Верховної Ради. Чому торік не повторили успіх, а пішли за списком «Громадянської позиції»?
Я дійсно був перед важким вибором. Партія поставила переді мною завдання, від якого я, як командний гравець, не міг відмовитися. Мені запропонували очолити Центральний виборчий штаб партії й автоматично посісти місце в десятці списку. Річ в тому, що неможливо відповідати за вибори по всій країні й одночасно балотуватися на мажоритарному окрузі. Це значить від самого початку завалити один із напрямків. Тому було прийняте таке рішення.
Чого, на ваш погляд, забракло «Громадянській позиції» для потрапляння в парламент?
Волі у прийнятті технологічних рішень і коштів. Тих коштів, які нам вдалося акумулювати завдяки нашим прихильникам, партійцям і меценатам, було недостатньо. Що стосується технологічних рішень, то партія, на жаль, не пішла шляхом висування якомога більшої кількості мажоритарників, хоча підбір кандидатів Центральним виборчим штабом був здійснений. Ми могли виставити по країні від 60 до 70 кандидатів і покрити до 30% округів, але в підсумку висунули лише десятьох. Третя причина – це наше надмірне критиканство під час виборчої кампанії. Критикували у першу чергу провладну політичну силу. Виборець хотів почути від нас, чи будемо ми в коаліції, але не почув. Тобто він, мабуть, не сприйняв нас як політичну силу, здатну до конструктиву. Ну, і, звичайно, вплив справив брак зовнішньої реклами й цілковита відсутність телевізійної реклами. Ми були фактично однією політичною силою, що не мала телевізійного ролика. Хоча ми є прихильниками скасування політичної реклами (як це є в цілому світі), але в українських умовах це вплинуло на кінцевий результат.
Існує думка, що «Громадянська позиція» – це лідерська партія. Нещодавно в партії була ліквідована посада голови й заснована Координаційна рада. Наскільки Анатолій Степанович дослухається до думок членів Ради?
Я вважаю, що дослухається. На мою думку, після виборчої кампанії 2014 року Анатолій Степанович робить відповідні висновки. Він дослухався, в тому числі, й до моїх аргументів, ми внесли зміни до статуту партії й утворили колегіальний орган – Координаційну раду. Але нам треба йти далі. Потрібно розширити у верхівці партії список авторитетних і впізнаваних облич – фахівців у різних галузях. Взагалі партія, яка хоче досягти успіху, повинна мати свій тіньовий уряд – мати кандидатури не лише на посаду прем’єр-міністра чи президента, але щонайменше на половину членів Кабінету міністрів. Сьогодні ми намагаємось засвідчити, що «Громадянська позиція» відходить від партії вождистського типу (а саме так побудовані практично всі партії в Україні) й стає партією командного типу.
До речі, про лідера і команду. 2013 року ви пояснювали свій вихід з фракції «Батьківщина» тим, що Турчинов і Яценюк не дослухаються до альтернативної думки. Подібні аргументи торік наводив і екс-міністр економіки Павло Шеремета. Яценюк – ефективний керівник Кабінету міністрів?
Великі надії, в тому числі й мною, покладалися на фракцію «Батьківщина» в попередньому скликанні і на фракцію «Народного фронту» в цьому скликанні. На жаль, у «Народного фронту» ті самі хвороби, що були і в «Батьківщини». Помилка та сама, що й в усіх великих фракцій – вони перетворюють депутатів на звичайних кнопкодавів. Будь-яка пропозиція має бути погоджена з керівництвом фракції. Й те, що ця ініціатива виходить з потреб округу, не береться до уваги. У підсумку депутат, особливо мажоритарник, перетворюється на лузера. Парламент – це закритий клуб, де все вирішують керівники фракцій.
У VIII скликанні ситуація не змінилася?
Суттєво не змінилася. В VII скликанні було важче, бо ми були в опозиції. Але й сьогодні ми бачимо, як ініціатива нівелюється керівництвом фракцій. Останній приклад. Нещодавно військовий прокурор озвучив результати перевірки Генпрокуратурою фактів щодо трагедії під Іловайськом. Й нібито фракції БПП і НФ мали би бути зацікавленими в продовженні роботи Тимчасової слідчої комісії. Але саме вони блокують її роботу! Мало хто про це говорить, але це є дуже знаковий момент. Коли були в опозиції, то наголошували, що це потрібно зробити, а тепер уже не хочуть виносити сміття з хати.
Тому Яценюк, на мою думку, є бізнесменом від політики. Він розглядає посаду керівника уряду та керівника фракції як механізм особистого збагачення й збагачення наближених до нього людей. Потоки, створені регіональними олігархічними групами, ніхто й не намагається ліквідувати. Їх просто опановують. Недарма, ми маємо сьогодні нівелювання рейтингу «Народного фронту» й самого Арсенія Петровича. Ну, не може керівник уряду опускатися до того, щоб особисто приїжджати до Львова для представлення керівника поліції. Це питання, даруйте, заступника міністра. Тобто людина дбає не про серйозні економічні зрушення у країні, а про власний піар.
Які кроки мав би зробити уряд для таких серйозних економічних зрушень?
Три ключові речі. По-перше, збільшувати експортний потенціал економіки й залучати в країну валюту. По-друге, збільшувати додану вартість, тобто створювати переробні підприємства. Експортувати, умовно кажучи, не яблука, а джеми; не зерно, а вироби з борошна. І третій момент – створювати робочі місця. За півтора роки урядування Яценюка я жодного разу не чув, щоб він скеровував уряд на такі речі. Тому, Яценюк, як на мене, – це не керівник уряду. Це людина, яка плаває по поверхні, збирає вершки і піариться. Особисто я маю велике розчарування цією людиною. Освічений, знає мови, представник нової генерації, але, на жаль, експлуатує старі схеми збагачення.
Цього року відчутно зросла вартість газу для населення, але дефіцит «Нафтогазу» все одно становитиме 100 млрд. грн. Запитання до вас, як людини, що працювала в цій галузі: що уряд робить не так?
Насамперед потрібно розділити видобуток, транспортування, зберігання та реалізацію газу. Нам не потрібен такий монстр як «Нафтогаз», який поєднує ці елементи. При такому монстрі не фінансується «Укргазвидобування». При такому монстрі абсолютно не вкладаються кошти в геологічну розвідку. Як людина, яка працювала в цій сфері, я знаю, що Україна має дуже серйозні запаси газу й нафти, які можуть покрити всі потреби української економіки. Я стверджую, що років за п’ять Україна може видобувати до 30 млрд. кубометрів газу. Натомість ми маємо монополіста, який імпортує газ з-за кордону, створює схеми (на кшталт РосУкрЕнерго) й це лягає непідйомним тягарем на державний бюджет. Газовий бізнес завжди був корупційний, і то – корупційний на найвищому рівні. Багато хто говорить про ліквідацію «Нафтогазу», але тільки до того моменту, поки не приходить до влади. Потрібна політична воля – якщо не прем’єра, то президента – щоб нарешті ліквідувати цю установу.
Очільник одеської ОДА Міхаїл Саакашвілі нині активно бореться з корупцією в Одеській області. Чи можна успішно боротися з корупцією в межах окремо взятого регіону, міста?
Окремі елементи подолати можливо, але досягнути суттєвого успіху нереально. Як на мене, на часі дві ключові речі: ухвалення закону про державну службу й реформа правоохоронної системи. Сьогодні катастрофічно впала мотивація йти працювати в органи влади, бо існуючі зарплати не дають змоги прогодувати родини. За такої умови чиновник шукає свою вигоду й вступає у бізнесові відносини з виконавцями тих чи інших робіт. Припустимо, виконавець має заплатити 3 тисячі, але вони домовляються, що він платить тисячу, а 500 гривень віддає чиновнику в якості «відкату». Щоб це усунути, необхідно прибрати із законодавств «вилку» для прийняття рішень чиновникам, оптимізувати кількісний та якісний склад держслужбовців, переглянути їх зарплати. На жаль, закон про державну службу теж гальмується і не вноситься на розгляд парламенту.
Як на мене, поки державний бюджет не матиме можливості платити вищу зарплату, треба законодавчо передбачити можливість органам місцевого самоврядування створювати під пильним оком правоохоронних органів нецільові фонди й дозволити підприємцям наповнювати ці фонди на реалізацію міських проектів. Фондові гроші передбачатимуть, в тому числі, й винагороду чиновнику, який втілюватиме в життя ці проекти. Тоді з’явиться спільна мотивація і в бізнесу, і у влади, оскільки бізнес дасть можливість чиновнику отримати трошки більшу зарплату.
Крім того, реформа правоохоронної системи. Не можуть корупціонерів відстежувати структури, в яких в самих не подолана корупція. Ми бачимо, що відбувається в Генеральній прокуратурі, Міністерстві внутрішніх справ, Міноборони, СБУ, в судовій гілці влади. Поки не буде політичної волі зробити ці ключові речі, то серйозних зрушень на місцях не буде.
Життя дорожчає й незадоволення людей поволі зростає. Є передумови для соціального вибуху?
Ситуація дуже вибухонебезпечна. Це відчувається в повітрі. На руках у людей достатньо зброї. Якщо силова гілка влади думає, що вона зуміє шляхом репресій опанувати цей процес, то вона глибоко помиляється. Зубожіння людей – це багаття, що може миттєво спалахнути. Як на мене, змінити ситуацію в економіці найближчим часом навряд чи вдасться, тому я прогнозую, що листопад-грудень будуть дуже важкими в політичному плані. Зиму, можливо, й переживемо, вдавшись до змін Кабміну і переформатування коаліції, але навесні буде ще важче. Сподіваюсь, однак, що до серйозних рухів на кшталт Майдану не дійде. Вірю, що в політичного керівництва вистачить волі пом’якшити кризу політичними інструментами – зміною уряду, достроковими виборами парламенту. Якщо це не дасть результату, то люди будуть вимагати й дострокових виборів президента. Я хочу нагадати, що післявоєнна Італія не менше 40 років мало не щорік змінювала уряд і склад парламенту – й нічого поганого в цьому немає. Краще динамічні зміни, ніж застій і стагнація.
Чи допоможе чинній коаліції об’єднання БПП з Ударом та Народним фронтом?
Це не врятує ситуацію на довгострокову перспективу. Це «Титанік», братська могила. На мою думку, це згуртування робиться з єдиною метою – набрати 300 голосів для конституційних змін. Але ці зміни викликають дуже серйозні й палкі суперечки. Причому, я не кажу навіть про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу – ця норма взагалі є неприпустимою. Я зараз кажу про так звану децентралізацію, про префектів – цих конституційно закріплених «смотрящих». До цього, даруйте, навіть Янукович не додумався. Не знаю, чи суспільство і Верховна Рада це проковтне. Не хочу бути пророком, але прогнозую: якщо знайдеться 300 голосів на ці зміни, то це може підняти суспільство.
Ви сказали, що конституційні зміни в частині Донбасу є неприпустимими. В середовищі експертів справді немає одностайної позиції щодо шляхів виходу з ситуації. Яка ваша позиція?
Частково ми стали заручниками позиції головнокомандувача. В дипломатичних колах Петро Олексійович користується славою твердої та непоступливої людини, яка йде до останнього, щоб досягти своєї цілі. Це корисна риса, коли відстоюєш інтереси України. Але має бути воля президента визнати, що його мирний план давав ефект в перші 3-5 місяців, але далі перестав працювати. Треба визнати, що мінський формат веде в нікуди. Українці би зрозуміли це й навіть аплодували Петру Олексійовичу, якби він привселюдно сказав, що настав час Україні запропонувати щось інше. Про це вголос говорить дуже багато авторитетних політиків, дипломатів, знавців міжнародного права.
На моє переконання, ми повинні ізолювати окуповані території на Донбасі й фактично зробити лінію розмежування новим кордоном з Росією. Визнати їх окупованими не постановою Верховної Ради, а законом – так, як це зроблено щодо Криму. Й нехай ці окуповані території забезпечує агресор. Ми не повинні погоджуватися на їх відновлення, оскільки не ми розв’язували цю війну. По-друге, я є прихильником того, щоб дати можливість людям, які залишилися на окупованих територіях, визначитися, з ким вони хочуть жити: з Україною чи з Росією. Такі прецеденти у світі є. Територіальна цілісність – це конституційне питання, яке може вирішуватися на референдумі. Тому я би пропонував погодитися на плебісцит на окупованих територіях на кшталт того, що проводився у Криму. Під егідою ОБСЄ, адже Україна нічого там не контролює.
Але ж організувати справедливе волевиявлення на окупованих територіях неможливо. Фактично це означатиме відмову від цих територій на користь Росії. Ми ж знаємо, як вони порахують.
Насамперед має бути оголошена ініціатива. Це серйозно сколихне світову спільноту: о, якась нова позиція в України. Сильний той, хто нав’язує свої правила. Тому Україна має сказати: ми вимагаємо, щоб плебісцит проводився щодо єдиного запитання: «Ви бажаєте жити в РФ чи в європейській Україні?» І якщо буде більше 50% на користь Російської Федерації, ми пізніше врахуємо цей результат під час всеукраїнського референдуму. Й яке рішення прийме всеукраїнський референдум, так воно й буде. Й я не виключаю, що український референдум скаже: йдіть з миром. І нічого страшного я в тому не бачу. Прикро, що ми відпускаємо частину землі, території. Але за тих людей триматися не потрібно. Ми готові пожертвувати частиною території і тими людьми, які на блокпости приносять баночки з вибухівками. Вони не хочуть, не люблять нас. То чого ми маємо постійно терпіти це?
Результат, який «намалюють» окупанти, не буде відображати справжню думку людей.
Але відповідальність ляже на тих, хто організує цей плебісцит. І я переконаний: якщо ми втілимо таку ініціативу, то Кремль тричі подумає, який результат «намалювати». Тому що Кремлю ці території непотрібні. Кремлю потрібна виразка на тілі України, потрібне Придністров’я. Потрібно, щоб Україна не могла рухатися в Європу. Тому вони не будуть «малювати» результат на користь Росії. Вони напишуть, що хочуть жити в Україні. Й отоді ми скажемо: «Шановні, ви хочете жити в Україні? То в Україні є такі й такі правила». Й коли ми запропонуємо світові цю ініціативу, нас стануть більше поважати. Ми з об’єкта перетворимося на суб’єкт політики. Врешті-решт, треба розв’язувати це питання, а не копирсатися у болоті. Це моя думка.
Розмову вів Сергій Стуканов.
Фото zaxid.net.
