Феєричні поєдинки лицарів в блискучих обладунках, їхні благородні подвиги та етичний кодекс: доблесть, честь та вірність "дамі свого серця", – все це залишилось на сторінках історії далекого Середньовіччя та в дещо зромантизованих художніх романах. Втім, хоча сама епоха давно померла, лицарство живе і досі. Отож, про особливості історичних лицарських боїв та тенденції розвитку цього руху в інтерв’ю Гал-інфо розповів один з його представників, учасник численних середньовічних фестивалів, голова львівської військово-історичної дружини «Чорна Галич» Ярема Іванців.
- Як взагалі зароджувався лицарський рух в Україні?
- Рух, пов’язаний з реконструкціями лицарських боїв, зародився десь вкінці 90-х років. Спершу він був свого роду субкультурою та націлювався на толкієнізм. Але з часом з 2004-2006 років почав більше стосуватися історії. У 2006 році люди, які всім цим цікавилися, вже перемкнулися на середньовічні фестивалі.
В нас цей рух розвинений гірше, ніж в Європі, адже в світі лицарськими реконструкціями займаються вже 50-60 років.
Сам я почав цим займатись з кінця 2004 року, у 2005 році вже був створений наш історичний реконструкторський клуб «Чорна Галич».
- Розкажіть детальніше про військово-історичну дружину «Чорна Галич», реконструкцією якого саме періоду ви займаєтесь?
- В 2008 році наш клуб офіційно зареєстрували як громадську організацію, зараз він налічує десь 30 осіб. Серед ідеалів, які сповідують члени клубу, дисциплінованість, витримка, відданість.
Займаємося реконструкціями військової справи, переважно йдеться про 13 ст. Галицько-Волинського князівства. Хочеться, звісно, бути патріотом і займатися реконструкцією лише свого регіону, але виходить так, що бракує археологічних знахідок та інформації. Відтак, цього не вистачає, щоби комплексно реконструювати обладунок, доводиться дещо запозичати з Києва, Гомеля, Новгорода чи Донецька.
В підготовці реконструкцій лицарських боїв використовуємо історичні матеріали – музейні археологічні знахідки, іконописи та всілякі зображення того періоду. З цього й беремо уявлення про те, як виглядав тогочасний воїн і його побут.
- Чи думали про те, щоби зайнятись боями іншого відтинку часу, наприклад, козаччини?
- Думали, але на все це потрібні ресурси. Навіть на, здавалося б, банальне пошиття відповідного костюму потрібні і гроші, і час. Поки маємо ще багато роботи в тому періоді, над яким працюємо зараз. З часом, думаю, займемося і досередньовічним періодом , і козаччиною.
- З чого складається спорядження лицаря, чи проблематично нині його дістати (придбати, або ж виготовити на замовлення)? Настільки дороговартісна така «лицарська екіпіровка»?
- Найперше, що потрібно учаснику лицарських боїв, – середньовічний костюм. Потім йде обладунок – шолом, захист ніг, рукавиці, корпусний обладунок, під ним – свита (для пом’якшення, щоби метал не натирав тіло). Тобто, треба захистити всі ключові зони – суглоби, хребет та голову. Вага обладунку - 20-25 кг, вартість – від 2 тис. дол.(без вартості костюму). Втім, є один нюанс – все це, по суті, час від часу треба оновлювати: через нанесені удари воно знищується. До прикладу, в мене щосезону «вбивається» шолом, тому щоразу доводиться купувати новий. Також в спорядження входить зброя і щит.
Все виготовляється або власноруч, або замовляється в майстрів, які кують та шиють. Централізованих магазинів, які б таким займалися, наразі нема.
- Чи зважаєте ви на відповідність костюмів та обладунків історичним вимогам того періоду?
- Зважаємо, адже воно не відповідатиме вимогам історичної реконструкції. Є такі поняття як стилізація, реконструкція та репліка. Відтак, якщо репліка – це повне відтворення усіх особливостей, включно з тканиною, з якої шиється одяг, то реконструкція здійснюється за відповідним зразком.
Буває таке, що деяких елементів лицарського оснащення того періоду, над яким працюємо, не вистачає, тому можемо використовувати ці ж речі з 14 століття або зичимо їх із сусідніх регіонів.
- Обов’язково мати фізичну підготовку, щоби брати участь в лицарських боях?
- Можна і не мати, але це чисто любительський варіант: коли людина йде в бій для задоволення, бо просто схотілося. А в серйозних турнірах відсутність фізичної підготовки може бути небезпечною, оскільки там можуть травмувати. В такому разі треба серйозно тренуватися. Тут навантаження більші, ніж в, до прикладу, рукопашних боях, адже ти на себе одягаєш 25 кг металу, тебе б'ють не тільки кулаками, а й одноручною та дворучною сталевою зброєю, не є забороненими і борцівські прийоми, можуть бити одночасно троє-четверо людей. Тому фізична підготовка тут є необхідною. Окрім цього, в групових поєдинках треба працювати мозком – розробляти тактику та стратегію.
Взагалі, цими боями під керівництвом можна починати займатись вже з 14-15 років, в бугуртах (бій загін на загін) можна брати участь вже з 16-17 років. Хоча все це дуже індивідуально: в нашому клубі були хлопці, які приходили тренуватися ще з 13 років.
- Перед поєдинками зброю перевіряють на безпечність? І чи є до неї якісь технічні вимоги?
- Відповідні перевірки проводять на всіх спортивних заходах та фестивалях. Вся зброя (мечі, сокири, фальшиони, алебарди і.т.д) має бути затупленною. Дозволяється практично усе, за винятком пік, тому що ними можна тільки вколоти, а колючі удари в нас є забороненими.
Одноручна зброя важить в середньому до 2 кг, дворучна – 4,5-5 кг. Все, що важить більше, – 7-8 кг – це або виняток, або цією зброєю в боях не користуються. Бо мечем з вагою 10 кг насправді довго не помахаєш.
- Чи бувають випадки, коли зброя ламається під час бою, і що в такому разі робити воїну?
- Зброя ламається регулярно – і мечі, і сокири. Як бійцю вести себе далі? Є три варіанти: перший –він дістає запасну зброю і продовжує боротися, другий – може побігти до краю ристалища, де воїн з його команди дасть йому нову зброю, третя – закінчує бій.
- В якому випадку лицар вважається «померлим» і виходить з гри? І чи можуть битву передчасно зупинити?
- В групових боях очків, які нараховуються за кількістю завданих супротивнику ударів, нема. По тобі можуть вдарити сотню разів, але якщо ти не впав, значить і не програв. Щоби здобути перемогу, треба збити супротивника з ніг.
Поєдинок можуть зупинити в тому разі, якщо в бійця зламалося спорядження (відкрилася важлива ділянка, через яку можна травмувати, наприклад, злетів шолом), а він цього не бачить. Або якщо на полі бою залишається один воїн проти трьох і більше противників (коли один проти двох, бій ще триває), тоді змагання зупиняється, а цьому бійцю зараховують програш.
- Які існують заборонені удари та прийоми?
- Найперше заборонені будь-які колючі удари, дозволяються тільки рублячі. Також не можна бити в стопи, зі спини в ділянку шиї, в пах. Серед заборонених прийомів є удар позаду бійця під коліно.
- Лицарські бої можуть бути небезпечними? І чи є загроза отримати які-небудь серйозні травми?
- Травми бувають часто, всі вони різної складності. Найтиповішими є розсічення обличчя, рук, та забої. Також трапляються струси мозку, всілякі переломи – пальців, рук, ніг. Носи ламають рідко, інколи вибивають зуби.
Я мав численні забої з розсіченнями, перелом в кисті руки та близько двох струсів мозку. Зимово-весняний період для нашого клубу був вкрай травматичним: мали десь 8 гіпсів.
- Чи може дівчина бути лицарем? І чи є дівчата у клубі «Чорна Галич»?
- Так, в нас є дівчата, але вони не б'ються. Хоча взагалі, якщо дівчата і б'ються, то лише в одиночних поєдинках. В бугурти їх практично не допускають, бо там підвищений травматизм. До того ж, через оснащення навіть не розбереш, що твій суперник – дівчина. В мене є знайома, яка після двох випадків припинила займатися цими боями: в першому – відбулась забоями внутрішніх органів, в другому – струсом мозку. Коли хлопець з шрамом на обличчі, це ще таке, але коли вже в дівчини шрами або вибиті зуби, то це якось не дуже гарно.
- Ви були організатором відбору найкращих бійців у збірну України з історичного середньовічного бою. Знаємо, що на початку травня в Франції із цього виду спорту відбувся світовий чемпіонат «Битва націй», зокрема,в ньому брала участь і Україна. Які турніри там були, і які результати показала команда українських лицарів?
- У середньовічних боях у форматі 1х1 на поєдинок виходить дві особи, вони змагаються на трьох видах зброї. Перемога визначається нокаутом або кількістю набраних очок. У форматі 5х5 на ристалище виходять боротися дві команди (основний склад –5, запасних учасників – 3), завдання кожної – повалити суперника на землю(падіння вважається програшем), в цьому змаганні очки не рахуються. У форматі 21х21 (основний склад –21, запасних учасників –7) в полі бою змагаються дві команди, тут діє той же принцип: перемога за тією командою, яка повалила на землю усіх суперників. Окрім цього, є ще формат бою «всі на всі»: на ристалище виходять бійці з усіх країн, потім вони діляться порівну на дві партії (наприклад, Америка, Україна, Білорусь проти Росії та Польщі) і розпочинають бій, переможці набирають певну кількість очок.
Цього року вже в черговий раз наша збірна зайняла друге місце, першими стали росіяни.
- Чого нам бракує для перемоги?
- По-перше – бракує фінансової підтримки. По-друге – саме спорядження, його вартість від 2 тис. дол. Відповідно, для заходу такого рівня його треба оновити. По-третє – бійці збірної мають регулярно тренуватися. В нас не всі тренуються, а якщо і займаються, то не за однією системою. Тобто, нема напрацьованої спортивної бази. Окрім цього, є й ідейні розбіжності – для когось середньовічні бої – спорт, для когось – хобі. Втім, потенціал в нас є, потрібен час і праця, тоді й будемо першими.
- Як ви вважаєте, лицарі існують в 21 столітті?
- Все залежить від того, що ми розуміємо під словом «лицар». Тому що більшість людей формує свої асоціації за кількома прочитаними книжками, відтак, виходять якісь казочки. Я вважаю це неправильним: це трохи ідеалізоване та попсове сприйняття. Лицарі були до Середньовіччя, під час і опісля, вони є і тепер. Але це визначається не в зовнішньому вигляді, а у внутрішньому, духовному аспектах. Лицарі стараються чинити щось добре. Тут також важливими є релігійні принципи, вони є основою.
А взагалі-то, лицарі – це люди, які мають свою волю, зреалізовують те, що планують, не просто таляпають язиками, а роблять.
Соломія Головіна
Фото - з особистого архіву Яреми Іванціва
