Театральний режисер Максим Новотарський в серії інтерв'ю #ВідвертаРозмова_з про культуру та театр.
Максиме, можете коротко про себе розповісти? Я дивився ваші інтерв'ю, читав декілька ваших текстів. Ви – театральний режисер, але ви зараз вчитеся і вчитеся за кордоном. Як ви стали режисером? Розкажіть про процес навчання.
Взагалі, перша моя освіта – це фізика. Вперше я поїхав за кордон навчатися на астрофізиці в Карловому університеті в Празі. Але весь час, поки я навчався, я писав поезію, написав кілька драм. Мені був дуже цікавий театр, тому в Чехії я обрав кілька курсів мистецького спрямування. Вже тоді я розумів, що я ніби роздвоєний, треба зробити вибір заради чогось одного.
У той самий час я почав співпрацювати з аматорськими групами у Празі. Аматори завжди приносять у театр щось нове. Конкретно ця група, до речі, робила лялькову мультимедіальну виставу про війну на сході України, яку ми навіть встигли показати в Сіверськодонецьку у 2018. Там я почав свою діяльність більше як драматург, хоча дещо вже й режисував, але розумів, що я хочу і маю вчитися. Тому власне я навчався кілька років на театрознавстві в Карловому, Віденському і Франкфуртському університетах, а потім вивчав режисуру в Академії перформативних мистецтв імені Яначека в Брно і в Театральній академії в Кракові.
Весь цей час, коли в мене була можливість, я намагався щось робити в Україні. До прикладу, в театрі Лесі у Львові була вистава “Герої хаосу”, драматургом якої я був. До речі, ця вистава йшла у театрі ще донедавна.
Однак моя присутність в Україні наразі доволі спорадична, мені дуже цікаво бути присутнім в Україні в тій чи іншій формі діяльності, але оскільки я навчаюся, то зараз не можу туди поїхати.
Мені сподобався Ваш текст “Сальто-мортале українського театру”, зокрема про сучасні імена українського театру. Там серед іншого ви зазначили, що Уривський і Петросян – мейнстрим українського театру.
Я маю таке відчуття, що в Україні є непоганий, цікавий театр. Але, я прослідковую вузькість доступних жанрів чи способів висловлювань. І якщо порівнювати скажімо, з театральними процесами у Чехії чи Польщі, де є повний спектр вистав від тотально експериментальних до звичайних – драматичних і так далі, то в Україні, мені здається, завжди послуговувалися звичними та доволі очевидними формами.
Оскільки я був в Україні востаннє ще до вторгнення, то власне не знаю, що зараз роблять Уривський і Петросян, і чи назвав би я це зараз таким мейнстримним. Але виглядає, що в Україні вони зараз доволі успішні.
При тому я не хочу, щоб люди трактували слово “мейнстримне” в якомусь негативному ключі. Весь театр, чи майже весь театр, якоюсь мірою приречений бути мейнстримним. Особливо те, що відбувається на головних сценах країни. Тобто це щось, що є вже прийнятим суспільством.
Мені своєю чергою цікаві дуже молоді, хто зараз дуже агресивно, можливо навіть нагло, з таким почуттям незгоди, хочуть творити новий український театр, який буде абсолютно не схожим на все, що робилися до цього.
Новий український театр? Це театр, який максимально віддаляється від класичних постановок та оригінальних текстів? Коли глядач не розуміє що на сцені, якщо про це не вкажуть в афіші?
Це, знаєте, дуже глобальне запитання. Я спробую зайти здалеку.
А чим є, до прикладу справжній “Тартюф”, чи справжнє “Украдене щастя”? Чомусь люди, які ходять до театру, вважають, що вони знають, як має виглядати справжня постановка. Що вона має відповідати історії чи тогочасному театру, як вони собі це уявляють. Але річ у тому, що в історії театру багато еклектики. Більшість постановок, навіть історичних, хоч і багато в чому орієнтувалися на античність, самі часто зображували свою епоху. Театр часто виглядав як, скажімо, картини Брейґеля: старі сюжети вбрані в сучасні для авторів костюми.
Правда ж така, що будь-який минулий театр насправді помер і ніколи до нас не повернеться. В театрі ми приречені на сучасність. Подобається нам це чи ні, так само як театр Корифеїв, яким він був, помер і ніколи до нас не повернеться. Не тільки тому, що ми не можемо зробити реконструкцію постановок того часу, бо часто просто не знаємо, як вони виглядали. Але є ще одна важливіша річ – публіка, яка була в той час, вже пішла, її немає. Ми не є античними греками з тотальною вірою в долю чи українськими містянами, чи селянами XIX століття, щоб дивитися і бачити світ так, як було властиво людям, що створювали той театр. Для нас би він був незрозумілим чи в кращому випадку нудним.
Вся суть мистецтва театру полягає в тому, щоби передати, як в Біблії кажуть, не літеру, а дух тексту. І щоб цей дух був живим та зрозумілим, він іноді вимагає форми, яка є дуже відмінною від тієї, яка написана колись автором тієї чи іншої п'єси.
Завдання режисера ніби перекласти те саме враження, яке було колись, зі світосприйняття людини того часу, на світосприйняття людини сучасної. Нам може не подобатися, що міняється форма, але при цьому правда є такою, що єдиноправильної форми не існує.
Думаю, що в сучасному культурному процесі повинне бути відведене місце, як це відведено в європейських театрах, на 5–10% постановок, які намагаються тримати в лінії історичної реконструкції, які грають так, “як це робили колись”. Так заведено в більшості сучасних успішних країн. Решта театру має бути сучасною.
Повторюся, театр приречений бути сучасним. В музиці, літературі, візуальному мистецтві ми чомусь погодилися прийняти цю сучасну форму, а в театрі нам видається правильним бажати від постановників чогось, що було колись, якоїсь ніби правильної форми. Її немає, це велика ілюзія.
Насправді автором сучасної постановки є режисер чи команда постановників і вони мають право робити що завгодно з текстом. Інша річ, це, звісно, етичне питання – як це подати людям. Але текст автора часто стає, знаєте, такими плямами Роршаха (Тест Роршаха психодіагностичний тест у вигляді абстрактних плям для дослідження особистості) – режисер відштовхується від нього, але не зобов'язаний його триматися.
Якщо ми глянемо на наші терени, то побачимо, що в Україні дуже мало сучасного актуального театру. І дуже багато законсервованого театру, який тримається канонів радянського-українського театру. Тому фактично, коли ми вимагаємо від постановки якоїсь “традиційності”, то виникає питання, на яку традицію ми посилаємось. Оскільки автентична українська театральна традиція перервана, то, на жаль, ми часто вимагаємо якогось кітчу або ж радянського соцреалістичного підходу до театру. Це жахливо.
Який на вашу думку час життя успішної вистави?
Якщо говорити чисто технічно, то вистава після прем'єри, ще десь сім показів може ставати собою, ставати тим, що дійсно було задумано під час репетицій. Це такий процес становлення вистави, який не завершується з прем'єрою. Тому, я особисто не люблю прем'єр, коли всі грають у стресі. Власне, на мій погляд, не можна подивитися прем’єру вистави і зробити якісь з цього висновки. Хоча іноді звісно, буває й так, що цей стрес стає акторам корисним.
Насправді справжня вистава починається десь так з п'ятого-сьомого показу. Але це все звісно дуже індивідуально.
Не кажу вже про те, що хтось може вкласти купу сили і енергії для того, щоб поставити виставу, яка не буде подобатися людям, але автори можуть вважати за необхідне подати цей меседж. І тому ця вистава може бути показаною три рази, але це може бути вартим того. В історії дуже багато прикладів вистав, які власне не були показані багато разів, проте вони зіграли свою роль в історії мистецтва. І я не вважаю, що чим довше жива вистава, тим це краще.
В Україні і на Заході дуже різний підхід до цього питання. В Україні є вистави, які йдуть на сцені десятиліттями, на Заході такого майже немає. Тут скажімо, при зміні керівництва в театрі всі старі вистави однозначно знімаються і починається робота над новими проєктами – відбувається оновлення. В Україні, на жаль, часто директори театрів є такими феодальними князьками, які правлять по 30 років і їх виносять з театру тільки ногами вперед. І тому часто їх репертуар не оновлюється кардинально. Можливо комусь цікаво подивитися на виставу, яку хтось створив 30 років тому, але ми маємо бути свідомими, що це законсервований досвід 30-літньої давності. Якщо ми хочемо осмислювати сучасність, в якій ми живемо, нам потрібно робити нове.
Хоча, звичайно, бувають вистави-довгожителі. Але це поодинокі випадки у світовому театрі. Я нещодавно був на виставі “Rodzeństwo”, Кристіана Люпи, яка йде в Старому театрі в Кракові. Вона йде вже 30 років, це був, здається, 300 показ. Це дійсно феноменальна вистава, яких у світі є 5-10. І це щось дуже інше, ніж коли виставу тримають 10 років, лише тому, що живий автор, режисер чи директор цього театру.
Роль режисера в постановці? Наскільки одна й та сама п'єса може бути іншою в різних режисерів?
Все залежить від “сили режисерської оптики”. В когось цей режисерський жест настільки сильний, що він міняє і автора, і акторів, і все інше. Задум і світ, створений на сцені – це світ саме режисера. Хоча там може бути при цьому присутній чи Шекспір, чи Карпенко-Карий, чи хто завгодно інший.
Вплив режисера – це половина роботи. Інша половина – це хороші актори. Принаймні так каже наш професійний фольклор.
Скільки часу режисеру потрібно щоб поставити повноцінну виставу? І від чого це залежить?
Чим коротші терміни вистави, тим більше енергії витрачає режисер і більше нервів буде витрачати команда. Я думаю, що стандартний, комфортний час – це десь два місяці лише на постановку. Ну і для мене, наприклад, прекрасно мати ще, скажімо, два-три місяці на попередню підготовку.
Чим довший період підготовки ти маєш, тим швидше ти можеш потім працювати. В моєму досвіді були дуже різні варіанти.
Я був нещодавно на стажі у того самого Кристіана Люпи. Його період роботи – від трьох місяців до половини року самих тільки репетицій. Загалом над виставою він працює десь рік. Але це велика розкіш в театрі. Таке собі може дозволити лише людина, яка має величезний престиж. Для режисерів-початківців, якщо ти маєш два місяці, це велика розкіш.
Чи можете ви порівняти європейський театр з українським? Що в них спільного, або чим вони відрізняються?
Насправді я думаю, що немає такого явища, як європейський театр. Це може виглядати, знаєте, з погляду України, що є така далека Європа, яка є однорідною.
Якщо ми подивимося лише на театр, то Європа – це конгломерат дуже різних культур. І це просто чудо, що вона насправді об'єднана. Тому, якщо ми візьмемо театр німецький, чеський, французький, англійський, італійський, іспанський, польський – всі вони надзвичайно різні.
Якщо все-таки використовувати словосполучення “Європейський театр”, то він набагато менш наївний, сентиментальний, він інтелектуальніший. Там працюють часто не лише з формою і емоціями. Там теж залучають розум, концептуальне мислення. Я б сказав загалом, що європейський театр прагматичніший.
То все ж таки театр – це культура, розвага чи це бізнес?
Я скажу словами одного з моїх вчителів, Валерія Більченка, який теж багато що робив у Львові: “Хто що хоче побудувати з театру, те і побудує. Хтось побудує бізнес, хтось побудує культуру, хтось розвагу, а хтось храм”.
Для мене театр – це такий апарат, де я можу трохи поколупатися в собі, в суспільстві, походити довкола, зрозуміти якісь речі, які не так просто зрозуміти у звичайному житті. Театр дає інтенсивність, яка потрібна для кристалізації складних внутрішніх процесів. Театр це така автоархеологія зі зворотним зв'язком.
Розмовляв Андрій Маринюк
