«Хай як часто якийсь депутат "мігруватиме" із фракції у фракцію, він буде чітко усвідомлювати наслідки таких переходів. «Тушок» ніхто не любить. Ні виборці, ні колишні однопартійці, ні ті, до кого вони пристають. Можна раз чи двічі спробувати виправдатись, але далі – повна втрата довіри", – керівник Соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович дав інтерв’ю Гал-інфо. Тема - вибори-2012.
Після виборів маємо типову для політики річ, коли один і той же результат влада і опозиція оцінюють по-різному. Якщо подивитись з погляду соціології, то хто ж таки переміг на парламентських виборах-2012?
Як на мене, і влада, і опозиція й усі інші фіналісти цих виборів цілком правомірно говорять про перемогу. Я поясню. Партія регіонів здобула найвищий результат: і у змаганнях за партійними списками (30%), і на мажоритарних округах (114 кандидатів-переможців). ВО «Батьківщина» також не програла, оскільки вийшла на другий результат, поступившись на партійних виборах менш як 5%. А це більше, аніж показували попередні соціологічні дослідження, тобто в останні дні перед виборами відбулась мобілізація опозиційного електорату.
Комуністи ж засвідчили найліпший результат порівняно з усіма останніми виборчими кампаніями.
І нарешті однозначно переможцями є і «УДАР», і «Свобода», які вперше потрапили до парламенту. Власне, для «УДАРу», який посів третє місце, це просто таки електоральний прорив, а «Свобода» не просто потрапила до ВРУ – вона вдвічі перевищила прохідний бар’єр, а згідно із нашим (соціологічної групи«Рейтинг») екзит-поломвона досягнула ще вищого показника–не 10,5% (попередні дані ЦВК), а 12,5%.
Але чи не кожен з перелічених суб’єктів, попри загальну браваду, має підстави бути дещо розчарованим.
Погоджуюсь. Візьмімо, Партію регіонів. Її підтримало значно менше виборців, аніж Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року. Тобто, сподівання здобути 35% явно не справдились.
«Батьківщина» на другій позиції – цей факт сам по собі є приводом для сумних роздумів. І хоч теперішні показники повторюють результати Тимошенко у першому турі президентських виборів, але де ж тоді синергія або кумулятивний ефект від об’єднання з «Фронтом змін» Арсенія Яценюка? Значить і тут очікування могли бути завищеними.
«УДАР» мав би також журитися, бо майже за місяць до виборів їхній рейтинг настільки карколомно зріс, що ця партія, відповідно до результатів багатьох соціологічних досліджень, посідала не третю, а другу позицію, обійшовши «Батьківщину».Але на фініші ти одержуєш значно менший результат. Як тут не засмутитися.
Понад те, з погляду суті політики, тонайбільше розчарування цих виборів, як на мене, у тому, що вони не призведуть до зміни якостіукраїнської політики. Як є у розвинутих країнах. У нас натомість після чергових виборів мінімально змінюється майже постійний склад учасників політичних телешоу, але не змінюються політики як такі. Точніше,залишаються незмінними ті цілі, які вони ставлять перед собою. І мажоритарники, і списочники, як правило, йдуть до влади тільки заради одного – своїх приватнихінтересів. Зовсім не державних.
Власне, у новому парламенті збережеться той самий баланс політичних сил, який і був досі. Тобто, Партія регіонів зможе запросто сформувати більшість – чи то за участі самовисуванців, чи то комуністів, не кажучи про високу ймовірність появи новітніх «тушок».
З іншого боку, опозиція і далі матиме досить велике представництво, і обмежений вплив.Єдина відмінність, тепер вонаявлятиме собою не союз двох – «Батьківщини» і «НУНСу», а трьох –«Батьківщини» «УДАРу» і «Свободи». І це всі зміни у парламентській структурі.
На вашу думку, «УДАР» – це вже однозначно опозиційна партія?
Тут я, як соціолог,виходжу з настроїв громадськості. Більшість виборців «УДАРу» хотіли б бачити свою партію в майбутньому парламенті в коаліції з « Батьківщиною». Меншість – у союзі із Партією регіонів. При цьому цікаво, що значна частина симпатиків і «Батьківщини», і Партії регіонів бажали б мати середсоюзників своїх партій саме «УДАР». Словом, «УДАР» хочуть усі, але виборці «УДАРу»воліють дружити з опозицією.
Який зміст ви вкладаєте в поняття «зміна якості політики»?
Це європейські стандарти. Це коли політики займаються суспільно-політичною діяльністю, але аж ніяк не бізнесовою. Всі політичні процеси – і вибори, і робота парламенту, і життя політиків – всевідбувається максимально прозоро і зрозуміло. Звідси мінімальний рівень політичної корупції. В Україні цього нема. В Україні, повторюю, чи не кожен бізнесмен прагне потрапити у владу, щоб захистити і примножити свій капітал. Законотворча діяльність, захист національних інтересів, відстоюванні демократичних цінностей та прав своїх виборців – всього цьогототально бракує у діяльності депутатів Верховної Ради України.
Мені прикро, але так є. Більше того, наважусь припустити, що повинна пройти зміна поколінь, щобпостала нова якість українського політики. Поки звичайні виборці будуть виправдовувати дрібну побутову корупцію – до тих пір існуватиме відкрита політична корупція в державі.
Це стосується і «Свободи?»
Свобода реалізовує запит на нові політичні сили, на радикалізм і на націоналізм. Їхні виборці сподіваються на відповідні дії представників «Свободи». Якщо виборець відчує невідповідність своїм очікуванням - розчарування неминуче. Тому все в руках «Свободи», побачимо.
Вочевидь, це питання більше стосується політологів, але все ж таки: Партії регіонів до снаги сформувати у новому парламенті конституційну більшість?
Історія українського парламентаризму свідчить: в Україні можливо все. Особливо в умовах посилення адміністративного тиску. Тобто, якщо буде завдання зібрати 300 голосів, влада його виконає. Одне обмеження – така більшість не буде постійною. Хіба що задля одного якогось голосування. Важелів впливу не бракуватиме. Тим паче, у нас що не депутат, то бізнесмен, якого схилити до певного політичного рішення – це для влади дуже легке завдання. При цьому бізнесмени є у нас у кожній політичній силі. А мажоритарники – це, зазвичай, представники великого бізнесу. Навіть не середнього. Тут ми повертаємось до європейських цінностей, про що ми вже говорили: влада і бізнес повинні бути відокремленні одне від другого.
А що заважає владі тримати депутатів-бізнесменів на короткому повідку постійно?
Хай як часто якийсь депутат «мігруватиме» із фракції у фракцію, він буде чітко усвідомлювати наслідки таких переходів. «Тушок» ніхто не любить. Ні виборці, ні колишні однопартійці, ні ті, до кого вони пристають. Можна раз чи двічі спробувати виправдатись, але далі – повна втрата довіри.
Але якщо аналізувати не суто раціонально, то відчуття таке, що владі втерли носа?
Як на мене, це помилкове враження. Статус-кво збережено. Виборець, який живе на Галичині, однозначно має бути задоволений тотальною перемогою на Західній та в Центральній Україні представників «Батьківщини», «Свободи», того ж таки «УДАРу». Виборець Сходу, Донбасу та Південної України також не має підстав нарікати, адже там перемогли Партія регіонів та комуністи, тобто ті, за кого цей виборець і голосував.
Інша річ нинішні мажоритарні скандали, але це передовсім проблеми тих територій, де ці скандали відбуваються.
Якщо говорити про політичну географію, то чи справедливе твердження, що «помаранчева» барва поширилась ще далі на схід? Навіть два свободівці стали депутатами на лівому березі Дніпра – Бублик у Полтавській області та Іллєнко – у Києві.
Щодо «помаранчевого» наступу на лівий берег, то я б таким оптимістом не був. Перемога представників опозиції на лівобережних округах – це, скоріш за все, є свідченням того, що багато українців голосувало проти курсу Президента Януковича та проти теперішньої влади як такої. За дослідженнями «Рейтингу», частка таких людей напередодні виборів становила понад 50%, при цьому менше третини опитаних висловлювали підтримку чинній владі.
Саме тому чимало виборців на сході та півдні України шукали переконливих кандидатів-опозиціонерів, абсолютно незважаючи на їхні ідеологічні відмінності. Насправді у тій же Полтавській області, де переміг свободівець, люди проголосували б і за представника «Батьківщини» чи «Фронту змін», якби саме він був би названим єдиним кандидатом від опозиції. Тобто, виборець проголосував саме так, тому що він категорично не сприймає політику нинішньої влади, а не тому, що є прихильником «помаранчевої» ідеології.
До того ж, у межах країни баланс «помаранчевого і біло-блакитного» залишається фактично непорушним, починаючи з 2004 року. Розчарований електорат Партії регіонів або перейшов до комуністів, або не прийшов на вибори, невелика частка проголосувала за «УДАР» як ідеологічно нейтральну партію.
А на Західній Україні ми спостерігали електоральні перетоки між «Батьківщиною» та іншими політичними силами. Так, в Галичинізначно зріс рівень підтримки «Свободи», навіть порівняно з місцевими виборами, великий відсоток набрав «УДАР».
Однак, ще раз наголошу, сумарно нічого не змінилось. Ще напередодні виборів дані соціологічних досліджень засвідчували, що загалом в Україні незначну перевагу має «помаранчевий» електорат. Результати виборів підтвердили такий стан речей.
Одна спільна риса: розчарований виборець опозиції і зневірений виборець влади не прийшли на вибори.
А як соціологи пояснюють таку тенденцію цих виборів, коли в багатьох обласних центрах Центральної та Східної України перемогли представники опозиції, а у сусідніх селах – само висуванці або навіть представники влади. Сільський електорат – продажний?Це правомірне звинувачення?
Справді в багатьох округах перемогли самовисуванці близькі до партії влади (на сході України), або до опозиції (на заході України).В обох випадках йдеться про подібний принцип роботи з електоратом. Дехто означає його, як «засівати гречку». Моє визначення – це політика добрих справ. І я би не засуджував людей, які проголосували за таких самовисуванців. Будьмо щирими, якщо у селі ні дороги, ні газу, ні води і 20 років ніхто нічого не робив, і тут з’являється кандидат у депутати, який дає гроші і на дорогу, і на газ, і на воду, то чому б за нього не проголосувати. На жаль умови, в яких живуть українці, далекі від цивілізованих, а демократія, як відомо, це розкіш, яку собі можуть дозволити заможні країни».
Мені можуть заперечити, мовляв, є багато округів, де «гречка не перемогла». Це правда, таких округів чимало. Але ви проаналізуйте ті відсотки, які здобули «гречкосії»-самовисуванці, що програли вибори. Це від 20-30%, а інколи навіть більше. Просто цього результату не вистачило для перемоги, бо в останній момент, буквально коли виборець прийшов до урни, для нього визначальною стала ідеологічна складова: за владу чи за опозицію, за українську мову чи за російську. Натомість багато самовисуванців недооцінили вагу ідеологічної мотивації у поведінці свого виборця.
Як пояснити, що майже всі соціологічні центри не точно спрогнозували явку?За фактом вона становить 58%, а прогноз «Рейтингу», якщо не помиляюсь, був понад 60%
Почну з того, що явку прогнозувати надзвичайно складно. Це очікувана готовність виборця прийти на вибори. Але чи прийде він? Надто багато суб’єктивних чинників.
На круглому столі, який на передодні виборів організував Фонд «Демократичні ініціативи» і у якому взяли участь представники усіх авторитетних соціологічних компаній, оцінки явки лунали від 60% до 70%. Мій прогноз був 65%. Він не справдився і причин багато. Одна з них банальна – всю Україну заливали дощі, а на Західній Україні взагалі випав сніг.
Інша причина – на вибори не прийшла молодь. І не тільки через погану погоду. Для молоді характерні мінливість настроїв, а також брак відчуття громадянської відповідальності.
Не кажу вже про такі екзотичні речі, коли маємо два округи на одній території, скажімо в одному місті. Така сама однорідна структура виборця. При цьому, на одному окрузі явка 50%, а на іншому – 80%? Тут соціологія безсила.
На Львівщині була найвища явка – 67%, в Івано-Франківській області– 62%, в Тернопільській – 67%, найнижча ж явка – у Криму – 49%, у Донецькій області -60%, у Дніпропетровській – 53, у Луганській 58%. Скрізь українці здеморалізовані та зневірені, але виборці опозиції виявились більш вмотивованими. Чому?
Ця різниця вкотре ілюструє тверду тенденцію. Виборець Західної України ходить на вибори масовіше. Чому? Традиційно Галичина вважається локомотивом якщо не політичних змін, то настроїв, які згодом поширюються на всю Українську державу. Так склалось історично: радянська влада прийшла в Галичину значно пізніше, тут зберігся дух парламентаризму.
З іншого погляду, мешканціЗахідної України дуже не люблять нинішню владу. А це додатковий стимул, щоб прийти на вибори і проголосувати. Воднораз розчарований виборець Східної України виявив пасивність. Він не вірить, що через вибори можна щось змінити. А тому просто не прийшов на вибори. Це голосування ногами.
Але ті, хто прийшов, проголосували за владу?
Виборець Сходу України не має альтернати. Він як не любив Тимошенко, так і не любить, як не сприймав Яценюка, так і не сприймає, не знав Тягнибока чи не довіряв йому, так і все залишилось. У них вибір між комуністами та Партією регіонів.
Це проблема виборців чи опозиції?
Взаємна. Вибачте,але кожен народ заслуговує на ту владу, яку має. Якщо виборець пасивний і не ставить перед собою цілей вищого порядку, то його вибір ґрунтується на дуже поверхневих речах. Такий виборець, зневірившись у якомусь з політиків, просто відходить у бік, не шукає альтернативи. Це і є пасивність виборця, яка сама собою породжує низьку якість політики.
Водночас, я думаю, що нинішня опозиція не ставила перед собою мету, зайти на Східну Україну.Хіба що Кличко, який, проте, не зміг запропонувати об’єднавчої теми для обох частин України, через що, зрештою, і поплатився.
Скажу більше, теперішня опозиція і не могла набрати на сході України якийсь прийнятний відсоток підтримки. Насправді вона не знає якою мовою і про що говорити з тамтешнім виборцем. Потрібна інша опозиція, можливо, більш проросійська, більш патерналістська. Не виключено, що незабаром в Україні сформуються дві опозиції – проукраїнська та проросійська. Адже проблема поділу України, вона глибоко закорінена в ментальності східних і західних українців. Ця ментальність різна, для неї характерні больові точки, щораз натискаючи на які політики тільки підживлюють цю різність. Для того, щоб сформувати більш-менш однорідне світосприйняття потрібні десятки років.
На початку виборчої кампанії соціологи казали, що «Свобода» балансує» на межі прохідного бар’єру до ВРУ, а саме 5%. «Свобода» набрала вдвічі більше. Завдяки яким факторам?
До кінця 2011 року «Свобода» мала підтримку на рівні 3%. У листопаді – грудні того ж року «Свобода» розпочала переговори з «Батьківщиною», стала співзасновником КОДу, почала вести переговори про єдиних кандидатів. Таким чином партія продемонструвала готовність домовлятись. Виборець це помітив і відреагував: рейтинг «Свободи» виріс до 4-4,5%. Відтоді і фактично до вересня цього року рівень підтримки «Свободи» практично не змінювався. Не було жодної динаміки ні вниз ні вгору. Це означало одне – сформовано електоральне ядро цієї партії. Це твердий ідеологічний виборець «Свободи», який один до одно ототожнює свої уявлення про життя із діями цієї партії.
Але ця праворадикальна ніша – вона є невеликою, її оцінка – ті самі 4-4,5%. Відтак, «Свободі» було потрібно нарощувати свою електоральну підтримку. Завдяки якимось додатковим діям. (При цьому завжди є ризик «розмити» ідеологічне ядро). Чи вчинила такі дії «Свобода»? На це питання нехай дадуть відповідь політологи. Одне очевидно, сама політична ситуація склалась на користь «Свободи».
Як це сталось? Виборець, який наприкінці вересня – на початку жовтня підтримував «УДАР» як нову політичну силу (нові обличчя), частково перейшов до «Свободи». Це додало «Свободі» ще 4%. Тобто, сумарно вже було 8%.
Але значно цікавішим був інший ефект. Протестний виборець, який проголосував би проти всіх, коли б така графа була б у бюлетені, цей виборець, якого «дістала» і влада, і опозиція, і мажори, і корупція, і все на світі, він прийшов і проголосував за «Свободу». Це додало цій партії ще 4%. Загалом маємо 125, як і показав наш екзит-пол.
До слова, у структурі цієї третьої складової виборця «Свободи» є і російськомовний виборець. У «Свободи» з’явились виборці, які підтримують курс на об’єднання з Росією. Відбулось розмивання електорату. Але визначальна характеристика тут далеко не мовна, чи антиросійська. «Ви нас дістали», - це головне. Рубати руки злодіям – так, вішати хабарників – так, підпалювати дорогі вітрини і будинки – так. Це не ідеологічний, це крайній соціальний радикалізм, який не має націоналістичного підгрунття.
Усе це і винесло «Свободу на пік електоральної популярності. Нагадаю ще раз, що за нашим («Рейтинг») та кількома іншими екзит-полами «Свобода» мала набрати 12-13%.Чому партія одержала тільки 10% - це, знову ж таки, питання не до соціологів.
До слова, явище розмивання електорату на базі суто соціального протесту зачепило і КПУ. Так, за нашими дослідженнями, серед виборців комуністів при розширенні підтримки з’явились прихильники вступу України до НАТО.
Як пояснити провал «Батьківщини» в середині кампанії?
«Батьківщина» досить довго, до серпня, трималась на високому рівні підтримки – 24-25%. Але буквально після старту виборчої кампанії, коли виборець не побачив у партійному списку під першим номером прізвища Тимошенко, і це найголовніша причина, рівень підтримки «Батьківщини» почав знижуватись.
Плюс, як на мене, не зовсім вдала реклама. Пригадуєте, «Ми їх зупинимо», і це на фоні, коли Тимошенко і Луценко сидять, мовний закон, Харківські угоди – ніхто нікого не спинив. Така реклама явно резонансувала з уявленнями, які склались у виборця про цю партію.
І таких факторів було чимало. Але найголовніший з них, наголошу, це відсутність прізвища Тимошенко у списку. За нашими підрахунками, понад 25% українців, не виборців, а всіх українців, могли би проголосувати за «Батьківщину», якби її список очолила Тимошенко. Це дало б 30-32% підтримки виборців.
Значить, поява в рекламі опозиції образу Тимошенко не була випадковою?
Звичайно, ні. Я думаю, політтехнологи «Батьківщини» дослухались до соціології. І от в рекламі з’явилась пряма мова Тимошенко, її емоційні заклики «Я не здамся!», «Ми переможемо!». Виборець повернувся, але, звісно, до 30% вже не дотягнули.
Чому виборець відвернувся від «УДАРу». Приблизно в першій декаді жовтня ви і ваші колеги давали «УДАРу» 17-18%. В останні тижні виборчої кампанії висхідний тренд цієї партії чи то сповільнився, чи то почав стрімко падати. Що сталося?
Що таке успіх «УДАРУ»? Це результатзапиту на нові обличчя, адже український виборець перебуває у перманентному пошуку. З початку року «УДАР» постійно добирав електорат, 1%протягом місяця і так дійшов до 13% – станом на липень. На початок осені вже йшлося про 15%. У перших числах жовтня у багатьох рейтингах «УДАР» випередив «Батьківщину», посівши другу сходинку після Партії регіонів. Кличко дав надію людям, що в політику прийдуть нові, сильні, певною мірою радикальні особистості, які можутьщось змінити у цій державі. Саме цю надію і вкладав виборець у бренд Кличка.При цьому не можна зі стопроцентною впевненістю сказати, що саме ці речі декларував сам Кличко і його команда.
Але Кличкові забракло політичного досвіду. Буквально кілька помилок, і очікуваний результат виявився примарним.
Перша помилка – відмова підписати угоду про майбутню парламентську коаліцію з «Батьківщиною» і «Свободою».(Це сталось за два тижні до дня виборів). Мовляв, про це слід домовлятися після виборів. Але таким чином лідер «УДАРу» посіяв зерна сумніву у душах опозиційно налаштованих виборців Західної і ЦентральноїУкраїни: «А коли ти потрапиш до парламенту, ти будеш з опозицією чи з Партією регіонів?». Зрозуміло, Кличко намагався зберегти електорат на Сході і діяв обережно, однак це призвело до падіння рейтингу. Кличко не пройшов тест на опозиційність.
Ще одна помилка – заява, яка пролунала з уст Віталія Кличка за кілька днів до виборів: А чому ми, майже лідери виборчих перегонів, маємо вести переговори про коаліцію зі «Свободою», коли ще навіть невідомо, чи потрапитьця партія до парламенту.По суті, Кличко сам особисто дав вказівку виборцю Західної України віддати голос саме за партію Тягнибока.Цьому виборцю було однаково за кого голосувати – чи за «УДАР», чи за «Свободу», але після слів Кличка спрацювала приблизно така логіка: «Якщо ти такий впевнений у своїй перемозі, то ми проголосуємо за «Свободу», бо їй треба допомогти».
Яка вартість цих помилок?
Важко однозначно відповісти. Наша остання соціологія фіксувала рейтинг «УДАРу» на рівні 18%. Отож, як мінімум падіння становило 4%. І про мене, чи не усі ці відсотки опинились у «Свободи».
Чому люди не повірили Королевській з її «Україною – вперед!»?
Це приклад нераціонального використання великих коштів. А з погляду соціології, то скажу таке. Весною, ще задовго до початку виборчої кампанії, Наталія Королевська завдяки тотальній рекламі довела свою відомість до рівня 95%. Станом на червень – липень рівень підтримки її партії наближався до 5%.Саме тоді, на мою думку, слід було, змінити всю кампанію. Віртуально виграти вибори – це складно. Треба було йти в люди, працювати з виборцем, допомагати йому. Треба було говорити якусь конкретику. Цього нічого не сталося. Відсотки стрімко «попливли» донизу.
Коли ж мати на увазі, що третина електорату Королевської становили виборці Юлії Тимошенко, то треба констатувати, що сформувати «образ другої Юлі» не вдалося. Виборець від неї відвернувся. Частково назад до «Батьківщини», частково – до «УДАРУ». Нагадаю, щоїї електорат складався також із колишніх виборців Тігіпка, і виборців, які голосують за нові обличчя.
А війна Королевської із соціологами і журналістами – це дурниця, яка тільки погіршила її репутацію.
Тобто, Наталія Королевська як кандидат на президентських виборах 2015 року – це вже втрачений варіант?
Амбіції є, але без парламентської партіїбуде складно претендувати на таку роль. Хочаяк технічний кандидат – чому ні. Відібрати у когось 1%-2%-3% – це може суттєво вплинути на те, хто вийде до другого туру.
Як ви оцінили б виборчу кампанію «Нашої України»?
1% голосів, які українці віддали не стільки за «Нашу Україну», як за Віктора Ющенка, – це відбір голосів в опозиції. Я думаю, що мету потрапити до ВРУ у цьому випадку ніхто перед собою не ставив.
Зате ми стали свідками справжніх битв в мажоритарних округах.При цьому в багатьох округах на Львівщині результати виборів не збіглися із соціологією, яку подавали соціологи, зокрема, і компанії «Рейтинг». Найяскравіший приклад: округ 122, де самовисуванець Тарас Козак програв кандидату від опозиції Василю Пазиняку. Хоча за вашими останніми даними Тарас Козак мав помітну перевагу.
Відповідаючи на це питання, я б говорив не тільки про Тараса Козака, а і про інших самовисуванців, які зазнали поразки: Андрія Лопушанського (Старосамбірський округ № 125), Богдана Дубневича (Личаківський округ №118), Тараса Батенка (Перемишлянський округ №123). Чому вони програли?
Якщо проаналізуватиостаточні результати, то рівень їхньої підтримки не надто і знизився проти цифр, які показували попередні заміри. Не слід забувати, що соціологія фіксує стан громадської думки на момент її проведення. Власне, подальші соціологічні дослідження, які не оприлюднювались, показували, що розрив на названих округах між самовисуванцями і опозиційними кандидатами зменшувався. Але не тому, що перші втрачали. Зовсім ні.
Спрацював політичний бренд, який забезпечив перемогу опозиційних кандидатів. Мала значення тільки ідеологічна складова.
Зверніть увагу, опозиціонери здобули в своїх округах до 60%. Це значно вищий рівень підтримки, аніж мали самовисуванці самі по собі. У них як було до 30%, так і залишилось. Церівень підтримки політики «добрих справ». Це багато, але для перемоги виявилось не достатньо. А з огляду на падіння «УДАРу», а відповідно і кандидатів від «УДАРу», то перед самими виборами представники об’єднаної опозиції отримали зростання, зростання і ще раз зростання своїх рейтингів.
Саме через провал ідеологічної складової самовисуванці в Галичині і програли, окрім одного на Львівщині та ще одного на Івано-Франківщині, які перемогли з мінімальною перевагою, в межах 5%. І тільки завдяки тому, що у своїх виборчих кампаніях вони використовували не тільки тему «добрих справ», а й активно позиціонували себе в ідеологічній площині . Додавши до образа господарника та мецената політичну характеристику , вони і виграли вибори. Кандидати-самовисуванці, які не встигли цього зробити, або ж до образу яких аж ніяк не «клеїлася» риторика опозиціонера, всі вони програли.
А як тоді пояснити результат округу №117, де опозиційний самовисуванець Тарас Стецьків програв офіційно опозиційному кандидату Ігорю Васюнику? При цьому Тарас Стецьків виступав суто в ідеологічній номінації, до того ж, ніхто не сумнівається в його опозиційності.
Тарас Стецьків міг би претендувати на перемогу, коли б мав підтримку хоча б якоїсь політичної сили – якщо не «Батьківщини», то «Свободи» чи «УДАРу». При цьому на старті кампанії він був значно відомішим на окрузі за Ігоря Васюника. Але брендової партійної підтримки не було.
Ігор Васюник завдяки масованій рекламі розв’язав проблему впізнаваності, а бренд кандидата від «Батьківщини», «Фронту змін» і «Свободи» йому гарантував перемогу.
Єдиний кандидат на Львівщині, кому не допоміг бренд опозиційного кандидата, – це Тетяна Чорновол. Округ №120. Як на мене, вона виявилась чужою на цьому окрузі і не змогла чи не встигла подолати цю проблему. Самовисуванець Ярослав Дубневич, який і здобув тут перемогу, – це був зрозуміліший вибір. Якби на цьому окрузі від опозиції балотувалась відоміша особа, скажімо, чи то Андрій Шкіль, чи той же Тарас Стецьків, то, я думаю, Ярославу Дубневичу були б непереливки.
Округ №115, кандидат від опозиції Мийхайло Хміль проти кандидата від «УДАРу» Дмитра Добродомова.
Дмитро Добродомов був більш відомий в окрузі як ведучий популярного телеканалу. І звичайно, він мав значно вищі шанси на перемогу, аніж Михайло Хміль, якого виборці спершу просто не знали. Однак на Михайла Хміля «працював» той же бренд опозиційного кандидата.
Досить довгий період у цій парі соціологія фіксувала паритет. Більше того, на початку жовтня, за нашими даними, Добродомов вийшов на 5-процентний виграш. Насамперед завдяки бренду партії «УДАР», яка формально його висунула кандидатом. Це його явно підсилило, образ набув певної цілісності. І власне, на хвилі зростання «УДАРУ», коли на початку жовтня показники цієї партії демонстрували максимум в Україні (18%), Добродомов і випередив Хміля.
Водночас подальший спад рівня підтримки «УДАРу»відбився і на рейтингу Добродомова. Другий фактор його поразки, про що ми вже говорили, – молодь, яка, нагадаю, становить 30% у структурі електорату «УДАРу», вона не вся прийшла на вибори. Ні «УДАР», ні Добродомов не змогли забезпечити мотивацію для молоді.Натомість фінальне зростання рейтингів «Батьківщини» і «Свободи» гарантувало перемогу Михайлеві Хмілеві.
Підсумовуючи тему мажоритарних виборів, слід зазначити, що на період весни – літа, коли ще не було відомо, які кандидати і від яких партій балотуватимуться, то виграш в різних округах отримували просто відоміші люди, а особливо якщо вони вже «працювали» на території.На момент серпня, коли партії вже назвали кандидатів, самовисуванці далі лідирували. Це було цілком логічно з огляду на те, що на багатьох округах з’явились цілком несподівані партійні кандидати: Юрій Михальчишин – в Пустомитах, Михайло Хміль – на Сихові, Тетяна Чорновол – в Городку.У серпні – вересні виборець тільки-но дістав інформацію хто і від кого. Відтак, наприкінцівересня всі ці кандидати почали набирати. Гальмували цей процесперетоки голосів від «Батьківщини» до «УДАРу». Наприкінці ж кампанії посилився вплив ідеологічного фактора, як ми вже говорили. При цьому дуже багато людей не знали, що буде два бюлетені. Частина виборців на дільниці «несподівано» дізнались, що треба ще й проголосувати за якогось кандидата. Зрозуміло, що в такому випадку, виборець голосував за кандидата від «своєї» партії. І це суттєво, бо кількість невизначених у виборі партій становила 15%, а щодо мажоритарників–усі 30%. Це все і забезпечило перемогу опозиційним, хоча й маловідомим кандидатам.
Чи можна було уникнути ситуації із перевиборами на отих скандальних округах, про які нині говориться вся Україна?
Якщо не обговорювати процес підрахунку голосів, то скажу таке. У багатьох округах, особливо на сході України, на частині з яких досі не встановлено переможця, кандидати від «УДАРУ» фактично відіграли технічну роль відбору голосів у представників опозиції. Був би один кандидат від «Батьківщини», «Свободи» і «УДАРу», то в більшості округів, де нині говорять про перевибори, жодних питань би не було. Кандидати від влади програли б.
Ектиз-поли показали, що Партія регіонів має набрати від 28% до 32%. За даними ЦВК маємо 30%. Що це означає?
Це справді дивна ситуація. Я вже казав, що «Свобода» набрала на 2% менше, ніж показали фактично всі екзит-поли. Не менш цікаво і з Партією регіонів. Кілька екзит-полів засвідчили для неї результат вищий, аніж дані ЦВК. Я не знаю, до кого це питання... До колег-соціологів, до ЦВК, ще до когось…».
Розмову вів Віктор Шаповал.
Фото poltava.pl.ua
