Перша половина травня стала багатою на міжнародні контакти та консультації світових лідерів, у ході яких поволі окреслювалися обриси майбутнього, яке невблаганно насувається на окуповані території України. Майбутнього, потрібно визнати, зовсім не райдужного – передусім для самих окупованих областей, які волею Путіна та значної частини місцевих мешканців перетворюються на сіру зону без жодних шансів для нормального розвитку.
Послуговуючись відомим образом із радянського мультфільму про Вінні Пуха, «днр/лнр» – це оте недорікувате ведмежа, що, наївшись із жадності меду, безпорадно застрягло у вузькій нірці: ні туди, ні сюди.
– Что ж теперь делать? – спитав П’ятачок голосом розгубленого мешканця Донбасу, який геть не це неприємне становище мав на думці, урочисто простуючи сонячним травневим днем на «референдум».
– Ничего. Ждать, когда он снова похудеет, – відповів мудрий Кролик, драматично схожий на одного із чільних українських політиків.
Виглядає на те, що саме це й є щонайменше середньостроковою перспективою окупованих регіонів: безпорадно чекати, доки віслюк здохне. Чи падишах вмре.
Гра за правилами Путіна
До низки зустрічей, про які йшлося насампочатку, слід віднести передусім консультації президента Росії Путіна з канцлером Німеччини Меркель і державним секретарем США Керрі, розмову Меркель із Порошенком, а також засідання комісії Україна – НАТО в Туреччині. Незмінною на кожній з зустрічей була наявність двох однакових тез: сумовитої констатації невиконання Мінських угод навіть у першому пункті (припинення вогню) й запальний заклик до реалізації усіх пунктів угоди.
Заклик до кого?
Експерти занепокоєно зауважують, що дедалі частіше заклики адресуються не тільки Росії, як безумовній призвідниці збройного протистояння, але й Україні, яка нібито теж не виконує зобов’язання, що прописані у документі.
«За підсумками перемовин США і Росія домовилися вплинути на учасників конфлікту, тобто США – на Україну, а Росія – на самопроголошені квазіутворення. Постає запитання: Росія збирається впливати сама на себе? Ми ж розуміємо, що від початку і вже протягом року події на Донбасі є виключною компетенцією Росії, є реалізацією її сценарію», – висловив занепокоєння професор, директор Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції Ужгородського національного університету Ігор Тодоров.
Не важко помітити, що внаслідок так розставлених акцентів відповідальність Росії стає не винятковою, але частковою. Це, власне, те, чого вона прагнула відсампочатку: виглядати арбітром, але не учасником протистояння.
Тим часом, не маючи інструментів, аби примусити Путіна до виконання бодай першого пункту угоди, Захід ревно та болісно реагує навіть на натяки на активні військові дії з українського боку. Безневинна обіцянка Порошенка, що Україна (колись) неодмінно поверне Донецький аеропорт стараннями російських медіа, що вміють роздмухати з мухи слона, вмить дістала реакцію деяких західних лідерів, які не барились, наввипередки застерігаючи Україну від крамольних думок.
«Не думаю, що хтось із наших європейських та американських партнерів зацікавлений в тому, щоб ми провадили активні бойові дії. Тобто фактично нас наразі примушують в односторонньому порядку виконувати Мінські домовленості, особливо в плані непроведення наступальних операцій», – зазначив політичний експерт, аспірант Інституту народознавства НАН України Станіслав Федорчук.
Із його точки зору, названа односторонність обходиться Україні аж надто дорого.
«Наші партнери чомусь переконані, що в України вистачить запасу міцності, й заморожуванням конфлікту вони примусять Росію рано чи пізно здатися. Можливо, ця логіка й є прагматичною, але є й дуже дорогою для України, яка щодня платить здоров’ям і життям військових за таку дипломатію», – сказав він.
Грою за правилами Путіна вважає цілий Мінський процес і Ігор Тодоров. На його думку, і Німеччина, і США продовжують відігравати сценарій, написаний у Москві.
Чого хоче Путін?
«Білими» на світовій шахівниці справді грає Володимир Путін: він ініціював конфлікт, він має конкретну мету, тоді як захід – лише реагує, намагаючись зрозуміти його справжні прагнення. Перехоплення ініціативи у грі досі не відбулося.
Чого ж домагається Путін?
Конфлікт на Донбасі й анексія Криму має два засадничі завдання: силою втримати Україну від втечі до блоку західних країн з тим, щоби побудувати альтернативний блок (інструментальна мета), й створити конфлікт, який змусить світових лідерів (передусім президента США) обговорювати з Росією долю світу (власне мета).
«Путін впевнений, що керує супердержавою, як це було до часу поразки СРСР у холодній війні, й не бачить, що світ змінився. Він вважає, що він і президент США мають удвох вирішувати долю сучасного світу. Коли ж із цією його амбіцією не погоджуються, він брязкає ядерною зброєю», – зазначив політичний оглядач Віталій Портников.
Виходячи з цих магістральних завдань, очевидно, що Путін лишатиметься на Донбасі, що є провідним інструментом для шантажу України та світу, так довго, як це буде можливо.
«Ключова українська умова – це відновлення юрисдикції над цими територіями. Це можливо лише за умови виведення російських військ. Але Росія на це не піде, бо це ключовий чинник тиску на Україну. Для неї головне – перекласти фінансування окупованих територій на Україну, при цьому де-факто не змінюючи статус-кво», – сказав викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, політолог Петро Олещук.
На його думку, Захід міг би навіть заплющити очі на Крим, якби Путін пішов із Донбасу, але той не піде.
«Захід пішов би на такий варіант, хоча, звісно, дуже старався би уникати формалізації такої угоди. Інакше кажучи, Захід за будь-яких умов не визнає Крим російським, адже це зруйнувало би архітектуру світової безпеки. Але Захід міг би погодитися ігнорувати впродовж певного часу питання Криму», – висловив припущення політичний експерт.
Перехопити ініціативу
Млява реакція Заходу, зокрема, США, на дії Росії, пов’язана, серед іншого, з нерозумінням амбіцій Володимира Путіна, не підтверджених анічим, крім його власного ега, вважає політичний оглядач Віталій Портников.
«Сьогоднішня Росія – просто регіональна держава. Й якщо послухати, що кажуть представники адміністрації президента Обами та інші американські політики, то стає очевидно, що вони саме так її бачать: слабкою регіональною державою, політичний режим якої приречений», – сказав він.
Втім, як відомо, допоки товстий схудне, худий вмре.
Якщо Захід бажає вбезпечити своє майбутнє, він має дійти думки про
неминучість демонтажу
путінського режиму.
«Санкції мають бути такими, щоб російська економіка зазнала повного краху. Що вони спричинили падіння російського політичного режиму. В іншому разі Росія надалі лишатиметься агресивним сусідом, і ми будемо змушені жити у ситуації нестабільності впродовж десятиліть», – зазначив Віталій Портников.
За його словами, Захід не має зважати на власні втрати, які цілком компенсуються в разі утворення в Російській Федерації – або в тих державах, що з’являться на її теренах, – нормальних європейських урядів.
Втім, наразі країни Заходу не готові до жорсткого сценарію, тому на окуповані регіони чекають сумні й безпорадні роки блукання у невідомості.
Цілком як в уже згаданому мультфільмі:
– А куда же ты идешь?
– Не знаю.
– Тогда нам по пути.
Сергій Стуканов.
Фото з smilaforum.org.ua
