"Образ Путіна – російське колективне підсвідоме, виплеканий образ виконавця захцянок із російських казок – «двоє із скрині», які вирішать за пересічного обивателя усі його проблеми. А марення, як відомо, мають здатність матеріалізуватись. У Кліо без сумніву є почуття гумору".
«Продовжуємо жити в цій шизофренії. З одного боку, все-таки було вирішено, що це не Велика соціалістична революція, а переворот. А, потім з'ясовується, що розпад країни, нелегітимний завідомо - це головна трагедія 20-го століття ...» Віктор Шендерович.
Росія сьогодні – мабуть найбільш контрастна країна у світі. Це позірна демократія та водночас відсутність реальних демократичних інститутів. Відсутність справедливого судочинства, вибіркове правосуддя, суцільний фальсифікат на виборах та недопущення опозиційних партій до виборчого процесу, відсутність незалежних та впливових мас-медіа контрастують із безстрашними журналістами, громадськими діячами та публічними людьми, які в толстовському стилі невпинно викривають суспільні гнійники сучасної Росії. Доволі часто ціною власного життя. Це осередки вільнодумства в маргіналізованих опозиційних ЗМІ й, водночас, контроль власності над ними зі сторони державних корпорацій. Це державний капіталізм із найбільшими держмонополіями у світі (позмагатись за це звання може хіба що недокапіталістичний Китай в авангарді із КПК) й водночас численною армією нуворишів, що підпирають своїми статками світову піраміду багатіїв. Це і Росія «біла» із блакитними очима та претензією на Київську спадщину та світовий вплив й водночас, яка здається ненавидить своїх співгромадян – Росію «чорну» із чорними очима, без претензій на світову гегемонію, проте із чітко артикульованими претензіями на Москву та золотоординську спадщину. Це й Росія-мілітарна з великим військовим бюджетом й, водночас, Росія, де в окремих районах можливі недостачі харчів.
Здається, що не Путін завів російське суспільство у цей стан дещо модифікованого радянського минулого із усіма вадами первинного накопичення капіталу, тотальної недовіри і, можливо, навіть ненависті один до одного, але саме суспільство повернулось туди у своєму інфантильному несприйнятті дійсності й водночас придумуючи собі «доброго, але справедливого царя», «ефективного менеджера», який будь-коли може показати Заходу «кузькіну мать». Образ Путіна – російське колективне підсвідоме, виплеканий образ виконавця захцянок із російських казок – «двоє із скрині», які вирішать за пересічного обивателя усі його проблеми. А марення, як відомо, мають здатність матеріалізуватись. У Кліо без сумніву є почуття гумору.
Пан Путін, як той серфер, уміло використовує хвилю суспільних настроїв, задовольняючи при цьому власні, а не суспільні захцянки, або ж забаганки незмінної із часів Жовтневого перевороту еліти.Не дивно, що людині із західним способом мислення у раціоналістично-пасіонарній манері, образ цей видається, м’яко кажучи, незбагненний, як і славнозвісна російська душа. Власне, на неї західний оглядач списує усе російське незбагненне, а ще на східну манеру російської ірраціональної екзистенції.
Ми ж, які є посередині між цими світами й мали змогу століттями роздивитись російські принади зблизька, добре знаємо, що ніякої особливої російської душі не існує, є «малохольність», й східна екзистенція теж вигадка, а насправді – імперська пиха і вроджена мстивість, притаманна не то російським лідерам, не то й самому великому російському народові. Що вже говорити про торгівельні війни із усіма колишніми колоніальними народами Росії, коли навіть суспільні інститути (РПЦ), які покликані плекати культуру прощення, нещадно, у ленінському дусі, переслідують свої жертви (Справа PussiRiot)
Звісно, усе це має іншу назву - суспільна шизофренія. Стан розладу особистості, відсутній стійкий зв’язок із реальністю. Чи комфортно жити поряд із людиною, яка страждає на подібні розлади, годі й запитувати.
А коли на психічні розлади хворе ціле суспільство – це вже не категорії комфорту, це страх – категорії інстинктів. Мабуть саме тому оте Донцовське «Геть від Москви!» - це не прояв патріотичного духу, як вважає одна частина українського суспільства, або ж як би могли тепер сказати – прояв нетолерантного ставлення – у чому переконана інша, а всього лиш інстинкт самозбереження. Й сьогодні ця фраза набуває особливого звучання. ЄС із його неоднозначним історичним процесом із «перегинами на місцях» - суспільними змінами щодо гендерного тоталітаризму – це не екзистенційний вибір українця, це спосіб сховатись від наслідків суспільної російської шизофренії. Це вже українське колективне підсвідоме, навчене гірким досвідом російської дубини.
Роман Веселовський.
Фото - obozrevatel.com
