Інколи не надивуєшся, слухаючи наших співаків, дивлячись фільми, в яких задіяні актори СНД, споглядаючи вітчизняне образотворче мистецтво: чому все таке блякле й неяскраве, таке прісне й вихолощене від емоцій? Любовні сцени в фільмах видаються непорозумінням бо, що актор не вміє зображати кохання. Поп-співаки краще б не бралися за виконання, наприклад, романсів. А на велелюдних зібраннях, де колись так багато звучав хоровий спів, тепер упевнено й сильно звучить хіба що марш.
У чому річ? Може, то суб’єктивне,особисте й не підтверджується ніякою статистикою, яка, до речі, у нас, навпаки, замість того, аби бути неупередженою й беземоційною, все частіше обслуговує інтереси певних багатих людей ? А із суспільством усе догори дригом. І ми все частіше всі відчуваємо, що опинилися неначе в силіконових джунглях, а не серед людей, у яких б’ються серця й пульсують думки.
І такий стан суспільства вважається вкрай небезпечним, коли жодних емоцій, тільки маршові вподобання. Може далі буде війна – і своїх проти своїх, і чужих проти нас, у якій допоможемо ворогові нищити самих себе, як це не раз бувало як підсумок наших чітких ідеологічних уподобань. Брат на брата, а син на батька – ось нам і апокаліпсис. Не раз пережитий, але без жодних уроків на майбутнє.
Такий глобальний уступ до теми вивчення літератури в школі може багато кому видатися надто драматизованим і недоречним. Спробуємо довести, що це справді велика проблема: незмінна знервована Марь-Ванна перед аудиторією старшокласників. Замість освіченого, вишколеного й злегка цинічного інтелектуала-фахівця з рим та строф. Супротивник скаже, що це – висмоктана з пальця проблема на фоні безнадійної дійсності, коли дорогий базар і невисокі зарплати. З погляду обивателя – так, а з погляду інтелігента, вигодованого «на свою голову» – далеко ні. От і звертає увагу «сіль землі» на чималу біду і звинувачує в цьому в першу чергу шкільного вчителя рідної словесності.
Література України від своїх початків до сьогодні вражає красою поезії та глибиною прозової думки й проблематики. Завжди, в усі часи виражала найсокровенніші та найбільш нагальні духовні проблеми спільноти – від «Слово про похід Ігорів» до «України в огні» Олександра Довженка, від Сковороди до Іздрика та Жадана сьогодні. Люди палких сердець і глибоких переконань були героями наших золотих сторінок, починаючи від князя Ігоря, який пристрасно йшов собі слави шукати, до героїв сучасних прозаїків, що в свій спосіб борються за правду сьогодні й захищають добро.
Літературна палітра нашого красного письменства такождуже багата й вишукана – від словесників древності, наприклад, Митрополита Іларіона, що в свій час знаходив слова для возвеличення духу співвітчизників, до сучасних майстрів епатажу, які способами гумору впливають на інтелект сучасників, і це дає свої життєві результати.
Ось із таких професійних переконань та вподобань повинна би виходити сучасна Марь-Ванна -- вчителька рідної літератури. Вчителька з великої літери, поінформована й начитана, якій не байдуже моральне здоров’я нації, якій не байдуже, що завтра – мир благословенний чи навпаки.
Боротися із знечуленістю учнів – не те саме, що боротися з так званою бездуховністю. Духовність – доволі розмите й химерне поняття, яке сучасна педагогіка трактує як рюкзак за плечима, що його можна чим хочеш наповнити – книгами або цеглою. І що носіння таких рюкзаків за спинами чи в головах призведе до вищого рівня людини, що вона буде ліпшим громадянином, батьком, братом, просто людиною.Навряд. Доки вантаж за плечима не стане вантажем серця.
Рідна література в сучасній школі впевнено набуває статусу предмета-ізгоя, як не парадоксально, особливо великими темпами після незалежності. Країна навпаки й тут підтверджує свій статус, тим більше що знаходиться море аргументів на виправдання, наприклад, загальносвітова тенденція до втрати інтересу до книги. Мовляв, цілий світ незабаром стане неграмотним. І наша біда якраз у тому й полягає, що в негативних тенденціях ми чомусь завжди перші підтримуємо так званий світ. Насправді світ проводить чудові книжкові ярмарки, популяризує своїх авторів, вкладає величезні кошти в книжкову індустрію. Так, шановні, і ніякого зла в цьому немає, бо ми живемо в епоху панування грошей, подобається це чи ні. Натомість рідна країна знаєте в що перетворила національне книговидавництво, точніше кажучи, його знищила. І цей факт також треба визнати як факт і виходити з нього як із реальності в планах на майбутнє покращення.
Бідна Марь-Ванна все стоїть мені перед очима при обдумуванні проблеми викладання літератури в школі. Вчителька, що не кажіть, і сьогодні залишається сіячем розумного, доброго, вічного, і є різниця, якщо вона начитана, поінформована, фахова й життєрадісна, а не інертна тітка, що дрімає за столом під час уроку й ніколи з-за нього не підводиться. На жаль, школа сьогодні диспонує першим варіантом Марь-Ванни. Тому випускник середньої школи мало що може сказати на тему літератури. Не скаже, в якому столітті жив Шевченко. Не скаже, що Франко жив у Львові й похований на Личаківському цвинтарі. Не скаже, хто такий Ігор Калинець і Василь Стус. А коли йдеться про сучасну літературу… Та де там про неї йдеться? На запитання про сучасних письменників випускник реагує як на непристойне: що ви! що ви! я таким і близько не займаюся! Відповідно мало хто з молодихможе собі уявити, що красиво признаватися в коханні можна й словами поета… Відповідно все те, про що на початку статті.
Марь-Ванна може бути хорошою людиною, втомленою, врешті, такою, в якої, як і у всіх у нашому житті, купа проблем. Але це не звільняє від відповідальності за те,що всі ми стали дубові й знечулені, фактично інваліди. І якщо настане пора всезагальної ненависті й злоби, то знайте, що в першу чергу ви приклалися до цього, шановні знервовані вчительки. Міністри теж винні, але вони сьогодні одні, а завтра інші, їм все одно. А Марь-Ванна -- вічна. Не вдаємося до рецептів що робити, бо знаємо, що Марь-Ванна сама в курсі, тільки лінується.
Марія Кривенко.
