Архієпископ Львівський і Галицький УПЦ Августин (Маркевич) в інтерв’ю Гал-інфо розповів про те, як непросто у Львові знайти землю під новий кафедральний собор, про взаємини УПЦ з іншими конфесіями та про долю православ’я в Україні.
На Львівщині переважна більшість – греко-католики. Православні тут у меншості. Як Вам вдається провадити архіпастирську діяльність?
Хочу зауважити, що не так вже й мало тут православних парафій. Якщо підрахувати, то на Львівщині їх є понад 800. Не кожна область в Україні може цим похвалитися.
У 1989 - 1990 роках, за два роки до мого приходу, в області існувало 1 237 православних парафій. Тоді Греко-католицька церква ще тільки-но організовувалася. Два роки непорозумінь і конфліктів, і от я прийшов на Львівщину. Це сталося, хочу наголосити, після жахливих подій: бійок, крові і прокльонів… Відверто кажучи, не хочеться про це згадувати. Резиденції тоді для мене не знайшлося – все вже було поділено. Якби Київ знав про цю ситуацію, напевне б, мене б сюди вже не призначали. Та саме це і врятувало Львівську єпархію. Але я, як людина, що була вихована у військовому дусі, і гадки не мав ухилятися чи чогось боятися. Тож коли я тут з’явився - у 1992 році, то на першу зустріч зі мною, щоб засвідчити свою належність до УПЦ, прийшло лише 15 священнослужителів з усіх парафій, яких станом на 1990 рік, знову ж таки нагадую, було понад тисячу!
Поділ православних спричинив юридичну ліквідацію Львівської єпархії УПЦ. Вийшло так, що священиків в єпархії майже не лишилося. Тоді мені довелося подавати документи в Київ на нову реєстрацію єпархії. Через міжконфесійну напругу в Галичині священики просили мене дати їм хоч трохи часу перед реєстрацією, оскільки боялися переслідувань. Я послухав їх і майже з місяць чекав. Однак зрозумів, що далі не слід зволікати. Нам, зрештою, вдалося зареєструвати 20 парафій, і так відродилася Львівська єпархія. Сьогодні маємо вже 70 парафій. Я інколи жартую, мовляв, моя єпархія у фронтових умовах зросла аж на 300%.
Загалом людям нецерковним важко було збагнути розбіжності між нами і Київським патріархатом, оскільки незрозумілим був і сам поділ. Тут на перше місце вийшло питання ідентичності: ми – православні, і вони – православні. Чому ж розділилися? Тоді кожен мусив обстоювати свою позицію: ми зберігаємо канонічну єдність зі Вселенським Православ’ям і, відповідно, благодатність та спасенність; а послідовники Київського патріархату вважають визначальним питання церковної незалежності і самостійності. «Незалежній державі – незалежну церкву!». Зауважу, що і для римо-католиків, і для греко-католиків таке гасло неприйнятне. Дякувати Богові, сьогодні на Галичині між православними вже нема того протистояння, яке було в 90-их роках. Спілкування особливого нема, але окремі заходи ми проводимо спільно, звичайно, в рамках канонів, обираємо формат і працюємо. На щастя, ще ніхто із моїх колег з інших конфесій не дорікнув мені в тому, що я впадаю в якусь крайність: чи занадто вимогливий, чи надто принциповий, а чи, навпаки, великий ліберал.
Зрозуміло, Галичина – це специфічний регіон. Наш край тривалий час перебував почергово у складі кількох держав, і це наклало відповідний відбиток на психологію частини краян. Через те багато що, в тому числі і конформізм, який подекуди межує з лакейством, немісцевим важко сприйняти. І це викликає великий жаль. Іноземні гості дивуються, чому у Львівській області, де існує з півсотні різних конфесій, найконструктивніші стосунки склалися між православними і римо-католиками. У той час, коли й досі (вже 20 років!) не ослабло протистояння між православними і греко-католиками, незважаючи на запевнення з боку останніх, які позиціонують себе як «місток» між східним і західним християнством. Люди, що не орієнтуються в галицьких реаліях, мене запитують, чому тутешні взаємини так різняться, адже, мовляв, і ці – католики, і ті – католики? Я пояснюю: сьогодні, на відміну від трагічного минулого, зокрема часів Козаччини, ми з римо-католиками не воюємо: у нас нема претензій на майно, ми не змагаємося у тому, хто з нас більший патріот, чи хто кращий, а от з греко-католиками ця проблема, на жаль, зберігається.
…Рани загоюються. Звичайно, і у нас, і в греко-католиків є своя специфіка в духовному і в церковному житті, ми маємо різну мотивацію, а отже, і наша діяльність є не однаковою. Суспільство не може бути однорідним – це не кладовище. Хочемо ми цього чи не хочемо, однак у Церквах, як і в партіях, та й в самому соціумі, будуть і праві, і ліві, і центристи. Треба намагатися знаходити спільну мову з усіма, а також терпіти і прощати.
А не відчуваєте Ви брак кадрів священиків на Галичині?
У мене в цьому плані не має проблем (сміється). Радше, навпаки. А от що стосується фінансового питання, то тут є певні труднощі. Адже, як ви самі розумієте, без грошей і конференції не проведеш, і літературу не видаси, і дітей у табір чи на екскурсію не повезеш. З одного боку, погано, коли гроші стають метою і заполонюють життя, а з іншого, – прикро, що через їх брак не можеш щось реалізувати. На Галичині через те, що більшість є греко-католиками, то й благодійників для нашої Церкви важко знайти. Зрозуміло, кожен передусім допомагає своїм. Взагалі, я не хочу бути від когось залежним, особливо через гроші. Коли в мене запитують, чи маємо ми спонсорів, то я відповідаю, що волів би мати справу з меценатами, бо спонсор завжди розраховуватиме на прибуток, рекламу, зміцнення своєї репутації тощо. Тобто це допомога заради зиску.
Я пригадую епізод, коли в Лівані один єпископ-прочанин захоплено сказав місцевій християнській громаді: «Ви маєте велику ласку Божу жити в інославному оточенні». Чому він так сказав? Бо в інославному оточенні ти повинен бути на висоті, адже на тебе завжди дивляться інші. Тому наше завдання на Галичині – підтримувати і зміцнювати добру репутацію православної Церкви.
Знаємо, що у Вас є проблема з побудовою нового кафедрального собору. Для цього потрібно виділити землю. Скажіть, як вдається сьогодні знаходити спільну мову з міським головою, депутатами? Чи є сприяння місцевої влади у справі виділення землі?
Щодо влади – обласної та міської, – то до мене завжди з повагою ставилися всі 19 років і запрошували на різні заходи, згідно з протоколом. Хочу розповісти про цікавий випадок. Торік у Львівській обласній раді відбувалися слухання з питань моралі. Слід відзначити, що Львівська обласна рада тоді показала приклад усій Україні, як потрібно обстоювати майбутнє власних дітей. Відповідно, перед слуханнями зібрали представників традиційних християнських конфесій. Треба було, щоб на сесії Львівської обласної ради виступив хтось від духовенства, і владики інших конфесій попросили мене це зробити. У своїй доповіді я намагався окреслити всю важливість цієї проблеми. Коли ж я виступив, то до голови ради звернувся з обуренням один із вкрай радикальних депутатів: «Що відбувається? То у нас вже не має своїх єпископів, що він, Августин, виступав?» Тоді голова облради відповів, що самі єпископи доручили цю доповідь мені. Мене дуже вразило те, що замість питань на тему моральності сучасного суспільства, першим запитанням було: «А чому ви з гетьмана Мазепи анафему не знімете?» Хіба ж це рівень дискусії? Тоді одна жінка-депутат встала і мовила: «Не зважайте, владико, тут не всі такі». Розумієте, люди є різні.
Що ж до нового кафедрального собору, то я вже 19 років прошу для нього землю. За цей час назбиралося до 60 вихідних документів з такими клопотаннями. Але я себе тішу тим, що цей храм (Свято-Георгіївський, що на вул. Короленка, 3), який є тимчасовим кафедральним собором, збудували лише після того, як вихідних документів назбиралося понад 150, і священик нарешті зміг потрапити на прийом до імператора Австро-Угорщини (Сміється). Я звертався до всіх, у тому числі письмово і до наших президентів, навіть Ватикан обіцяв допомогти, але місцева влада відмовляла і відмовляє досі. Що ж тут вдієш?..
Землю не виділяють принципово. Кажуть: «Хіба ми за те боролися, щоб зараз знову сприяти зміцненню православної Церкви на Львівщині?» Ось вам і приклад соборності…
А Ви самостійно вже шукали якусь ділянку під будівництво?
Не просто шукали, а й знаходили. На початку 90-их років нам так і казали: «Шукайте самі». Я й шукав. Так, наприклад, одного разу я знайшов капличку неподалік від вул. Личаківської. Каплиця була в занедбаному стані. Прийшов у міськраду спитати, чи ніхто на неї не претендує. Кажуть, начебто ніхто. Через кілька днів телефонують і повідомляють, мовляв, вони були неуважні і забули, що два тижні тому цю каплицю взяли греко-католицькі черниці…
А ще є якісь проблеми в єпархії?
Для мене головним питання сьогодення є спорудження кафедрального собору: він має бути! Однак вірні нашої Церкви терпляче переносять всі скрутні умови. У нас, на Заході, на жаль, укорінилося храмовір’я, тобто частина людей керується звичкою відвідувати конкретний храм, а те, до якої конфесії він належав раніше чи зараз, не є суттєвим. Для деяких краян немає значення, з ким молитися.
Владико, Ви зачепили питання стосунків із греко-католиками…
Так, це складні, навіть напружені стосунки. Наведу приклад. Візьмімо ситуацію в Академії сухопутних військ, де навчаються вихідці з цілої України. Серед них, звісно, є і греко-католики, які складають до 10 відсотків курсантів. Однак переважна більшість – православні. Проте греко-католики не впускають нас, православних, у військовий академічний храм звершувати Службу Божу, кажучи: «А ви нас у Харківську й Одеську Академії впустіть!» Відповідаю: «Хіба ж я проти? Однак, давайте почнемо зі Львова: покажімо спочатку тут, в «українському П’ємонті», приклад добросусідства і толерантності».
Яке Ваше ставлення до концепції Єдиної Помісної Церкви?
І в Польщі є Православна Помісна Церква, і в Чехії зі Словаччиною. Загалом Помісних Церков у світі є 15. І в Україні, звичайно, може бути така ж Церква, аби тільки цього хотіла більшість духовенства і вірних Української православної церкви, що перебуває у канонічній єдності з Московським Патріархатом.
До слова, я себе вважаю не гіршим патріотом, ніж ті, хто горланить про це з прапорами на вулиці. Нормальна людина не лементує на вулиці: «Я маму люблю!», – а любить її справами. Так і я люблю свою Церкву і свою Батьківщину і намагаюся робити все, що в моїх силах, для їхнього блага.
У нас багато дражливих питань. Наприклад, досягнення порозуміння між колишнім воїнам УПА і Радянської армії, чому, зрештою, намагався посприяти Віктор Ющенко. Я вважаю, що це стане можливим лише за умови усвідомлення того, що минуле не переробиш, і треба жити далі в єдиній державі єдиним народом. Інакше навіщо тоді цей пафос про соборну Україну, особливо, коли він лунає з наших уст, від галичан? Треба дякувати Богу, що ми маємо в державі мир, і Україна наша єдина. Не треба спекулювати на минулому, а слід засвоїти з нього уроки та продовжувати розбудовувати державу. На мою думку, цьому б посприяла і заміна теперішнього гімну на новий, приміром, на «Боже Великий Єдиний». Бо слова чинного гімну навіюють депресію (хоча музика непогана!), тоді як гімн повинен бути звитяжним, надихаючим. Я про це Віктору Андрійовичу кілька разів казав.
Останнім часом тривожним є стан здоров’я Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Як митрополит нині себе почуває?
Дякувати Богу, трохи краще, однак ще не настільки, щоб Блаженнійший міг виконувати свої обов’язки. В його віці, з його діагнозами не все так просто, але ми молимося за його здоров’я. Разом з тим, ми знаємо, що Бог любить його не менше, ніж нас, і Господь краще від нас знає, наскільки митрополит Володимир тепер потрібен Церкві. Наша справа – молитися, щоб у всьому звершувалася воля Божа.
Ви не їздили відвідувати його?
Ще ні. Я мав намір, однак мені порадили, що це можна зробити, коли йому стане краще. До речі, я це розумію. Бо коли мене, військового єпископа, з травмою, отриманою на полігоні 10 років тому, поклали у шпиталь, то до мене приходило багато людей для дружньої підтримки. Знаю, що мої відвідувачі щиро вважали, ніби мені від того велика радість (і я вдячний їм за це), а насправді мене це трохи стомлювало. Думаю, що тепер для Блаженнійшого такі зустрічі не є актуальними.
Останнім часом поширюється інформація про те, що у зв’язку зі станом здоров’я Блаженнійшого митрополита Володимира в середовищі УПЦ сформувалося дві групи: самостійників, які прагнуть автокефалії, та група канонічних, які підтримують верховенство Москви. Чи справді існує таке протистояння?
Скажу, як людина, яка бачить зсередини, які процеси відбуваються в Церкві. Погодьтеся, ззовні ми не бачимо того, що діється, приміром, у політиці між блоками та коаліціями перед виборами. У політиці відбуваються домовленості заради якоїсь мети, а потім спілки діляться, і стається розкол. То, коли партії заради України не можуть знайти спільної мови, як же тоді можна вимагати, щоб у такому питанні, як релігія, всі були однодумцями?
Наша Україна є такою розмаїтою! Ті, хто на Сході, більше цінують канонічну єдність з Руською Церквою, кажучи, що велика єдина Церква – це потужна сила, що є дуже важливим у сьогоднішньому світі, який загруз у злі і в гріху. І що православним не можна розділятися, адже для православного християнина головним є питання спасіння, а не амбіції щодо незалежності. Інші ж прагнуть автокефалії, мовляв, ми маємо на це право у незалежній державі. Тут – різна мотивація, і дискутувати складно. Тому, виступаючи на Соборі у 1997 році в Києві із доповіддю на тему Єдиної Помісної Церкви, яку Блаженнійший митрополит Володимир доручив підготувати мені як голові Богословської комісії, я сказав, що нам слід говорити і дискутувати не про те, чи потрібна автокефалія, чи не потрібна (адже як з одного, так і з іншого боку, можна навести чимало протилежних аргументів), а про те, наскільки це сьогодні є реальним. Такі речі потрібно робити продумано і поетапно. Якби я бачив, що ситуація справді змінилася, що це реально, тоді б я міг щось сказати. У Луцьку – одна свідомість, в Донецьку – інша. На цьому полі нема місця для ігор, адже завжди знайдуться радикально налаштовані, як в одному таборі, так і в іншому. Я не поділяю методу голосування 50% +1 голос. Має бути 70% – тоді вже ніхто не дорікне, буцімто відбулася підтасовка, якийсь примус тощо. Між іншим, саме таким методом уже багато століть обирають римських пап.
Стосовно груп. Завжди і всюди знайдуться різні групи, і мотивація у них теж різна. Але я вважаю, що все слід говорити вголос. Негарно висловлювати свою позицію поза очі. Церковникам переговори треба проводити з тими, хто Церкву поважає, щоб не було люті, піни з рота, образ і звинувачень на кшталт: «Ви – п’ята колона!», «Ви служите Москві!» тощо. З такими людьми неможливо вести перемовини…
У пресі писали про те, що під час Помісного Собору проти Митрополита Володимира намагалися здійснити «церковний переворот»...
Який «церковний переворот»! Просто йшла мова про внесення певних змін до статуту УПЦ.
А чого саме стосувалися ці зміни?
Зміни були радше технічними і стосувалися порядку церковного устрою. У нашій Церкві, наприклад, єпископ у 75 років повинен писати рапорт про відставку. Відтак, цей рапорт розглядають на Синоді і або задовольняють, або відкладають кілька років. Залежить від того, як чується священнослужитель. Як дасть Бог дожити, то я теж подам рапорт на розгляд.
Владико, настає 2012 рік . Останнім часом ширилися панічні настрої стосовно того, що цей рік стане кінцем світу.
(Скептично посміхається). У Святому Письмі сказано, що ніхто не може знати день і рік кінця. Знає лише Господь Бог. Єдине, що ми можемо, так це стежити за ознаками. Знаєте, коли досвідчений селянин бачить, що насуваються хмари, здійнявся вітер, тоді він припускає, що через 15 – 20 хвилин поллє злива. А може статися й таке, що він і помилиться. Навіщо ж називати рік? За Святим Переданням, Антихрист має зійти на престол в Єрусалимі і правити три з половиною роки. То де ж він зараз, якщо вже народився? Абсурд виходить… Я читав інтерв’ю одного науковця, який спрогнозував кінець світу в 2012 році, однак він сам схаменувся і визнав, що його дослідження неправильно розтлумачили.
Наближається Різдво. Православні святкують Різдво дещо скромніше, ніж католики. Чому? І як краще зустріти Різдво?
Річ у тому, що у нас з Католицькою Церквою не лише є відмінності в еклезіології (вчення про Церкву), а й у сотеріологіі (вчення про спасення). До того ж, ми маємо різну церковну культуру. Для нас, православних, Різдво – це, безумовно, велике свято: народився Син Божий! Він виріс, прийняв Хрещення, звершив своє земне служіння і закінчив його Голгофою, тобто стражданням і хрестом. Його хресні страждання і смерть є викупом наших гріхів. Для католиків смерть на хресті – це звершене Боже правосуддя. Для нас, православних, визначальним є те, що Христос воскрес і вознісся в надра Божі і перебуває на Престолі поряд із Богом Отцем.
Звичайно, ми, православні, теж ретельно готуємося до Різдва Христового, зокрема, молитвою та постом. Ми також турбуємося про святковий стіл і гостинці, однак не в такій мірі, як це відбувається на Заході, де символами свята стали різдвяні подарунки і знижки в магазинах. Підготовка до Різдва у нас дуже відповідальна, передусім – богослужбова. Звісно, й піст. Думаю, що нема потреби розповідати про користь та силу посту. Але переконувати людину, яка не визнає піст або вважає його зайвим, теж немає сенсу. Така людина, як звикла, так і житиме далі. А тим, хто поститься з дитинства, піст лише в радість. Він сприяє духовному піднесенню людини, не кажучи вже про фізичне оздоровлення. Сам Ісус Христос, Син Божий, постився! Для нього піст був засобом, щоб вистояти перед спокусами диявола. А щодо того, як правильно зустріти Різдво, то найголовніше – це зустріти його з любов’ю в серці.
Розмову вела Анна НОВИК.
Фото - Сергій Бобра
