У світлий празник Христового Воскресіння відійшов у вічність отець-доктор Дмитро Блажейовський. Бог покликав його до себе у Великодню суботу, напередодні того моменту, коли по всіх церквах радісно задзвеніли великодні дзвони.
Вишивані ікони – найкраща пам’ять про нього
Отець Дмитро Блажейовський помер на 101 році життя, так і не дочекавшись…старості. Бо на сотому році життя казав: «Уже відчуваю наближення старості», а у свої дев’яності любив жартувати: «І що ж я робитиму в старості?».
21 серпня 1910 року – такий запис був зроблений у свідоцтві про народження отця Дмитра Блажейовського. Рівно через сто років, у серпні 2010 року він прилетів з Рима до Львова, щоб … презентувати свою нову книжку «Мій життєпис. Про виховання і українські проблеми», а також для організації виставок власних вишиваних ікон у кількох містах України з нагоди свого сторічного ювілею. Отець Дмитро постійно викликав захоплення – завдяки юності духу, мистецькому таланту, який не розгубив, а тільки помножив, завдяки своїм енциклопедичним знанням, праці науковця, завдяки тому, що був справжнім українським душпастирем з високою національною свідомістю.
У родині
Отець Дмитро Блажейовський народився у селі Вислоці Горішнім повіту Сянік на Лемківщині у родині, де було десятеро дітей, проте до дорослого віку дожило семеро: четверо хлопців і троє дівчат. Як писав отець у своїй книжці, він був другим з черги живим хлопцем. Найбільше, що запам’яталося йому з дитячих років, так це невтомна праця батьків і спільна молитва усієї родини. «Ми вклякали перед святою іконою на стіні і всі разом відмовляли щоденні молитви… А якщо я спізнився, то мусів сам вклякати і промовляти. Що не знав – допомагала мама, бо інакше не міг без того іти спати». І ще один важливий урок взяв він із родинного вогнища: коли діти стомлювалися під час праці і просилися в батька відпочити, той казав: «Для відпочинку є гріб». Мабуть, це батьківське налаштування було якимось енергетичним кодом для його сина. «Він мав план на кожен день і на перспективу, – розповідає отець Ігор Ковальчук, директор музею вишиваних ікон отця Блажейовського. – Я інколи допомагав йому полагоджувати деякі справи чи супроводжував у подорожах, то швидше стомлювався від нього, просився відпочити, а отець нагадував мені слова свого батька…»
У сільській школі, яка назагал не давала національного виховання дітям, допитливий хлопець увійшов у довіру вчительки, і та давала йому читати Кобзар і книжки про козаків, що пробуджувало його національну свідомість. Уже згодом, навчаючись в Перемишльській гімназії, отець перечитав чимало історичних книжок, шукаючи відповіді на багато питань з української історії.
Після закінчення гімназії пішов вчитися до Праги – пішки. Студіював політехніку, а в 1933 році, який для Католицької Церкви був ювілейним, вирушив на пішу прощу до Рима. Й саме тоді відбувся різкий поворот його долі. Отець ніколи не казав, що мріяв бути священиком з дитинства, а в своїй книзі спогадів написав цікаві факти. Вихованці гімназій деколи вступали до семінарій тільки тому, що це було українцям доступніше. «Як вже не було куди йти вчитися, то йшли на теологію…»
…Родину отця радянська влада вивезла на південь України – в Одеську область. Батько працював у колгоспі в селі Бузьке і, пильнуючи колгоспний склад, промок під час дощу, застудився і помер – на 87 році життя. У цьому селі померли і поховані мама, сестра. Старший брат помер у Миколаєві. У 2001 році отець Дмитро поставив на їхніх могилах пам’ятники, Цікаво, що вся його родина – довгожителі: доживали майже до дев’яноста років, але ніхто, окрім нього, не переходив столітнього рубежу…
У Вічному місті, за океаном
… Коли молодий Дмитро ішов на прощу до Рима, дорогою почув задушевну українську пісню – співали семінаристи колегії Святого Йосафата. Це його настільки вразило, що вирішив там навчатися. 2 квітня 1939 року його висвятили на священика, у 1942 році отець захистив докторат з теології в Папському університеті «Урбаніянум», у 1946 році – ще один докторат з історії в університеті «Грегоріанум». Обидва – з відзнакою. Він любив наукову працю, часто відвідував архіви. Згадує у своїй книжці, що на той час у ватиканських архівах було багато документів з історії української Церкви. Уже тоді він розпочав ґрунтовну наукову працю, хотів заглибитися в ці студії ще більше і попросив на це дозволу в єпископа Бучка. Той, однак, скерував молодого священика на душпастирську працю до США. Мабуть, на той час це була нагальніша потреба Церкви. Від 1946 й до 1973 років отець Дмитро Блажейовський душпастирював у Сполучених Штатах Америки, служив там українським громадам, але, правильніше буде сказати, засновував їх там.
Денвер, Колорадо, Філадельфія, Гюстон – це зовсім не повна географія душпастирювання отця Дмитра Блажейовського. «Він будував там церкви, засновував українські парохії, запрошуючи тих наших співвітчизників, які у важкі повоєнні роки опинилися в Німеччині. Перші його парохії налічували по двадцять-тридцять українських родин, а коли він їх полишав, то зоставались збудовані церкви і по сто двадцять сімей у них. Сам жив дуже скромно». Отець Дмитро у тій багатій Америці два роки жив на хорах церкви, бо не мав помешкання. Поставив там невеликий тапчан і так спав. Ще в іншій парохії жив у захристії, а залишав після себе збудовані храми, великі парохіяльні зали, де збирались усією українською громадою. Будував парохіяльні будинки, причому з перспективою, з думкою про майбутнє.
По ночах отець Дмитро працював, й то так, щоб не знав єпископ, бо це категорично заборонялося. Мив посуд у ресторанах, замітав, прибирав – і так заробляв собі на життя. Ще й відкладав, і на ці зароблені тяжкою фізичною працею кошти придбав у Львові приміщення й відкрив у ньому Музей вишиваних ікон. Видавав також за власний кошт свої наукові праці.
Уже тоді, в Америці, взявся за вишивку – винятково з потреби. У церкві потрібен був вишиваний обрус… Повернувшись у 1973 році до Рима, почав вишивати майже щодня. «Вишиваної ікони не має ніякий інший народ, – казав отець Дмитро Блажейовський. – Це є наше, українське, те, що засвідчує нашу ідентичність. Українці вишивають на побутовому рівні – обруси, сорочки, а я хотів підняти вишивку на вищий щабель».
В Україні
З настанням незалежності отець Дмитро Блажейовський став часто приїжджати в Україну. У 1992 році відбулась його перша виставка вишиваних ікон та хоругов у Львові, далі – у Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Києві, Каневі, Миколаєві. Такі виставки уже відбулися в 150 містах України. По кілька разів – в Софії Київській, в Михайлівському золотоверхому соборі, в Українському домі. Його вишивані роботи прикрашають собори Мюнхена, Люрда, Рима, Ватиканську бібліотеку, є в Північній і в Південній Америці, в Австралії, і це ще зовсім не повний перелік. З 1999 року у Львові діє Музей і виставковий зал вишиваних ікон, де експонується близько 350 його робіт.
На сотому році життя отець не розлучався з ноутбуком, користувався інтернетом. Був у Римі першим українцем, який став використовувати це чудо техніки, й потім «комп’ютеризував» усю українську громаду. Збираючись у подорож, найперше дбав про те, щоб з ним був комп’ютер.
«Секрет його довголіття, такої великої працездатності, інтересу до життя був у тій же ж щоденній праці, молитві, у великій скромності й аскетизмі», – ділиться спогадами отець Ігор Ковальчук. – Отець Дмитро жив доволі скоромно. На терасі своєї квартири у Римі мав город і сам вирощував «ярину» – зелень. Й на цьому «городі», серед зелені, отець любив вишивати…. Вставав дуже рано – коло шостої години і лягав пізно – о дванадцятій. У раціоні харчування переважали свіжі овочі та фрукти, вирощені власними руками, і молочні продукти. М’ясо і рибу отець купував дуже рідко. Економив кошти на видання наукових праць».
Надія Пастернак, Фото Олесі Пастернак, dukhovnist.in.ua.
