Відвідувачів Генконсульства Польщі у Львові першими зустрічають спекулянти і шахраї. Одні з ходу пропонують купити будь-яку візу, інші - місце в черзі. При цьому найчастіше запитують: «А навіщо вам стояти і мучитися?» Я вирішив «мучитися» до кінця: вивчити процедуру отримання візи через польське диппредставництво на власному досвіді.
Полювання на «лоха»
До візового відділу на вулицю Сміливих, 5 я під'їхав о сьомій ранку – за дві години до початку прийому, щоб подати документи на шенгенську візу. Біля будівлі консульства – чоловік 50. Йде запис у чергу. «Облік» веде неголений, одягнений в шкірянку хлопець. Помітивши мене, він махає рукою. Підходжу, представляється «черговим по черзі» і пояснює, чому я повинен швидше «намалюватися» в його списку: «Інакше мужик будеш «в прольоті» – весь день «проточиш» тут задарма». «Пролетіти» не хочеться. Мій номер у списку – 299-й ...
Сусіди по черзі – здобувачі віз «зі стажем» радять не засмучуватися. Розповідають, що коли б я приїхав під консульство в четвертій ранку, то все одно мав би «схожий» номер. Тому що «список черговиків» – банальне шахрайство. Учасники «спектаклю» – місцеві шахраї і працівники численних, розташованих біля консульства, вагончиків-трейлерів (для фотозйомки, видачі страховок, копіювання документів). Перші – складають довгі «липові» списки і торгують місцями в черзі, другі – забезпечують масовку – посідають у цих списках перші місця, шикуються біля консульства на переклички і в черги. Перед відкриттям консульства «акторів» змінюють справжні черговики. Як правило, це ті з них, хто фігурував у кінці списку і в кого не витримали нерви. У перші ряди вони потрапляють за 250-300 гривень.
На годиннику 8.45. Наша черга витягнулася на кілька десятків метрів. «На око» біля консульського забору зібралося 150-200 осіб. Всі розмови навколо однієї теми – як довго доведеться стояти і чи вдасться потрапити до консульства.
Натовп обходить «черговий по черзі». Розповідає, що поляки будуть приймати документи тільки у двох віконцях. Решта шість сьогодні не працюють. Тому велика частина «прохачів« в консульство не потрапить. Тих, хто запанікував, одразу відводить убік.
Один біотуалет і десятки «візових консультантів»
10.30. Прийом документів триває півтори години, а я не просунулася ні на один крок. Очікуючи, спілкуюся з бабусями-торговками – біля консульських воріт вони продають чай, каву і солодощі.
Пенсіонерки скаржаться на життя: заробітки від торгівлі мізерні, а міліціонери, які чергують біля консульства, регулярно хочуть «на лапу». Не даси – проганяють, відбирають сумки з товаром.
– Але ж, окрім наших лотків, поблизу нічого немає, – нарікала одна з жінгок. – Жодної нещасної закусочної чи кав'ярні. Навіть туалету тут донедавна не було. Люди мучилися страшно, особливо взимку, коли сусідній скверик замітало снігом... Згодом поставили біотуалет. Один на сотні відвідувачів...
11.00. Черга просувається дуже повільно. Люди нервують, постійно спалахують сварки та скандали. Якомусь хлопцеві, що спробував пройти без черги, в штовханині порвали куртку.
Час до часу до нас підходять «продавці» віз – найчастіше вони представляються «візовими консультантами». Пропонують «гарантоване відкриття всіх типів віз» – «за найнижчими розцінками» і «в найкоротші строки». Зовсім не ховаючись, на очах чотирьох(!) чергових міліціонерів.
Зі мною спілкується молода жінка – «консультант Марія». Питаю її за багаторазову шенгенську візу. Цікавлюся ціною, термінами відкриття і механізмом виготовлення. Марія відповідає, що віза терміном на півроку буде коштувати 350 євро. І я зможу отримати її через два-три дні. Все, що від мене потрібно, це передати їй свій закордонний паспорт, дві фотографії і копію українського паспорта. Після чого додає: «Усі документи ми готуємо і відносимо до консульства самі, передоплати не беремо, закордонний паспорт з відкритою візою теж забираємо самі. Ви не мучитеся в чергах, ні за що не хвилюєтеся, тільки - платите». Намагаюся її розговорити, з'ясувати, де вона працює, звідки такі можливості, зв'язки. Жінці моя цікавість не подобається. Вона сахається від мене, як ошпарена.
Як заробляють «консульські мєнти»
12.30. Переді мною стоїть лише кілька людей. Однак потрапити в «заповітні» консульські ворота ніяк не вдається. Одна з причин – паралельна «платна» черга, яка вишикувалася за спинами ... чергових міліціонерів. Правоохоронці пропускають «позачерговиків» пачками. Відкрито і нахабно. При цьому постійно контактують з неголеними суб'єктами у шкірянках та польськими поліцаями, які чергують зі зворотного боку воріт – перемовляються з ними, обмінюються жартами, жестами. На обурені крики з нашої черги – нуль уваги. І міліція, і поліція роблять вигляд, що нічого не чують.
12.45. Тісна, обладнана відеокамерами кімнатка, неймовірна задуха, вимучені усмішки консульських співробітників. Документи на візи приймають у восьми віконцях. Біля кожного – 10-15 чоловік. Відвідувачі стоять настільки щільно один до одного, що створюється враження, ніби перебуваєш у переповненому трамваї. Терплю з останніх сил. Ноги після шестигодинного стояння підкошуються від утоми. Дуже хочеться присісти. Але єдиний стілець давно зайнятий ...
Замість епілогу
Те, з чим зіткнувся я, ніщо порівняно із ситуацією, коли здобувачі віз змушені простоювати за візами кілька днів (ночуючи в автомобілях, під'їздах, на лавочках у сусідніх сквериках). А такі черги утворюються під диппредставництвом досить часто і далеко не перший рік. І писано про це вже переписано, але…
На додачу за усім цим, – характерне ставлення польської сторони до наших громадян, як до людей другого сорту. Несправедливість і приниження на кожному кроці і звідусіль. «Вони ставляться до нас, як до бидла», – щораз чуєш у черзі.
Віктор Корнієнко.
