Що ближче до нових виборів у Верховну Раду, то активніше лунають голоси опозиціонерів про необхідність об'єднуватися. Щоправда, далі слів справа не йде. Наче і не було тих прикрих уроків, при згадці про які вітчизняні демократи чи особи, які себе ними вважають, мали би горіти від сорому і посипати голову попелом.
Коли націонал-демократи були єдиними, Україна здобула Незалежність. Далі були перші президентські вибори, на які демократи пішли кількома колонами і, як наслідок, програли. У цьому ряді можна згадати спроби подолати на виборах Леоніда Кучму, які знову ж таки зазнали фіаско, бо опозиція не могла визначитися з підтримкою однієї кандидатури. Нарешті, останні президентські вибори, які націонал-демократи програли передовсім тому, що поборювали одне одного. Не час судити, хто був більше винен – Ющенко, Тимошенко чи Яценюк. Справа не в тім. Справа в тім, що тодішня опозиція в особі Партії регіонів виступила монолітною силою і отримала свого президента.
Перемогу демократична опозиція здобула лише тоді, коли була єдиною. Звідси й успіхи "Нашої України", в яку входило десяток партій. Звідси й перемога Віктора Ющенка, якого підтримала переважна більшість національно орієнтованих політиків і партій.
Не хочеться вкотре розжовувати приказку про двох українців і трьох гетьманів, однак цього фатуму українці таки ніяк не можуть позбутися. Це я веду до того, що раз уже з тих чи інших причин не можуть об'єднатися між собою політики на столичному рівні, то така ініціатива має виходити знизу. Можливо, це виглядає дещо ідеалістично, але назвіть, будь-ласка, інший шлях. Рядові члени партій на місцях – у селах, містечках, районах – мають створювати спільні ініціативи й апелювати до своїх партійних вождів про об'єднання.
Українці усвідомлюють потребу інтеграції різних політичних сил. Але як же важко до цього розуміння йдуть партійні лідери. Така ситуація, зокрема, є наслідком олігархічної системи, яка проникла у всі закапелки суспільства, в тім числі й у політичні партії. Часто між собою не можуть порозумітися не так політики, як капітали, котрі їх підтримують. Це дуже серйозна проблема, бо, з одного боку, зрощення бізнесу та політики негативно впливає на діяльність у тім числі й опозиції. З іншого ж, треба усвідомлювати, що для проведення будь-якої кампанії потрібні матеріальні ресурси. Частково цю проблему можна вирішити після того, як деякі опозиційні лідери зрозуміють, що можна жити й скромніше. І – головне – чесніше.
Інша причина – це амбітність наших політиків. Часто нічим не підкріплена. Інколи здається, що вони існують абсолютно поза суспільними реаліями. Ну хоч би іноді соціологію проглядали. Для чого тобі декларувати президентські амбіції, якщо в тебе чи в твоєї політичної сили рейтинг на рівні соціологічної похибки.
Заборона виборчих блоків боляче вдарила по інтеграційних спробах у середовищі опозиції, однак, з іншого боку, спонукає до конкретних дій. І якщо хтось не хоче поступатися своїми амбіціями, марячи президентською булавою, то мусить усвідомлювати наступне: якщо ситуацію не змінювати зараз, то через років п'ять булави просто не існуватиме за відсутністю такої держави як Україна. Хоча, може, когось і влаштовуватиме посада призначеного Путіним губернатора Малоросії?
Новий закон про вибори, освячений і багатьма тими, хто називає себе опозицією, поставив у доволі скрутне становище дрібніші партії з націонал-демократичного табору. Який у них вихід в цій, доволі паскудній для них ситуації? Сподіватися на милість «Батьківщини» та «Фронту змін», котрі зі щедрого плеча поділяться мажоритарними округами? Можливо. Однак чи означає це непотрібність та безперспективність походу на вибори єдиною правою колоною? Певний вихід із ситуації, за нашою інформацією, запропонувала своїм потенційним партнерам Українська партія. Оскільки цей бренд, на щастя, не заплямований, а партійні лідери не мають президентських амбіцій на 2015-ий рік, саме Українська партія може стати майданчиком для об’єднання українських правих. Зрештою, логіка в цьому присутня: настав час, коли українцям потрібні не партійні війни а одна партія, якщо не для всіх українців, то, принаймні для багатьох – УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ. Наскільки відомо, Українська партія вже зробила певні пропозиції для об’єднання та очікує відповіді від потенційних партнерів, серед яких бачаться «Наша Україна» Валентина Наливайченка, «За Україну!» В’ячеслава Кириленка, «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка «Європейська партія» Миколи Катеринчука та інші. Головне, аби всі зрозуміли: не важливо, прізвище лідера в реєстраційному документі партії. Важлива присутність суверенної України на карті світу.
Стосовно публічних закликів для об’єднання, то заступник голови Української партії та лідер її Львівської крайової організації Олег Канівець заявив, що в опозиції є умовних сто днів для об’єднання, щоб протистояти режиму на наступних парламентських виборах. «Якщо до лютого не буде напрацьовано реальний механізм консолідації політичних сил, проведення виборів матиме формальний характер, адже їх результати по-суті відомі вже сьогодні», -- вважає Олег Канівець.
На думку політика, процес консолідації повинен початись знизу: «Ми провели ряд переговорів на різних рівнях щодо об’єднання певних політичних сил. В умовах прийнятого виборчого законодавства опозиція не має вибору. Україну чекає або тотальне об’єднання опозиції, або цементування режиму Януковича».
Очевидно, якщо опозиції не вдасться скоординувати свої дії, на вибори можна не йти. За таких розкладів, у новообраній Верховній Раді може скластися тотальна перевага регіоналів і їхніх сателітів. Не виключаю, що вони зможуть отримати 300 голосів, що дозволить їм одноосібно приймати будь-які закони і навіть змінювати Конституцію. Тоді можна буде забути не лише про об'єднання опозиції, а про опозицію як таку.
Дмитро Шорох.
Фото eposhta.com
