"Ми, громадяни України, непорушним прагненням яких є ствердження демократичного суспільного ладу, економічної свободи, соціальної і правової держави, забезпечення загальновизнаних прав і свобод людини, зміцнення державної незалежності і мирних відносин з іншими народами, спираючись на багатовікові традиції української національної державності та основні принципи Конституції України 1918 року, проголошуємо цю Конституцію".
Це не черговий (чи позачерговий?) проект Основного Закону, підготовлений чи то у надрах одного з парламентських комітетів, чи то якоюсь із майже підпільних ініціативних груп. Хоча б тому, що жоден із цих проектів і жоден із їхніх авторів, наскільки мені відомо, не враховували і не враховують континуальність і спадкоємність Української державності в ХХ столітті – ті чинники, які й дозволили 1991 року відновити в повному обсязі цю державність. Саме "відновити", а не "проголосити", як в силу свого політичного інфантилізму записали в Акті 24 серпня 1991 року його автори. Це – майже не видозмінена преамбула Конституції Грузії, єдині правки в якій – це введення туди у відповідних місцях слів "Україна", "української" та "1918 року" (в оригіналі йдеться про Конституцію Грузії 1921 року).
І що цікаво: принципово важливе положення про спадкоємність Конституцій, отже, і державності сучасної Грузії та завойованої більшовиками Грузинської Демократичної Республіки, трансформованої потім у Совєтську Грузію, було зафіксоване в Основному Законі, ухваленому за владарювання у цій країні колишнього члена політбюро ЦК КПСС, Героя соціалістичної праці etc., etc. Шеварднадзе Едуарда Амвросійовича.
А от у нас навіть у міцно забутому вже проекті Конституції від "найбільш українського президента", який начебто щось там намагався запозичити із передового грузинського досвіду, - нічого схожого. І не дивно: ані Кравчук (ідеолог!), ані Кучма (парторг!), ані Ющенко (щирий українець!) так і не зрозуміли значущості конституційного закріплення тяглості українських державності та демократичних засад урядування. Хай упродовж десятиліть вони й були радше символічними, ніж політико-практичними: символ є не менш, а часом і більш вагомою річчю, ніж предмети повсякденності.
Відтак всілякі розмови про "донецько-криворізькі республіки", про "молоду державу", про "необхідність шанувати совєтський період" перетворилися б на щось відверто антиконституційне. Так само, як і спроби позбавити звань Героїв України тих, хто жив до 1991 року. І саме тоді популярна сьогодні в національно-демократичних колах ідеї про те, що 22 січня – це не тільки День Соборності, а ще й День Незалежності, набувала однозначності. Так, перед ухваленням Конституції має бути проголошення незалежності. І якщо наш конституційний лад – пряме продовження тодішнього, значить, і та держава – прямий попередник нашої форми державного життя.
Бо воно й справді: незалежність УНР офіційно проголошена 22 січня 1918 року, а злука Сходу й Заходу – 22 січня 1919 року. Справді, саме це і є День Незалежності та Соборності України. Справжній, а не такий, як 24 серпня.
Щоправда, дехто сьогодні заперечує сам факт проголошення соборності. Мовляв, ніяка УНР тоді не існувала, а діяли кілька приватних осіб від її імені. І ЗУНР була нелегітимна, бо не взяла дозвіл на своє існування у польського народу. Цікаво, ці апологети юридичної бездоганності коли-небудь читали Декларацію незалежності США? А мандати за круглою печаткою у творців Конституції США перевіряли, хай і з відстані 200 років? А відправити тіло де Голля посмертно до в’язниці за організацію улітку 1940 року антиурядової "Вільної Франції" не намагалися? Анекдот, і тільки з такими "ревнителями законності", але їх запрошують найпопулярніші телепрограми й експортовані з Москви ведучі представляють подібну публіку як найсерйозніших експертів... Інші ж сьогодні підносять на щит Артема-Сергєєва із його "криворізько-донецькою республікою". Мовляв, то була і не Україна, і не Росія, Артем самочинно чинив опір німецькій армії та домовлявся про спільні дії з меншовиками й есерами (ясна річ, російськими). Ага, самочинно – насправді вірний більшовик Сергєєв керувався таємними директивами ЦК та особисто Леніна. А творити на порожньому місці буферні квазідержави більшовики вміли: то Тавриду, то Горську республіку, то Карело-Фінську, то Далекосхідну. Минав потрібний час – і відповідну квазідержаву розпускали, есерів та меншовиків ставили до стінки, а справа партії рухалася вперед.
Існує, втім, ще одна популярна сьогодні думка – мовляв, усе це були тільки символи, тільки задуми, а Україна тоді "не відбулася". Перепрошую, як це "не відбулася"? До 1917 року Ленін і Ко навіть автономію українських земель усерйоз не розглядали; за всі роки боротьби із царатом більшовиками була надрукована одна-єдина листівка українською мовою. Та й після проголошення незалежності України офіційна позиція більшовиків тривалий час залишалася практично незмінною. У резолюції I з’їзду КП(б)У, який відбувся влітку 1918 року у Москві, ставилося завдання "боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Совєтської Соціалістичної Республіки", а наче-партія КП(б)У існувала на правах обласної організації РКП(б). В програмі ж останньої, ухваленої 1919 року, вказувалося: "Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом".
Проте більшовикам довелося порушувати їхню власну програму; Володимир Затонський, один із активних діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: "Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть". Тож Москва змушена була повернутися до номінального визнання української самостійності (яке було виголосив Лев Троцький від імені "червоної" Росії на переговорах із Центральними державами у Бересті) й укласти на якийсь час неписану угоду з місцевими націонал-комуністами, утворивши Совєтський Союз замість "автономізації" та входження всіх соціалістичних республік до складу федеративної Росії. Власне, і сама УСРР – це не просто "політична тінь" УНР, як пише дехто сьогодні; це "перелицьована" УНР. Враховуючи популярність української самостійності у масах, більшовики у 1917-19 роках створювали "справжні" уряди "паралельної" УНР і навіть – не зі своєї волі, звісна річ – використовували жовто-блакитний прапор поряд із червоним...
І ніякої "української совєтської республіки", до речі, у грудні 1917 року вони не проголошували; йшлося саме про паралельний квазіуряд, який після 22 січня 1918 року претендував на представництво від імені УНР. Що й зафіксовано в офіційних документах переговорів у Бересті (або ж Бресті, якщо використовувати не традиційну, ще з ХІІІ століття, українську назву цього міста, а польсько-білоруську). Так, нарком закордонних прав Росії Лев Троцький в офіційній заяві до керівника української делегації Всеволода Голубовича підкреслював: "Оскільки йдеться про життєві інтереси трудящих мас Росії й України, то ми не тільки публічно знімаємо з себе всіляку відповідальність за Ваші переговори, а й безпосередньо звертаємося до Українського Центрального Виконавчого Комітету у Харкові, із запрошенням вжити заходи для того, щоб інтереси Української Народної Республіки були достатньо огороджені від безпринципної та зрадницької залаштункової гри делегації Генерального Секретаріату".
А в протоколі пленарного засідання переговорів від 30 січня 1918 року Троцький спершу інформує про прибуття двох "правильних" представників УНР (один із котрих зветься Шахрай, а другий має суто українське прізвище Медвєдєв), а потім, ведучи мову про боротьбу більшовиків із Центральною Радою, наголошує: "Питання про те, яка з двох українських організацій буде мати остаточне і безсумнівне право говорити від імені Української Народної Республіки, вирішиться практичним результатом боротьби цих організацій".
Разом із тим більшовики використовують термін "Українська Республіка", "вільна Українська Республіка", "робітничо-селянська Республіка", бо ж, ясна річ, абревіатура УНР дере їхні горлянки, але вони змушені виступати від її імені – аж до початку 1919 року, коли вони внаслідок зміни геополітичних обставин на їхню користь (революція в Німеччині, розпад Австро-Угорщини!) трансформували "свою" УНР у квазінезалежну УСРР. І все одно народ, за словами Затонського, вигнав їх геть, довелося йти на союз із "боротьбистами" і впроваджувати українізацію, яка закріпила деякі істотні риси відмінності Радянської України від усього іншого СРСР на десятиліття.
Символи ж закріпилися у живій тканині національного буття.
Тож через багато років на дві третини комуністична Верховна Рада повною мірою використала формальні засади суверенітету УРСР й у серпні 1991 року цілком легітимно відновила українську незалежність. Далі була Біловезька Пуща, де Україна як один із "співавторів" СРСР виступила одним із його могильників (до речі, Леонід Кравчук там виходив саме з постулату про відновлену незалежність, але так і не наважився закріпити це законодавчо...).
Варто спеціально сказати кілька слів і щодо символічності проголошеної тоді незалежності та соборності. Є у російського філософа Павла Флоренського така думка: "Символ є така реальність, яка більша за себе саму". А грузинський мислитель Мераб Мамардашвілі, який вважав символ "цілком визначеним, речовинним фактом", констатував: "Хто здатен збагнути і прийняти символ, не потребує балансу розрахунку покарань, заохочень, вказівок і виправдань". Одне слово, після 22 січня 1918 та 1919 років українська незалежність та соборність стали реальністю – не так у сенсі прагматично-політичному, як у духовно-символічному. Але, попри те (чи, може, саме завдяки цьому) ці події мали непересічні практично-політичні наслідки. Після цього дня жодна політична сила, яка прагнула вести мову від імені українців – незалежно від ідеологічного забарвлення цієї сили – мусила зважати на "виклики незалежності і соборності" та відповідати на них належним чином. Так само змушені були чинити і світові столиці. Доходило до речей майже фантасмагоричних: нарком закордонних справ СССР В’ячеслав Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою стороною приєднання Північної Буковини до "Союзу непорушного", посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української соборної держави...
Одне слово: Велика Історія ствердила факт українського державного буття, хоча й наклала на самих українців у ХХ столітті надзвичайно тяжкі випробування, – очевидно, внаслідок того, що значне число з них недостатньо цінувало власну державу та її соборність, щоб боротися за цю державу до останку. Та це вже інша тема – про те, як відповідати у стилістиці щоденної прози життя на символічні виклики свободи та єдності. І про те, як належним чином поєднувати свята та будні. Навіть за драматичних і навіть трагічних обставин, як-от сьогодні.
Проте за будь-яких поточних політичних обставин слід пам’ятати про те, чим реально є в українському бутті 22 січня і про значення загальнонаціональних символів та конституційних норм для того народу, який хоче бути вільним".
Сергій Грабовський, 3republic.org.ua
