Українська проблема - це загроза, з якою Заходу необхідно боротися на трьох рівнях. Доктор Збігнєв Бжезинський виступив на конференції «Взаємна безпека під питанням? Росія, Захід і архітектура європейської безпеки», що відбулася в Центрі Вілсона. Нижче - текст його виступу.
Дозвольте мені спробувати розкрити можливі наслідки української кризи для архітектури європейської безпеки у світлі відносин між Росією і Заходом. Те, що ми зараз спостерігаємо в Україні, це, на мій погляд, не просто сварка, а симптом більш серйозної проблеми - а саме, поступового і стійкого підйому російського квазі-містичного шовінізму, який триває вже впродовж шести або семи років.
Головну роль у цьому зіграв Путін, і зміст цієї нової концепції повністю визначає відносини Росії зі світом загалом і з Заходом зокрема. Недавно Російська рада з міжнародних справ, московський інститут, членами якого є надзвичайно шановні й видатні вчені - не дисиденти, не незалежні мислителі, які нині теж є у Москві - у співпраці з РІА «Новості» і Радою з питань зовнішньої та оборонної політики опублікували спільну статтю, присвячену трансформації російської національної ідентичності та новій доктрині зовнішньої політики.
У ній досить детально висвітлюється процес створення абсолютно нових концептуальних рамок для визначення відносин Росії зі світом - відносин, яких, як вважають росіяни, вони потребують після розпаду Радянського Союзу і часткової дезінтеграції Російської імперії. Це досить довга стаття, але її обов'язково варто прочитати тим, хто цікавиться міжнародними відносинами.
У ній зокрема йдеться про декілька ключових концептів, які є частиною цього нового погляду на світ. Погляду на світ, що визначається необхідністю, яку росіяни, які оточують Путіна, і сам Путін гостро відчувають, необхідністю більш вичерпної інтерпретації природи і становища Росії у світі та її відносин зі світом і з Заходом зокрема. Саме в цьому контексті українське питання набуває особливої значущості.
У цій доповіді йдеться про чотири ключові концепції: по-перше, концепція «розділеного народу», по-друге, тема «захисту співгромадян за кордоном», по-третє, тема «російського світу», по-четверте, значення визнання та збереження, прийняття і просування «Великої російської цивілізації». Я згадав про це, тому що вважаю, що було б помилкою вважати кризу в Криму і в Україні продуктом раптового спалаху гніву.
У деякому розумінні їх можна вважати такими, проте було б набагато розумніше з боку Росії провернути те, що вона щойно провернула, приблизно через 10 років. На той час вона стала б сильнішою і міцнішою в економічному плані. Але все вже сталося, і ці концепції зіграли в цьому значну роль. Концепція розділеного народу - це відправна точка для шовіністичних заяв про те, що суверенітет Росії поширюється на всіх російських людей, де б вони не перебували. І тим, хто знайомий з історією Європи до початку Другої світової війни, ці заяви неминуче здадуться до болю знайомими.
Зрозуміло, ця концепція приводить нас до ідеї захисту співгромадян, які проживають за кордоном. І це має особливе значення для тих держав, на території яких проживають етнічні росіяни і які межують з Росією. Концепції розділеного народу й захисту співгромадян за кордоном приводять нас до ідеї російського світу.
Під ним мається на увазі органічна цілісна єдність усіх російських людей, незалежно від їх місця проживання. І ці місця проживання можуть бути змінені шляхом возз'єднання етнічних росіян. Згадайте про країни Балтії.
Не менш важливою є переконаність у тому, що Росія не входить до складу західної цивілізації. Вона також не є частиною Китаю. Вона не є частиною мусульманського світу. Вважається, що Росія сама по собі є великою цивілізацією.
Поняття «світової цивілізації» включає низку принципів, деякі з яких ще невідомі в нашому суспільстві, таких як, наприклад, сильна прихильність до певного релігійного вчення, набагато сильніша, ніж на заході, де релігія є частиною більш складного суспільного устрою.
Суть полягає в тому, що велика російська цивілізація відстоює певні базові цінності, не лише релігійні, а й цінності, що стосуються міжособових відносин - наприклад, засудження змін у стосунках між статями і всередині статей, які нині відбуваються у світі.
В результаті Росія захищає збереження певних базових переконань, які завжди характеризували християнство, але з точки зору росіян, те християнство сьогодні зраджує свої основоположні принципи. Отже, ми маємо справу з повноцінним світоглядом - амбітним світоглядом, який виправдовує твердження про те, що Росія - це світова держава. І ніщо в міжнародному діалозі із Заходом не зачіпало пана Путіна так сильно, як слова президента Обами, який назвав Росію сильною регіональною державою. Образливішої характеристики він дати не міг.
Розуміння доктринальної основи світогляду Путіна - це важлива відправна точка для розгляду українського питання. Українська криза - це не результат якоїсь раптової сварки, як я вже говорив, а симптом значно серйознішої проблеми: появи політики, упакованої всередині більш масштабної філософської концепції.
Таким чином, чого нам варто чекати? Якщо Україна є всього лише симптомом проблеми, то розв'язати цю проблему буде вкрай важко. Я думаю, для її вирішення знадобиться деякий час. Але вирішення цієї проблеми має бути не одностороннім, оскільки Захід має там свої інтереси. І ці інтереси повинні набути форми розумної політики.
Якщо українську проблему локалізувати, з часом вона, можливо, втратить свою гостроту. Особливо якщо російський, усе більш космополітичний середній клас, який зараз піднімає голову, але все ще залишається досить слабким, стане значимішим у політичному відношенні, можливо, втомившись від відчуття своєї вразливості і розчарувавшись у Путіні, і візьме на себе більш суттєву політичну роль, коли Путін відійде від справ. Але коли це станеться? Цього передбачити неможливо. Можливо, скоро. Можливо, ні. Але багато що залежить ще й від того, чи стане Україна симптомом успіху або краху путінського світогляду.
Коротко кажучи, ставки високі. Під цими ставками я маю на увазі, в тому числі, й питання про те, що застосування сили у Криму і безперервні спроби дестабілізувати ситуацію в окремих областях України є серйозною загрозою для міжнародних договорів, укладених після Другої світової війни, і зокрема для ідеї про неприпустимість застосування сили у розв'язанні територіальних спорів.
Ця ідея стала основоположним принципом того європейського порядку, який сформувався після Другої світової війни. І Росія була його частиною - у тому числі завдяки тим угодам, які вона підписала. Але тепер вона кидає їм виклик. І це є серйозною загрозою, актуальною загрозою - принаймні, в психологічному сенсі, але потенційно, особливо з урахуванням подій у Криму, також і у військовому. Це загроза для країн Балтії, Грузії, Молдови. Це також загроза - не надто яскраво виражена, але, можливо, навіть небезпечніша - для Білорусі, тому що Білорусь немає ніякого зовнішнього захисту. Інші держави, які я згадав, його мають, хоча й у різній мірі. З усього вищесказаного виходить, що українська проблема - це загроза, з якою Заходу необхідно боротися на трьох рівнях.
Ми маємо рішуче боротися зі спокусою застосувати силу, з якою стикається російське керівництво. Простіше кажучи, ми повинні запобігти застосуванню сили. По-друге, ми маємо добитися припинення свідомих спроб Росії дестабілізувати ситуацію у східних областях України.
Дуже важко сказати, наскільки амбітними є ці цілі, але не випадково у тій частині України, де домінують росіяни, застосування сили виявилося таким загостреним. Учасники збройних конфліктів виявилися добре озброєними, у них була ефективна зенітна зброя і навіть танки. Навіть найбільш глибоко розчаровані громадяни України, які відчувають неприязнь до її уряду й не відчувають прихильності до цієї країни, не стануть зберігати таку зброю у підвалах і на горищах своїх будинків. Цю зброю їм надали, щоб вони сформували загони, здатні протистояти потужним військовим формуванням. Це є формою міждержавної агресії. По-іншому це назвати не можна.
Що б ви відчули, якби, наприклад, банди наркоторговців у США стали отримувати зброю з-за кордону, від нашого південного сусіда, щоб розпалювати конфлікт такого масштабу на постійній основі? Це серйозна загроза. І це наше друге завдання.
Третє наше завдання полягає в тому, щоб наполягти й потім обговорити з росіянами формулу остаточного компромісу, який передбачає заборону на відкрите й масштабне застосування сили і на спроби дестабілізувати ситуацію.
У свою чергу, це означає таке - і я буду гранично відвертий у висловленні своїх думок щодо цього. Україну необхідно підтримати, якщо вона чинитиме опір. Якщо Україна не чинитиме опору, якщо безлад усередині країни збережеться і уряду не вдасться організувати ефективну систему національного захисту, тоді українську проблему треба буде вирішувати в односторонньому порядку, проте це може спричинити наслідки, які, ймовірно, дестабілізуюче вплинуть на вразливі держави і на відносини між Сходом і Заходом загалом. І сили шовінізму всередині Росії стануть ще рішучішими. Ці сили насправді є найбільш негативними аспектами сучасного російського суспільства: свого роду жага до націоналізму, самореалізації, задоволення від здійснення влади.
Проте ці риси не характерні для нового середнього класу, який у довгостроковій перспективі може стати прийнятною альтернативою. Якщо Україну необхідно буде підтримати в її спробах чинити опір, українці мають знати, що Захід готовий допомогти їм. І немає ніяких причин приховувати цю готовність. Набагато корисніше заявити про неї, повідомити українцям і тим, хто їм загрожує, що, якщо Україна чинитиме опір, вона отримає зброю. І ми надамо цю зброю ще до того, як відбудеться сам акт вторгнення. Оскільки за відсутності цієї зброї зі спокусою вторгнутися і випередити інших буде вкрай складно боротися. Але значення має також і те, яку зброю ми надамо. На мій погляд, це має бути зброя, особливо ефективна у війні опору в умовах великих міст. Немає ніякого сенсу намагатися озброїти українців так, щоб вони могли протистояти російській армії на відкритому просторі: російська армія - це тисячі танків і командувачів, готових застосувати нищівну силу.
Нам варто звернутися до уроків, які ми здобули з епізодів опору в умовах міст під час Другої світової війни і війни в Чечні, чия столиця була місцем запеклих боїв упродовж трьох місяців. Суть у тому, що, щоб спроби вторгнення стали успішними в політичному сенсі, необхідно захопити найбільші міста.
Якщо великі міста, такі як Харків або Київ, почнуть чинити опір і бойових дій у міських умовах не можна буде уникнути, конфлікт затягнеться і призведе до величезних витрат.
І головне полягає в тому - саме в цьому розумінні час початку цієї кризи має велике значення - Росія поки що не готова піти на такий крок. Такий крок призведе до серйозних людських втрат і дуже великих фінансових витрат. На нього потрібно витратити багато часу, і він викличе посилення тиску з боку міжнародного співтовариства.
Я вважаю, що ми маємо дати українцям зрозуміти, що, якщо вони готові до опору, судячи з їхніх заяв і дій (хоча й не дуже ефективних), ми надамо їм протитанкові гармати, ручні протитанкові гармати, ручні ракети - тобто зброю, яку можна використовувати в умовах міста. Не йдеться про те, щоб озброювати українців для нападу на Росію. Неможливо напасти на країну, таку як Росія, маючи тільки оборонну зброю. Але якщо у вас є оборонна зброя і доступ до неї, якщо ви знаєте, що вона буде у вас, ви з набагато більшою ймовірністю погодитеся на опір.
Таким чином, це починає діяти як засіб стримування, даючи змогу також проводити ефективніші операції з припинення насильства, що спонсорується особами на кордоні між Україною і Росією. Це, з моєї точки зору, в будь-якому разі допоможе знизити ризик і уникнути спокуси вирішити цю кризу за допомогою зброї. З російської сторони, враховуючи ейфорію навколо успіху операції в Криму, яка виявилася стрімкою і вирішальною і яка не зустріла жодного опору, спокуса повторити цей успіх може виявитися дуже серйозною для лідера, який прагне здобувати масштабні перемоги.
Водночас ми маємо брати участь у пошуку можливих варіантів компромісного рішення. Особливо в тому разі, якщо росіянам і пану Путіну стане зрозуміло, що дестабілізація України і її силове захоплення становлять серйозну загрозу і можуть виявитися недосяжними.
Таким чином, стримування має супроводжуватися спробами взяти участь у діалозі. Яка формула можливого компромісу?
Думаю, вона доволі проста: Україна має продовжувати рух, який публічно підтримується переважною більшістю українців, у напрямі до членства в Євросоюзі. Але це тривалий процес. Турки, наприклад, чекають вступу в Євросоюз вже 60 років. Іншими словами, на це буде потрібен час.
Таким чином, небезпеку для Росії не можна назвати близькою, а негативні наслідки не є дуже руйнівними. Водночас ми маємо переконати Росію в тому, що Україна не стане членом НАТО. Я вважаю, що це важливо з ряду політичних причин. Якщо ви подивитеся на карту, то зрозумієте, що для Росії це дуже важливо з психологічної і стратегічної точок зору. Таким чином, Україна не повинна стати членом НАТО. Але з тієї самої причини Росія має зрозуміти, що Україна не стане членом міфічного Євразійського союзу, який президент Путін намагається просувати на основі ідеї про особливе місце Росії у світі. Україна не буде членом Євразійського союзу, але вона може укласти окрему торговельну угоду з Росією, особливо беручи до уваги той факт, що деякі форми обміну і торгівлі між ними є взаємовигідними.
Наприклад, сільськогосподарська продукція, що поставляється Україною в Росію. Промислові товари, в яких має потребу Росія, також виробляються в Україні. Не багато хто розуміє, що деякі з найновіших російських ракет, велика частина двигунів для літаків російської цивільної авіації і навіть частина ракет, що використовуються у США, виробляються в Україні. Це вигідне й успішне промислове підприємство. І його необхідно підтримувати шляхом укладення окремої угоди між Росією й Україною.
Я вважаю, що це згодом може стати по-справжньому привабливим. І цей аспект має бути озвучений у контексті відкритих, а не таємних, спроб переконати росіян, що будь-яке застосування сили матиме негативні і довготривалі наслідки для самої Росії, не загрожуючи її безпеці, але маючи на увазі підвищення витрат на відстоювання свого авторитету за рахунок незалежності України.
З моєї точки зору, в цьому контексті НАТО має також діяти рішучіше в питанні захисту безпеки тих членів НАТО, які межують з Росією і де проживають численні російські співтовариства, що становлять приблизно 25% їх населення.
Зокрема, я маю на увазі Латвію й Естонію. Америка підтвердила свою військову присутність там. Я вважаю, що було б набагато краще, якби провідні європейські держави, такі як Німеччина, Франція і Сполучене Королівство, також розмістили там своїх військовослужбовців. Щоб на регулярній основі там була не тільки Америка. Це стане доказом того, що члени НАТО тримаються разом. У міжнародній політиці символізм має таке саме значення, як і рішучість, і часто він може запобігти радикальнішим заходам.
Враховуючи сучасні наслідки масштабного розширення НАТО за останні кілька десятиріч до 28 членів, було б правильним у світлі поточних подій ще раз провести оцінку структури цього альянсу.
Зокрема, я говорю про історичний парадокс, укладений у найважливішій Статті 5 його статуту. У Статті 5 йдеться про процедуру військової відповіді на агресію, спрямовану проти всього блоку або окремих його членів. Безсумнівно, ви пригадаєте, що в Статті 5 є рядок про те, що рішення про участь у конфліктах мають прийматися одноголосно. Іншими словами, це означає, що у будь-якої країни є право вето.
Саме США наполягли на включенні цієї умови в статут НАТО. Уряд США настояв на цьому, щоб отримати підтримку прихильників ізоляціонізму в американському Конгресі. Вони побоювалися, що альянс такого роду порушить американську традицію відмови від участі в конфліктах на території іноземних держав.
На жаль, сьогодні, з урахуванням того, що до складу НАТО входять 28 держав, різною мірою відданих виконанню умов безпеки, ситуація виявилася зворотною. Саме нові члени НАТО в певних обставинах починають посилатися на Статтю 5. Вето однієї держави не дає гарантії того, що НАТО не стане застосовувати військову силу, тому що, я переконаний, якщо таке станеться після довгих дебатів, сильного обурення і взаємних погроз, ця держава буде змушена або погодитися, або вийти зі складу альянсу.
Одним з можливих варіантів може стати прийняття умови про те, що ті країни, які систематично не виконують зобов'язання, передбачені статутом НАТО, не можуть мати права вето. Деякі члени цього альянсу зовсім не виконують своїх зобов'язань, тому їхнє членство в НАТО фактично являє собою безквитковий проїзд. Чому член альянсу, який не виконує своїх зобов'язань, повинен мати право заважати іншим членам НАТО здійснювати колективну самооборону?
Це аномалія і потенційне джерело проблем і плутанини. Оскільки ця криза поступово наближається до вирішення, я сподіваюся, що НАТО перегляне свій статут і ще раз обговорить питання про прийняття нових членів в альянс. Країна, в безпеці якої НАТО зацікавлене, зовсім необов'язково повинна ставати членом альянсу. НАТО може брати участь у гарантуванні її безпеки, але не приймати її в свої ряди.
Зараз ведуться розмови про нових членів Євросоюзу. Можливо, деякі з них захочуть вступити в НАТО, і за останні кілька років деяким державам вдалося вступити в НАТО, незважаючи на те, що територіально вони віддалені від можливих конфліктів на розділювальній лінії між Сходом і Заходом.
Я вважаю, що додаткове обговорення в цьому питанні може принести певну користь, підвищити авторитет НАТО і вплинути на тих його членів, які хочуть бути його активними членами, щоб вони робили більше зусиль для виконання своїх зобов'язань.
Нарешті, дивлячись далеко вперед, я вважаю, що, так чи інакше, за умови компромісного рішення або за його відсутності, Крим стане важким економічним тягарем для Росії. Немає жодних підстав вважати, що той різновид економічної діяльності, який досить успішно вів Крим - будучи місцем відпочинку туристів, куди прибували міжнародні лайнери і приїжджали іноземні туристи - буде збережено.
Оскільки міжнародне співтовариство формально не визнало приєднання Криму до Росії, розробка підводних ресурсів на території Криму стане неможливою для міжнародних компаній, тому що вони виявляться об'єктами позовів різних зацікавлених сторін.
Коротко кажучи, Росія повинна буде вкладати величезні кошти в економічний розвиток Криму. З моменту приєднання Криму до Росії ціни там зросли втричі. Все це накладає додаткові зобов'язання на Росію, чия економіка залишається досить слабкою.
Більше того, існує ще один аспект, який матиме велике значення в процесі розвитку України: Росія своїми діями налаштувала проти себе близько 40 мільйонів осіб.
На відміну від інших слов'ян, українці в минулому ніколи не ставилися до Росії вороже. Вороже ставлення українців до Росії - це нове явище, і з кожним днем його інтенсивність зростає.
Таким чином, в цьому плані Україна згодом не тільки стане серйозною проблемою для Росії, але це ще й загрожує остаточною втратою величезної території - найбільшою територіальною втратою в історії імперської експансії Росії. А це в свою чергу може зруйнувати нову міфологію, що стосується місця і ролі Росії у світі, з якої я почав свою доповідь. Реальність може спростувати цю міфологію.
Саме тому я дуже сподіваюся, що російський середній клас зрозуміє, що та міфологія, яку нав'язує Путін і яку приймає значна частина менш освічених і більш шовіністично налаштованих росіян, це дорога в нікуди, що справжнє призначення Росії полягає в тому, щоб стати могутньою європейською країною. І про це вони згадуватимуть щоразу, коли будуть дивитися на схід і запитувати себе: яке значення має Китай для майбутнього Росії?
Джерело - Укрінформ
Фото - dt.ua
