Слухай онлайн
Культура

Жива акварель Олени Іванишин

В Галереї органного залу готують до відкриття нову виставку.

У неділю, 9 травня о 18:00 у Галереї Львівського органного залу відбудеться відкриття нової виставки “Відсвіт”. На ній будуть представлені 20 акварельних портретів роботи львівської художниці Олени Іванишин. Ми поспілкувалися з авторкою про легкість та складність акварелі, про героїв п ортретів та про сміливість почати все з нуля.

Олена Іванишин народилася 1983 року у Києві. Закінчила три класи дитячої художньої школи в столиці, а в дев'ятому класі вступила до Державної художньої середньої школи ім.Т.Г.Шевченка. У 2001-2007 рр навчалася у Львівській національній академії мистецтво на кафедрі художнього скла.

Працювала з різними художніми матеріалами, але обрала акварель, у першу чергу за її складність та невловимість.

– Розкажіть, як з'явилася ідея створити серію акварельних портретів? І чому ви обрали таку назву?

– Я малюю і пейзажі, і ботаніку. Мені все цікаво. Люблю відкривати нові сюжети. Проте зараз мені до душі малювати портрети. В цьому напрямі працюю вже довгий час, тому вирішила організувати роботи в ньому в одну експозицію.

Чому ”Відсвіт”? Мене вабить світла сторона людської душі. Чим людина морально чистіша, більш висококультурна, тим більше світла вона випромінює. Саме це хотілося передати в роботі.

– Розкажіть про свій попередній досвід роботи з різними матеріалами і техніками.

– Після закінчення Художньої академії у мене був період пошуку себе. Я пробувала малювати у різних техніках, працювала зі склом. Але все це не дуже виходило. Між тим життя склалося так, що я вийшла заміж та народила трьох дітей, повністю розкрила себе у ролі мами та дружини. Я на довгий час закинула творчість. Близько 10 років у мене був період тиші. 

Але у другій половині 2018 року я почала відчувати, що щось всередині мене муляє. Моя творча енергія потребувала виходу. Наважитися знову малювати мені допомогла подруга. Фактично я починала все з нуля. На початку багато чого не виходило. Я сиділа над папером і плакала. Але я не зупинялася, багато працювала і знову вийшла на колишній рівень. Це був просто творчий прорив. Я малювала в своє задоволення і не задумувалася про піар. Минулого року мене запросили до участі на міжнародній акварельній виставці. На жаль, подальші плані перервала пандемія. Але сподіваюся, скоро відвідувачі Органного залу побачать виставку “Відсвіт”.

– Чи важко малювати аквареллю?

– Мені подобається працювати по-мокрому. Це як дійство, як танець, який треба виконати у якийсь певний проміжок часу. 

Акварель – найбільш тонка і складна з художніх технік. Необхідні довгі роки напрацювань суто технічних моментів, години праці, щоб здобути майстерність. Коли ти вже володієш цією технікою, важливо зрозуміти суть матеріалу, з яким працюєш. Як, в принципі, у будь-якому ремеслі. Акварель – це вода. Коли ти усвідомлюєш природу текучості акварелі, вона відкривається тобі, працювати з нею стає легко. Ти в захопленні від цього процесу.

І хоч я все життя працювала в акварелі, але зрозуміла її суть у вже дорослому віці.

– Скільки часу у вас іде на один портрет?

– Складно сказати, насправді. Раніше я могла намалювати акварель дуже швидко, наприклад, за дві години. Зараз я стараюся трошки більше пропрацьовувати деталі, бо я відчуваю що мені цього замало. Можу відставляти роботу на кілька днів і завершити потім. Але акварель не любить, коли її дуже довго “мусолять”. Вона любить свіжість і легкість.

Художники, які працюють з криючими фарбами, такими, як акрил чи олія, можуть почати з одного сюжету, а закінчити іншим. А там в процесі стільки народжується творів і шарів.

В акварелі такого немає. Якщо ти передав куті меду, робота псується. Я мрію навчитися колись малювати без помилок. Поки що я як автор відчуваю, що не завжди задоволена своїми роботами. Але це ознака росту, тому я не засмучуюся.

– Розкажіть про серію портретів, яка буде представлена на виставці в Галереї органного залу. Хто на них зображений?

– Це рівно 20 портретів різних людей. В основному це мої друзі, є два автопортрети, є люди, яких я знаю лише віртуально. Мені подобається часом малювати людей, яких я не знаю особисто. Не маю до них упередження, ні хорошого, ні поганого ставлення. Я їх побачила і хочу передати на папері своє враження, своє суб'єктивне сприйняття. Часом знаходжу собі моделей на фейсбуці. Можливо, так трошки негарно. Хоча чому? Художники попередніх епох малювали людей на вулиці, просто незнайомих перехожих. А зараз усе переходить у віртуальний світ. Художники відходять від живої натури, бо її дорого оплачувати.

– Переглядаючи ваші роботи на фейсбуці, помітила портрет хлопчика, який називається “Очі, що бачили війну”.

– Це дуже стара робота. Вона 2005 року. Здається, я побачила це фото у журналі. Воно мене вразило. Я намалювала цей дитячий портрет, такий експресивний. А через декілька років нас у прямому сенсі торкнулася ця біда. Якось я знайшла цей портрет, витягла його з папки і запостила до якихось роковин. Війна всюди є війною. Немає значення, які країни воюють, у який час. Ти просто відчуваєш цей біль особисто. Ти розумієш, що відчували люди всіх часів і народів.

– А ваші діти надихнулися вашим прикладом і також малюють?

– Донька, якій буде скоро 12 років, почала пробувати малювати аквареллю. Їй подобається. Хоча я дітей не примушую до художньої освіти, вони самі творять, вдома. І не дуже люблять, коли я їм щось підказую. Бо вони і так все добре знають.

Спілкувалася Діана Коломоєць

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ