У Fedoriv Hub пройшла зустріч з колишнім журналістом інтернет-видання “Українська правда”, а віднедавна — народним депутатом України, членом комітету з питань запобігання та протидії корупції, Сергієм Лещенко. Отож, його розповідь про зародження олігархії, яким чином обмежити вплив великого капіталу на державну політику та як “з’їсти” олігарха".
"Зараз про олігархів говорять усюди: по телебаченню, в соціальних мережах, у громадському транспорті, з трибуни парламенту, в кулуарах Верховної Ради України.
Хто ж такі олігархи? Чому до них прикуто так багато уваги? Звідки вони виникли? Що з ними робити? На ці питання відповіді не знає ніхто, але ми спробуємо їх знайти.
На моїй пам’яті перші згадки про олігархів з’являються з середини 90-х рр. Тоді у газеті “Комммерсант” писали про російських олігархів — людей, що стоять за президентом [Російської Федерації] Борисом Єльциним. Їх називали “семибанкирщиной”, фінансово-промисловими групами, але найчастіше згадувалось саме слово “олігарх”. Це було напередодні президентських виборів у 1996 році, коли олігархи нібито об’єдналися, щоб дати відсіч комуністичній партії, яка на той час була дуже популярною, а її лідер [Генадій Зюганов] мав всі шанси стати другим президентом Росії.
Є певна легенда, що у Давосі [Швейцарія] зібрались російські олігархи і вирішили об’єднати зусилля аби не допустити “червоного реваншу”.
Ось така моя перша асоціація зі словом “олігарх” в контексті сучасної політики.
Насправді, як розповів [один із учасників зустрічі] Михайло Ходорковський, вона дійсно мала місце, але там нічого не вирішувалось. Цього року я мав нагоду побачитись з ним на Всесвітньому економічному форумі у Давосі. В тому самому місці, де, у 1996 році, вони нібито змовлялись проти Зюганова. Ходорковський розповів, що в кафе за одним столиком сидів він та його співрозмовники, за сусіднім — Джордж Сорос та Борис Березовський, які активно дискутували про російську політику. Ось ця мезансцена лягла в основу легенди про так звану змову олігархів.
Становлення олігархії в Україні
В Україні завжди були свої олігархічні кола. Вони виникали повільніше, змовлялися пізніше і по статках дещо бідніші за російських олігархів.
Тож звідки вони виникли? В моєму розумінні олігархи походять з радянської “хрущовки”, з дефіциту, із закритого суспільства під назвою СРСР. Люди, які відчули, що система змінюється і з’являється можливість для заробітку, просто не змогли зупинитись. Спочатку прийшло розуміння, що можна заробляти статкипорушуючи закон, пізніше — вкладаючи гроші в медіа та політику. Нова “каста” заробляла на звичайних торгових операціях. Комусь пощастило більше, комусь менше: хтось залишився живим, когось “замовили”. Згодом з’явились домовленості з силовими структурами про “дах” та певну підтримку.
Олігархи продовжили власне становлення за часів ЛеонідаКучми. Можливо саме тоді була зроблена помилка, що й призвела до виникнення олігархії в її сучасному вигляді. В кінці 90-х існувала ідея розвивати Україну шляхом створення так званої національної буржуазії. Так за його президентства виникли перші олігархи. Тоді вони здавались навіть дещо карикатурними.
В числі перших представників так званої національної буржуазії був Олександр Волков. Мало хто вже згадує цю людину, але в 1994 році він зробив правильну ставку у своєму житті і підтримав Леоніда Даниловича на президентських виборах. На той час Волков володів телеканалом “Гравіс”. Після перемоги Кучми, став помічником президента.
Був олігарх на прізвище Рабинович, який зараз, до речі, є депутатом Верховної Ради від “Опозиційного блоку”. Але тоді Вадим Зіновійович був бізнесменом з вагомими медіа-активами і навіть замовив німецьому журналісту Юргену Роту написати книжку про себе із красномовною назвою “Олігарх”. Таким чином він забронював за собою це звання. Тоді Вадим Рабиновичволодів компанією Media International Group, що розміщувала рекламу на “1+1” і мав певний вплив на програмне наповнення телеканалу. В певний момент він занадто високо “злетів” і йому заборонили в’їзд на територію України.
Третій клан олігархів раннього Кучми — “велика сімка” на Ігорем Суркісом та Віктором Медведчуком. Ці люди стали першими інвесторами ФК “Динамо” Київ.
Але крім торгівельних зв’язків та державної власності, яку олігархи поступово взяли під контроль, була ще одна “золота жила” — природний газ, вугільна промисловість і металургія.
Так виникає нова плеяда “газових” олігархів. В середині 90-х починають з’являтись перші ознаки економічного зростання і виникає потреба у постачанні природного газу. Таким чином виникає ціла мережа олігархів, що заробляють на газовому ринку. Ви всі знаєте Юлію Тимошенко, яка, на моє переконання так само була олігархом. Був іще Павло Лазаренко — олігарх, який разом із Юлією Володимирівною заробляв на імпорті газу в Україну.
Крім Тимошенко та Лазаренко були й інші. На олігархічній арені дев’яностих з’явилися Михайло Бродський та Ігор Коломойський. В 1992 році вони заснували медійний ресурс“Киевские ведомости”, через який впливали на політику. Михайло Бродський навіть був членом “Народного руху України”.
Тоді виникла ще одна олігархічна група на чолі з Ігорем Бакаєм та Ігорем Шаровим. Вони володіли телеканалом ICTV та газетою “Сегодня”. Бакай був одним із споснорів передвиборчої кампанії Леоніда Кучми 1999 року.
В період початку економічного зростання України виникла олігархічна група Віктора Пінчука, який став одним з найпотужніших олігархів під час другого терміну президентства Кучми.
Саме в цей період [1999–2004 рр] трапилось декілька драматичних подій, які фактично вплинули на розвиток української історії та, як наслідок, призвели до тих жахливих подій, що сталися на Майдані взимку 2014 року.
Касетний скандал, вбивство журналіста Георгія Гонгадзе… у Кучми були великі політичні проблеми і тоді президент вирішив шукати підтримки та опори в олігархічних колах. А після чергових парламентських виборах 2002 року до Верховної Ради вперше заходить потужна “Донецька група” у складі блоку “За єдину Україну”.
Олігархи, які виникли в [Донецькому] промисловому регіоні, зрештою згрупувалися навколо Ріната Ахметова — однієї з найвпливовіших постатей в бізнесі та політиці України впродовж останніх 15 років. Свого часу Рінат Леонідович зробив ставку на Віктора Януковича і ця ставка зіграла.
Ахметов став “підійматися” після вбивства Євгена Щербаня в аеропорту Донецька у 1996 році. Коли Павло Лазаренко став прем’єр-міністром, йому не було на кого спертися на Донбасі. Тому заступником губернатора Донецької області він вирішив призначити когось з місцевих. Йому запропонували, на той час нікому не відомого і малоосвіченого, директора одного з автотранспортних підприємств — Віктора Януковича. Так останній став заступником губернатора Донецької облдержадміністрації, а вже через рік — її очільником.
Янукович був висуванцем “Донецького клану” — клану Ахметова. Коли Віктор Федорович став губернатором ДонОДА, його заступником став Андрій Клюєв; обласну раду очолив Борис Колесніков.
У 2002 році навколо Кучми було декілька олігархічних кланів. Клан Пінчука пропонував Сергія Тігіпка на посаду прем’єр-міністра, клан Ахметова — Януковича. Леонід Данилович, який з одного боку мав опозицію в особі Ющенка, а з іншого — свою політичну силу із величезною донецькою групою всередині, постає перед вибором. Зрештою прем’єр-міністром було призначено Віктора Федоровича.
Я запитав Кучму, чому [прем’єр-міністром] вибрали саме Януковича. Він відповів, що тільки Ахметов з Януковичем гарантували йому більшість у парламенті. Але я впевнений, що була ще одна причина. Якби Кучма не зробив Януковича прем’єром, то Янукович і Ахметов домовилися б з Ющенком. Вони б створили альянс на президентських виборах 2004 року і Леонід Данилович втратив би будь які шанси і на третій термін, і на свого ставленика у президентському кріслі.
Після цього “Донецький клан” робить стрибок у вищі ешелони влади. Саме тоді було закладено першу цеглину у формування режиму Януковича, який вилився у сумнозвісні події 2014 зими.
Згодом до Віктора Федоовича приєднається клан Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна. А після перемоги на президентських виборах у 2010 році, він починає вирощувати власну “сім’ю” аби не залежати від інших олігархічних кланів.
Янукович збирався бути президентом щонайменше до 2020 року. Але сталося не так як гадалося: він утік і олігархи втратили “хрещеного батька”. Ця свобода зробила сучасні клани ще більш впливовими та потужними.
Олігархічні клани
Отож, що саме вирізняє олігархів з-поміж інших бізнесменів? Де підприємницька діяльність досягає певної межі? Олігархів можна ідентифікувати за певними атрибутами:
1. Кишенькові депутати (вплив на політику через парламент)
2. Кишенькові чиновники (чиновники не обов’язково мають бути міністрами для того, щоб олігархи мали свій вплив)
3. Кишенькові медіа
4. Футбольні клуби (інструмент завоювання лояльності, вплив на соціальні середовища)
5. Вплив на релігійні середовища
6. Вплив на кримінальні кола (неформальна складова олігархічної атрибутики)
Сьогодні в Україні існує три найбільші олігархічні клани. Так виглядає їх сфера впливу на суспільне та політичне життя країни
КЛАН ФІРТАША-ЛЬОВОЧКІНА
1. Група “Інтер”, ІА “Українські новини”
2. “Опозиційний блок”, група “Воля народу”, партія УДАР
3. Київська міська державна адміністрація
4. ФК “Динамо” Київ
5. Українська православна церква (Московського патріархату)
КЛАН АХМЕТОВА-НОВИНСЬКОГО
1. ТРК “Україна”
2. “Опозиційний блок”, частково Арсеній Яценюк
3. Частково батальон “Азов”
4. ФК “Шахтар” Донецьк
5. Українська православна церква (Московського патріархату)
КЛАН КОЛОМОЙСЬКОГО
1. “1+1” медіа, УНІАН
2. Група “Відродження”, партія “УКРОП”, частково Блок Петра Порошенко та партія “Народний фронт”
3. Економічний комітет Верховної Ради, Укрнафта
4. Бійці батальону “Дніпро” (офіційно батальон підпорядковується МВС, але частина людей, що були там з самого початку, частково перейшли під вплив Коломойського і створили приватні охоронні фірми)
5. ФК “Дніпро” Дніпропетровськ
6. Єврейська громада України
Методи боротьби з олігархами
Насправді з олігархами можна боротися різними шляхами. Можна, наприклад, побудувати концтабір десь в Кіровоградській області. Я там був під час виборів — дуже деприсивний регіон. Вони б одразу почали будувати собі VIP-в’язницю і, можливо, почалося б відродження інфраструктури області. Якщо Тимошенко возили продукти, то “браткам”, скажімо, побудували б дорогу. Але так в Україні не спрацює.
Найбільш ефективний метод боротьби — це обмеження олігархічного впливу на політику. Боротися з ними можна лише за допомогою інституційних запобіжників.
Єдиний спосіб зменешення грошей олігархів у політиці — це запровадження фінансування політичних партій з державного бюджету. Це є вимогою Європейського Союзу для надання Україні безвізового режиму. Я думаю, що цей закон почне діяти з 2017 року. Партії будуть фінасуватись з бюджету та частково з приватних внесків. Головною умовою є повна прозорість партійних кас.
Для того, щоб не було величезних партійних видатків, потрібно обмежити концентрацію грошей у політиці. Це можливо зробити, прибравши головну статтю видатків — рекламу на телебаченні.
Під час останньої передвиборчої кампанії мінімум 70% коштів витрачено на телевізійну рекламу. Потрібно чітко регламентувати та суттєво обмежити передвиборчу агітацію з екранів телевізорів. Головним носієм політичної реклами має стати Cуспільне телебачення. Для цього необхідно внести зміни до закону про вибори, яким буде обмежена телевізійна реклама під час виборів.
Для прикладу: одна хвилина політичної реклами на телеканалі СТБ під час виборів коштує 200 тис. грн.
В цьому також є олігархічний вплив на політику. Підконтрольні олігархам медіа можуть давати знижку на рекламу в обмін на послуги та префернції (люди в списках).
Необхідно прийняти закон для розкриття кінцевого беніфіціара телекомпанії. Тоді буде можливість застосовувати антимонопольне законодавство, що, в свою чергу, дасть можливість демонополізувати телеринок.
Ще однією необхідною умовою подолання олігархічного впливу на громадську думку є запровадження повноцінного Cуспільне мовлення, незалежного від влади та олігархів, що утримується за гроші платників податків. За офіційними даними соіціологічних опитувань, 80% українців дізнається новини з телебачення; 40% — з інтернету. Саме тому потрібен телеканал з незаангажованою інформаційною політикою.
Для того, щоб викорінити вплив олігархів на політичне життя, потрібно мати дієві інструменти боротьби. Тому реформування судової системи, правоохоронних органів та повноцінна робота Національного антикорупційного бюро дасть реальну можливість мінімізувати лобіювання олігархічних інтересів у вищих ешелонах влади".
