Увечері 15 липня в Туреччині відбулася спроба військового заколоту проти чинної влади Анкари. Турецькі ЗМІ повідомили, що військові на танках оточили будівлю парламенту, обстріляли президентський палац, випустили декілька ракет по будівлі Національної розвідки, Національної державної телерадіокомпанії TRT і відкрили вогонь по мирних жителях. Під час путчу загинуло 294 особи, а майже півтора тисячі отримали поранення.
Проте військовий заколот не досяг своєї мети, оскільки громадяни Туреччини його не підтримали: на вулиці найбільших міст вийшли десятки тисяч прихильників президента Ердогана на захист країни від повалення існуючого ладу. На поточний момент за кадром військового путчу в Туреччині – найбільш, можливо, знакової події політичного сезону-2016, якщо не відсторонять від влади ще котрогось правителя на сході Європи – залишається низка нез'ясованих обставин. Бунт турецьких військових поспішили назвати «аматорським і оперетковим», а тому заздалегідь приреченим на невдачу.
Однак заходи військових заколотників важко назвати аматорськими, особливо з огляду на число втрат у силових структурах і жертв серед цивільних. Путчисти задіяли увесь наявний у них арсенал для вирішення ключового завдання – фізичного усунення президента Туреччини з метою подальшого знищення того каркасу, на якому Реджеп Ердоган вибудовував свою політичну стратегію. Невдала операція нейтралізації Ердогана у Мармарисі, де знаходиться літня резиденція президента Туреччини, стала для путчистів початком фатального кінця.
Фетхуллах Гюлен як цап-відбувайло
Третього грудня 2015 року, під час щорічного звернення до Федеральних Зборів РФ, Путін пригрозив Туреччині: «Ті, хто вважають, що за підлий військовий злочин і вбивство наших людей поплатяться лише помідорами або обмеженнями у будівельній чи інших галузях, то вони глибоко помиляються. Ми ще не раз нагадаємо їм про те, що вони зробили. І вони ще не раз пошкодують про скоєне. Ми знаємо, що і як треба робити». Якщо Путін обіцяє зробити якесь добро для світової спільноти, на це можна не зважати, оскільки своїх доброчинних обіцянок він здебільшого не виконує. Але якщо пригрозить комусь напакостити, то такі його застереження необхідно сприймати серйозно.
Мухаммед Фетхуллах Гюлен – турецький мислитель, автор понад десятків книг про іслам. У 2008 році американський журнал «Foreign Policy» і британський «Prospect» назвали Гюлена одним із провідних світових інтелектуалів. А в минулому році, вперше за 15 років, Фетхуллах Гюлен отримав престижну премію миру ім. Ганді, Кінга та Ікеди.
Рух «Хізмет» (у перекладі з турецької – «служіння»), так називають себе прихильники Гюлена, – це своєрідна добровільна асоціація, яка має різні установи, організації і послідовників, яких об'єднує повага до ідей наставника і бажання втілити їх на практиці. Активісти «Хізмет» або «Gülen Cemaati» (спільнота, товариство Гюлена – відгалуження мусульманської релігійної течії «Нурджулар»), сприяли відкриттю мережі шкіл у Туреччині та в інших країнах світу, які за останні десятиліття досягли високих показників у перемогах учнів на олімпіадах, впровадженні інноваційних технологій у процес навчання, викладанні іноземних мов тощо. Суть цього проекту – об'єднання ісламського світу під егідою Анкари із кінцевою метою створення світської держави на ідеологічному базисі «освіченого шаріату».
Через два роки після приходу до влади Путіна, у грудні 2002, директор ФСБ Патрушев прозвітував, що припинив діяльність цієї релігійної течії, тому що її прибічники начебто займалися шпигунством. Патрушев переконував, що «члени релігійної секти «Нурджулар» («Хізмет») збирали інформацію про події, що відбувалися на Північному Кавказі, провадили пантюркістантську і панісламістську пропаганду серед мусульман РФ, виховували кандидатів із метою формування протурецького лобі серед місцевих владних структурах».
І ось, наприкінці січня 2016 року Віталій Наумкін – науковий керівник Інституту сходознавства РАН, їде у справах у США, де раптом вирішив зустрітись із Фетхуллахом Гюленом, щоби взяти інтерв'ю для редакції «Московський комсомолець». Треба лише уявити вагомість цієї зустрічі для РФ, якщо сам представник Інституту сходознавства, високопоставлений співробітник розвідки і викладач колишнього Військового інституту Міністерства оборони СРСР, перебуваючи в справах у Нью-Йорку, їде за 150 км у Сейлорсбург, на віддалену пенсільванську ферму, як пересічний інтерв'юер, щоби поспілкуватись із ідеологічним опонентом РФ.
Під час цієї бесіди Фетхуллах Гюлен начебто наголосив: «Події останнього часу були неправильними, збивати літак Росії не можна було». Водночас Гюлен жодного слова не сказав про те, чи можна було збивати пасажирський малайзійський лайнер Boeing МН17, що цілком не подібне на стиль спілкування ісламського миротворця. А ще Гюлен начебто закликав Туреччину піти на мирову зі злісним порушником турецького повітряного простору. Чи міг Фетхуллах Гюлен зіграти на боці Кремля? Швидше за все, що ні. Але необхідне тло для подальших маніпуляцій, як у випадку із начебто листом-покаянням Ердогана за збитий бомбардувальник СУ-24, було створене.
Дізнавшись, яку роль йому відвели майстри закулісних справ, Фетхуллах Гюлен рішуче спростував свою дотичність до організації військового путчу. «Я жорстко засуджую спробу військового перевороту в Туреччині. Уряд повинен змінюватися не силою, а чесними і вільними виборами. Зараз я молюся за Туреччину, турецький народ і за всіх у Туреччині. Прошу в Господа, щоби ця проблема вирішилась найшвидшим і мирним шляхом. За останні 50 років я відчув жах від кожного військового перевороту, і це велика образа для мене, коли моє ім'я пов'язують із цим заколотом», – написав Гюлен у своєму сайті.
Нетиповий заколот
Чимало політичних аналітиків вказали на факт, що турецький військовий путч 2016 року відрізняється від попередніх військових переворотів. Цього разу не вся армія намагалася змінити уряд, як це бувало раніше, а малочисельна група військовослужбовців. І хоча влада Туреччини вказала на ймовірних організаторів путчу – прихильників руху Гюлена, який для президента Ердогана є особистим непримиренним опонентом, – насправді сумнівно, що саме вони є ініціаторами цієї військової операції.
У серпні 2016 року Вищий військовий суд Туреччини мав намір засудити і вислати з країни військових, яких підозрюють у зв'язках із рухом Гюлена. Чи спроба перевороту пов'язана саме з цим, чи хтось із-зовні вміло скористався зазначеною ситуацією? Кому це було вигідно? Такі й подібні питання ставлять експерти, журналісти місцевих і закордонних ЗМІ у Туреччині, однак поки що не знаходять правдоподібних відповідей. Вони лише констатують: у Туреччині, яка бореться зі світовим тероризмом, є групи осіб, які становлять небезпеку для демократії і стабільності. Громадянам Туреччини страшно усвідомити, що за одну ніч країна може перетворитися на зону бойових дій, де бомби будуть скидати на державні будівлі й житлові квартали.
Обставини, які перешкодили вдалій реалізації заколоту, вказують на те, що позитивний результат для путчистів апріорі не був передбачений, оскільки:
▪ для армії Туреччини не було підстав солідаризуватись із бунтівниками;
▪ заколотники не мали достатньо сил для нейтралізації президента країни;
▪ Ердоган має довірчий зв'язок із більшістю громадян, які стали на його бік;
▪ міжнародне співтовариство рішуче не сприймає такий спосіб вирішення внутрішньодержавних суперечностей.
Після провалу «турецького ГКЧП» прокремлівські навколополітичні глашатаї почали інтенсивно нав'язувати світовій громадськості дві версії щодо турецьких подій:
▪ заколот організували США за начебто зближення Туреччини із Росією після примирливої заяви Ердогана щодо бомбардувальника СУ-24;
▪ заколот інспірував сам Ердоган для зміцнення своєї влади.
Однак вище сказане не відповідає дійсності. Військові перевороти в Туреччині США не потрібні, оскільки ця країна є надійним і прогнозованим союзником Альянсу, а в президента Ердогана і без імітації заворушень є достатньо повноважень та владних важелів (загальнонародний мандат і більшість у парламенті), щоби провадити свою політичну лінію.
Операція «Ефа»
Якщо у Франції кажуть «Шерше ля фам», то в Росії віднедавна хизуються висловом «Наша вам многоходовочка». Спочатку кремлівські конспірологи «перевели стрілки» на Гюлена (знаючи про його напружені стосунки із Ердоганом), потім виканючили у президента Туреччини співчуття родинам загиблих пілотів СУ-24 (яке тут же подали як глибоке покаяння Ердогана за скоєне), а далі терміново відправили в Туреччину на відпочинок сотні своїх громадян, щоби, ймовірно, бодай частина з них опинилася в епіцентрі терористичних подій задля створення «алібі» керівництву РФ.
А ці події не забарилися. Очільником заколоту вважають Акіна Озтюрка, колишнього головнокомандувача військово-повітряних сил Туреччини, а його найближчими помічниками – генерал-лейтенанта Метіна Лийдила, командувача сухопутними військами, генерала Адема Худути – командувача Другою армією Туреччини, та генерал-майора Авні Ангуна – командувача гарнізоном у Малатьї.
Дивно, що такі професіонали зважились на путч із такими мізерними, з огляду на масштабність операції, військовими силами. Пояснення лише одне: їм пообіцяли, що як тільки розпочнуть заколот, то на допомогу прийдуть «дружні сили» зі Сирії, із курдських провінцій Ірану або Іраку, або навіть із шеститисячної 102 військової бази, яка дислокується в Ґюрмі. Однак, як імовірно і було задумано, на допомогу ніхто не прийшов. Приблизно о сьомій ранку наступного дня, коли Фетхуллах Гюлен звернувся до повстанців і осудив заколот, путчисти збагнули, що їх принесли в офірну жертву й почали складати зброю.
Олег Кулаков, професор Військового університету Міноборони РФ, розповів, що Росія була дуже зацікавлена в тому, щоби цей переворот не відбувся. Цю позицію Кремля президент Ердоган також відзначив, коли після придушення путчу мав телефонну розмову із Путіним.
Олег Кулаков вказав і на те, як президент Туреччини поводив себе у ставленні щодо інших країн перед тим, як «повинитися перед Росією», зокрема всупереч політиці США налагодив відносини з Ізраїлем і Палестиною. Мабуть, таким чином, він намагався отримати у близькосхідному регіоні політичну підтримку навколишніх держав. Професор університету Міноборони наголосив, що Реджеп Ердоган вочевидь не влаштовує США, що американці намагаються відсторонити його від влади, на що і вказує «зв'язок заколотників із Гюленом».
А далі експерт висловив найсокровенніше: «Якщо нам вдасться відновити добрі стосунки з Туреччиною, і в умовах, коли президент Ердоган зуміє втримати стабільність у країні, то перспективи є дуже широкі – аж до виходу Туреччини із НАТО, що буде корисним для наших країн».
Професор сподівається, що така доленосна для РФ подія може бути започаткована ще до початку вересневого саміту G-20, а ймовірно – у першій декаді серпня в Москві під час особистої зустрічі Ердогана і Путіна, про яку вже домовлено.
І справді, єдиним вигодонабувачем від організованого псевдозаколоту в Туреччині є Кремль, оскільки Росія, у разі можливої реалізації прожекту «Ефа», отримає:
▪ розкол НАТО і вихід із Альянсу другої за потенціалом мілітарної сили;
▪ цілковите домінування у регіоні Чорного моря;
▪ відновлення проекту «Південний потік»;
▪ блокування постачання летальної зброї Україні з Туреччини (рішення Варшавського саміту);
▪ Європу на «політичних колінах»;
▪ цінову кореляцію на ринку енергоносіїв;
▪ зняття санкцій із подальшими інтенсивними фінансовими вливаннями у РФ.
Однак Путін, після малайзійського лайнера МН17, допустив другу фатальну помилку не тільки для всієї країни, але вже і для себе особисто. Спроба інспірувати військовий заколот у Туреччині означає розв'язання гібридної війни проти країни-учасниці НАТО. А такі дії є значно серйознішими, аніж збитий СУ-24 і турецькі помідори. Кремлівський інспіратор, швидше за все, таки комфортно добуде до кінця терміну президента Барака Обами, який має бажання завершити своє президентство з лавровим вінком на голові й пальмою миру в руці. Але коли до влади прийде Гілларі Клінтон, за кремлівських гросмейстерів уже не дадуть і ламаного гроша. Як і за кремлівський філіал ІДІЛ.
Ярослав Левків.
